Єрусалим на горах

— Кожне місце, навіть голі скелі чи піщана пустеля стануть ворожбитними, якщо його освятить своєю присутністю жінка… якщо його освятиш ти. — Все ж таки я зважився натякнути на пробудження мого кохання.

— То я ворожбитка? — спитала Ольга й покрутила заперечливо головою. Але я думав, що вона таки чаклунка, що вона таки направду відкрила мою душу, увійшла до неї, як до своєї хати — й запанувала тут.

— Ти, — відповів я ледве чутно.

— Чому я? Так багато дівчат навколо, — кивнула на студентську громаду, що галасувала на волейбольному майданчику. — Вибирай, котру хочеш… — Вона не відривала від мене очей, і я відчув, що зелень її очей голубить мене, як оксамит (потім вона оповідала, що грім її теж поцілив у ту хвилину, коли сходила по трапу на берег… і тоді зобачила мене); я купався в ріці, що пливла крізь мене й навколо мене; я знав, що це прялося й ткалося звичайне, як льняне полотно, людське щастя, і я боявся слово вимовити, поворухнутися, щоб, не дай Бог, його не сполошити. Ольга опам'яталася першою, взяла мою руку й без ніяких комплексів поцілувала в долоню; вона, очевидно, була готова обцілувати мене цілого, полум'я било од неї, аж вона зблідла й закусила губу.

— Бог таки існує, — прошептала хрипло. — Бог послав тобі мене, Бог послав мені тебе. Я у це таїнство повірила з першої хвилини. Так просто, — вона усміхнулася до себе й у себе задивилася, й була тепер схожа на первісну християнку, якій явився у катакомбах Ісус Христос. — Як просто можна полюбити й навернутися до Бога, — повторила вона. Звелася на ноги й не спішно, не оглядаючись, рушила берегом вгору уверх ріки, де до заходу хилилося сонце. Я чомусь злякався, що вона піде й зникне в західній золотавій імлі, може, й згорить там, може, розтане в тумані, може, заблукає у травах і серед трав теж проросте зелом, і лишиться тільки спогад.

— Ольго! — крикнув я і кинувся їй услід.

Хміль ударив мені в голову, й ніяк той хміль не минається.

Я люблю Ольгу так само, як і в те далеке надвечір'я, коли на мій оклик вона озирнулася й, зупинившись, очікувала на мене… очікувала така до болю рідна у синьому спортивному костюмі, що облягав її струнку фігуру, у білих кедах. Я обняв її і припав до губ; на нас споглядав цілий світ, а в тому світі були Дністер, його береги, верби над водою, кущі, зела, студентські намети і кухня, що курила синім димом, купол молочного неба, сонце, що зачепилося за крони дерев і ніяк не могло скотитися за обрій, катамаран на Дністрі із стоматологами й інженерами, студенські гурти, що враз забули про всі свої молодечі забави.

Ми цілувалися прилюдно.

Й ніхто ані не свиснув по-хуліганському, й ніхто не викрикнув щось сороміцьке, й ніхто не ворухнувся навіть; світ завмер цнотливо, немов розуміючи, що нарешті зійшлися двоє, котрі так довго на себе очікували.

Ольго…

І тепер, через роки все зосталося поміж нами незмінним, таким, яким воно починалося на березі Дністра; і тепер ночами повторюю її ім'я, майже фізично відчуваючи його магію, його жіночу округлість і звабу; в імені цьому мовби вчарувалася вся Ольга — округлі її груди, ще такі по-дівочому тугі й пахучі, як груші в нашому садку, округлі щоки, крутий стан…

Ольго, Ольго, між нами нема просторових відстаней, ти близько й водночас далеко, зате між нами безліч ворогів.

Ольго, я тужу за тобою.

Котроїсь ночі докочується до тебе моя туга й ти, оминаючи ворогів, крадькома прибігаєш до мене й просиш:

— Ану, любий, повтори іще моє ім'я. І я шепчу:

— Ольго…

Хотів би я знати, що в цьому імені закодовано: чи молитва новонаверненої християнки, чи поклик любові, чи в ньому розлите щастя, як мед у сотах, чи у ньому, як у вінчику квітки, чистота й зваба, чи замислена мудрість, чи страждання, оцет і жовч?

Ольго, моя Ольго…

Я знову повертаюся на береги Дністра, беру Ольгу за руку або ж обіймаю за стан, і ми кожного надвечір'я, після археологічних турбот, розмов і суперечок, йдемо геть із табору; кожного разу обираємо інші напрямки й стежки, або й зовсім нічого не вибираючи, навмання блукаємо берегом ріки вгору або ж униз, звертаємо в поля, в розгойданий пошум кукурудзяних пралісів і знову нипаємо оболоннями й балками; ми часом натрапляємо на хутори, села, прошкуємо вулицями, що напоєні терпким димом осель, і хтось, певне, має нас за диваків, а хтось лагідно посміхається, розуміючи наш із Ольгою стан; і навіть собаки, сушачи язики на воротях, позирають на нас мовчки й з острахом.

Ми впали з неба, правда, Ольго?

Якось на некошеній леваді, де трави сягали нам до пояса, де квіття тисячами очей ловило кожен наш крок, і тисячі дзвіночків кожен наш крок обдзвонювали, й де ми направду були зачаровані… ні, ми просто таки остовпіли від краси, що нам відкрилася: хтось, той, певне, що володіє цими берегами й рікою постелив на пологому схилі величезний килим, й від того килима не можна було відірвати очей; сонце що заходило, зазирало в мільйони розквітлого цвіту, озолочувало кожне зело, і кожне зело цвіло зелено й синьо, біло й червоно, барви то зливалися пастельно в поперечні лави, що під легким подувом вітру котилися униз до Дністра, то раптом, коли вщухав вітер, кожна билинка з своєю барвою стриміла окремішньо й окремішньо цвіла й горіла своїми вогниками; вогники тисячі й тисячі зел туманили мені голову густими запахами, і я не зчувся, коли, сп'янілий до решти, залишивши Ольгу на вершині схилу, побрів лукою униз до ріки. Трава подекуди сягала грудей, я розгортав її руками, щоб не потолочити жодної квітки, мені чомусь розходилось, щоб під ногою не бризнув зелений сік; ще ніколи я не був так близько із землею, з кожною бадилиною; я теж був травою, був квіттям, був вітром, що плавав у травах, був рікою, і був самим собою, пам'ятаючи, що ніхто інший, а тільки Ольга відкрила мені тайну зрощення із землею; я просто був закоханий; я тільки тепер осягнув, що не можна довершено спізнати земну красу, якщо серед тієї краси немає жінки, вона, жінка, і є окрасою усього земного.

Вихопив мене із зеленого хмеління Ольжин зойк. Я озирнувся. Ольга спохопилася сполошено з місця й, розпростерши руки, як крила, побігла вниз до мене. Дивно, що вона не падала, не спотикалася в травах, вона немовби летіла понад землею і, прилетівши до мене, вхопила за обидві руки й несподівано, припавши до грудей, схлипнула.

— Боже мій, — лепетала, — як я злякалася… я раптом злякалася, що ти потонеш у травах або ж пірнеш у Дністер і зникнеш. І я залишуся сама… — Вона зазирала мені увічі заплакано, сльози котилися по її личку, як краплі дощу.

Пам'ятаю: ми стояли посеред трав онімілі.

Пам'ятаю: ми навіть не обнімалися й не цілувалися.

Пам'ятаю: ми стояли серед трав приголомшені чудом кохання, п'яні. В кожному вінчику квітки, немов бджола, золотилася наша любов.

І так тривало вічність.

Чи знаєте. Майстре, чому я повів вас своєю розповіддю на береги Дністра… і ви, може, думаєте, що я повів вас на береги Дністра тільки для того, щоб ви дізналися, як починалося наше з Ольгою кохання? Кохання наше триває дотепер… любов наша крадена, заборонена, дарма, що у нас росте Настуся, яка не кличе мене татком; любов наша трагічна, бо в трагічний страшний час живемо, на нашу любов час припечатав своє тавро, знак сатанинський. І я безсилий його змити.

А ще, може, на берегах Дністра разом із коханням починався ключар при Святому Духові. І це вже для вас. Майстре, має бути особливо цікавим, бо не хто інший, а тільи я, відчиняю вам церковні двері, проводжу до стіни з стародавнім малюванням і стережу вас, поки ви працюєте на риштуванні, і стережу кожну латочку малювання, що являється світові з-під вашого скальпеля, і стережу цілий храм Святого Духа.

І стережу душу свою.

Бо ключар єсьм.

Я знову про Ольгу…

Якось на цих Дністрових схилах серед трав вона цілком серйозно спитала:

— Чи то правда, Павле, що існує тайна… що ти володієш тайною поезії? Не кожному дано творити? Я слухаю твої вірші й думаю: звідки береш слова, що, мов ластівки на дроті, сідають поруч… сідають, щебечуть, і вже думка об'єднує, їх, і вже виринає образ.