Єрусалим на горах

Тепер уявіть собі… адже ви — художник мислите образами, вам не тяжко уявити картину, коли фреску розкриєте повністю і про неї заговорять… коли Страдча долина знову стане місцем для прощі не так до вашого стародавнього мальовидла, як до стрілецьких могил. Ото ж, цією перспективою, професоре, й стривожені прості трудівники, які шукають у нас допомоги.

Тому я тут… я тут у порядку, так би мовити, профілактики, попередження, для доброї поради: нам не хотілось би, щоб вервечка від бандерівської колиски опинилася у ваших руках. Наше завдання: оберегти вас… ваше добре ім'я.

Я мовчав; я давно був готовий до подібної розмови, мене до неї готували не гільки Вербень з Ключарем; іще в зеленій молодості, коли я вперше розчистив маленьке віконце в стародавній іконі, крізь яке поглянула на мене Богородиця, небіжка-мама, спостерігаючи за моєю роботою, обняла мене за плечі й спитали: чи твоє маленьке відкриття, оце віконце на іконі, сподобається в інституті, чи це тобі, сину, не зашкодить? Одначе сьогодні, навіть будучи готовим до подібної розмови, я був приголомшений неприкритим шантажем: у моїй руці, бачите, виявилась вервечка від бандерівської колиски. Не більше й не менше.

— То що ж ви порадите? — спитав я молодика. Очевидно, я таки мав розгублений вигляд, бо він задоволене посміхався.

— Рада наша проста, — промовив серйозно. — І я це говорю не лише від себе, маю доручення від керівництва: залишіть на певний час Святий Дух і їдьте в Карпати на пленер. Світ прекрасний… сучасний світ кращий, ніж збляклі барви на церковному мальовидлі. — Молодик був упевнений, що свою місію, покладену на нього, виконав; він, очевидно, не уявляв, щоб хтось та не порахувався з рекомендацією «органів»; він уявив, що я лежу розпростертий на лопатках. І, мабуть, якусь хвилину я таки лежав безпомічний, шукаючи виходу з пастки, що її обтикали ловецькими червоними прапорцями. Я міг простягнути руку й сірий молодик вивів би мене на безпечне місце, й за це ніхто б мене не осудив, принаймні вголос, кожний на моєму місці учинив би так само, або майже кожний, з «органами», прецінь, не жартують. Лише я знаю…. я переконаний, що у Львові кожний другий мій знайомий спитав би мене: «Слухай-но, невже ти не поцікавився в „органів“, чого вони пхають носа до фресок сімнадцятого століття, яке їхнє діло, хай шукають шпигунів, дисидентів, учорашніх банд-підсібників, бандерівців, хай за ними йдуть слідом, як пси, це їхня робота, але хай залишають у спокої безіменного митця, страдника, твір якого, вочевидь, у сімнадцятому столітті тодішні „органи“ теж визнали небезпечними й замурували його вапном… замурували й „осліпили“»

Паралель між сімнадцятим століттям і сьогоднішнім днем, що скресла в моєму мозку, була схожа на електричний удар… було таке враження, що я торкнувся оголеного електричного дроту; удар, труснувши, привів мене до тями: важливе не те, що завтра скажуть мої колеги у Львові — осудять за відступ, чи згодяться, що іншої ради не було… важливо, як я сам собі подивлюся ув вічі, чи буду опісля сам себе поважати як мистець і як науковець. Я у ці хвилини якось призабув, що тут таки, у Черчені, маю двох друзів — суддів, які відразу відцураються від мене як від зрадника; та навіть їхнє презирство, я думаю, можна пережити, у стократ важче пережити презирство до самого себе — блукання по всіх колах свого внутрішнього пекла.

Й напевне провідником по всіх моїх пекельних колах був би невідомий мистець з сімнадцятого століття; цей натхненний чернець удень і вночі не давав би мені спокою: сьогодні відібрав би в мене пензель, завтра — змішав би в купу всі мої фарби, післязавтра — кинув би у вогонь мою палітру, а ще котроїсь ночі вийняв би з мене талант, мовивши при цьому: «Нащо тобі, чоловіче, цього Божого дару, якщо ти скорився єфрейторам».

І покотиться мій талант у безодню.

— Мені здається, що до кожної людини приходять такі дні… настають такі дні, коли треба вибирати: є важлива робота, яку мусиш зробити сьогодні, це твій святий обов'язок, справа твоєї честі, і є робота, яку можна відкласти назавтра, — промовив я, відчуваючи незрозумілий приплив утіхи, що потекла моїми жилами. — На завтра, гадаю, можна відкласти поїздку в Карпати на пленер.

— Я у цьому, Василю Васильовичу, не впевнений, — зітхнув молодик. Був схожий на великого щура, що присів на хвіст… сидів молодик на хвості й нервово бігав олівцем у своєму блокноті. — Ви — член партії і повинні знати, чим це пахне. Знаєте? — оскалив хижо гострі білі зуби.

Це була відкрита погроза; іншої зброї єфрейтори уже не мали. Щоправда, вони могли заборонити далі працювати над розчищенням фрески, могли знайти якийсь формальний привід. Та їм баглося, щоб я особисто відмовився від Святого Духа, а вже потім буде видно.

— Та що ви з ним панькаєтесь! — таки не втерпів, скочив із свого стільця гарячий Афоня Пиндилик. — Здєсь по-нашому треба, по-пролетарському…

Ні, він не докінчив, його шарпнув іззаду за хвіст гімнастьорки Дмитро Цимусь.

— Подивіться-но, товариші, у вікна, — сказав він стиха.

Всі припали до вікон. А я вдарив ногою у двері й вийшов на вулицю… я вийшов на вулицю й остовпів: у скверику перед сільрадою, на дорозі, на греблях придорожніх ровів сиділи й стояли чоловіки й жінки — заледве не ціле село зібралося тут купно; я зрозумів, що зібралися вони тут для моєї підтримки або й оборони. Ніде поміж людьми я не бачив Ключара або ж Вербеня, хоч і здогадувався, що цей сільський схід — їхня робота. Зате ген-ген на стежці, що бігла навпростець городами до Страдчої долини, я побачив високу постать у чернечій сутані, щоправда, чомусь у сутані білій та ще підперезану червоним поясом. Чернець був простоволосий, довге сиве волосся розвівалося на вітру й світилося, вибухаючи іскрами, чистим сріблом; я знав, що на стежці, власне, ніякого черця нема, я його сам вигадав, я його хотів там бачити,

А може, це був я сам?

Це я ішов до Святого Духа й сотні пар очей провожали мене поглядами; погляди мене любили й оберігали.

ЧАСТИНА СЬОМА

ПАВЛО КЛЮЧАР

Ніхто з нас, чоловіків, не знає, звідки появляються у нашому житті жінки; і ніхто з нас, чоловіків, не збагнув іще жіночої суті. Й не дивно, що цим питанням сушать собі голови мудреці, й що мистці, відколи світ стоїть, залюбки пробують оживити на своїх полотнах чи в мармурі або камені небесне сяйво жіночого тіла, що поети усіх часів і всіх народів, починаючи, мабуть, від царя Давида, не можуть розгадати чар, глибину й водночас вічну тайну жіночих очей; ніхто з нас, смертних, не може в жіночих очах із певністю прочитати: чи це кохання, чи це кокетство, чи це обіцянка насолоди, чи це маска холодної байдужості, чи це почуття переваги, а то й зневаги, чи це погляд із минулих правіків, чи це знову ж таки обіцянка, але вже обіцянка вічності, чи й навпаки — пророкування забуття? Жінки схожі на сфінксів у чоловічій пустелі, ми блукаємо навколо них поодинці й отарами, зазираємо їм ув вічі, виспівуємо їх у піснях, вимріюємо у снах, засипаємо дарунками, будуємо для них гнізда, а вони з висот своєї самотності й розуміння свого призначення минають нас на тісних від натовпів міських вулицях, на розквашених тракторами й худобою колгоспних путівцях чи десь на вузьких стежках поміж житами, і зникають у людських гуртах або ж у пшеничних нетрях, і після них нам залишається тільки їхній вабливий запах, і тільки сяйво їхнього волосся, що спалахнуло на сонці або ж повісняною білизною, або вороненою чорнотою, або ж вогнем ярої міді… і тільки їхні погляди залишаються нам у душах як знаки чогось незрозумілого і таємничого; і ще залишаються нам їхні усмішки; жіночі усмішки (ви помітили?) схожі (я починаю грішити пишнослів'ям, так? Але не каюся, ні.) на пелюстки весняного первоцвіту — такі ж ніжні в напіврозтулених устах; тандітні, по яких можна хіба торкатися лише цілунками. Але ви помиляєтеся, якщо думаєте, що їхні посмішки призначені виключно для вас, жінки — потайні істоти й вони посміхаються переважно для себе: то вони згадують про вчорашню приємну ніч, то вони слухають самі себе, а в собі — або ж зачате дитя, або ще жадання материнства, то вони снять прилюдно про десь побачену суконку або ж перстенець, то вони розквітають мимоволі перед майбутнім своїм святом, яке може статися сьогодні, завтра чи й післязавтра… жінки завжди очікують та очікують свого свята, як каня дощу.