Дикi банани

Наш газик не зупинився; навпаки, він, здавалося, помчав швидше. А я загавився і не наказав зупинитись. Молоді люди відскочили, вибухнув сміх і веселий писк. Дехто привітно помахав нам руками, щось жартівливо вигукуючи» Секунда, дві, і весела юрба лишилася позаду.

Таї можна легко відрізнити по кольору кофточок, які носять жінки — білому, чорному, червоному. Група, яку ми зустріли, належала, певно, до чорних таї. Кажуть, що кофточки у чорних таї коротенькі, з-під них виглядають голі животи, хоч, правда, я цієї подробиці не зауважив ні тепер, ні згодом. Та й навряд чи можна назвати оголеним животом вузеньку смужку шкіри, яку видно, коли жінки рухаються і кофточка трохи відходить від спідниці. До того ж і ця смужечка найчастіше буває прикрита пов’язкою з полотна. Але дівчата, правда, були гарненькі, веселі.

Я глянув на товаришів. Вони, на противагу тим людям, яких ми зустріли, сиділи поважні, зосереджені.

— Ви часом не примітили, — звернувся — я до них, — у дівчат були прикриті животи чи ні?

Тунг наче з неба впав, а може, він тільки удавав це. Він відповів з ледь помітною посмішкою, ввічливо, але обережно:

— Ні, товаришу, не примітили. Вони ж були в сукнях…

— Шкода, що ми не зупинилися.

Тунг, уважно поглядаючи на навколишні хащі, невиразно пробурмотів:

— Тут краще не зупинятися… Район дикий, безлюдний. Тут непевно!..

— Що значить: непевно?

— Небезпечно…

Я усміхнувся. Ах, любий Тунг! Може, тут дівчата такі небезпечні? Чи привітна жартівливість молодих таї?

ПРИГОДИ НА ШЛЯХУ

Згодом дике обличчя гір наче трохи пом’якшало. Та дорога все іде звивалася, немов спійманий вугор, і часто йшла над запаморочливою безоднею. Тоді перед нами відкривався вид «а неозорі долини й бурхливу річку. Шофер мусив весь час пильнувати.

На одній з таких гірських тіснин Тунг наказам зупинитися. Шум річки, що продиралася між скелями, заглушав слова. Приятель знав це місце ще з війни, — він ночував тут під час походу на Дьєн Б’єн Фу.

— Чуєте, товаришу, як шумить ота проклята річка? — звернувся він до мене.

За гуркотом води я насилу розібрав слова Тунга.

— Чому проклята?

— Бо вона заглушала гуркіт французьких бомбардувальників. А нам тоді доводилося робити переходи серед білого дня. Літаки з’являлися зненацька, і люди гинули…

Ми їхали головною магістраллю, що вела до Дьен Б’єн Фу. Взимку 1953 року цим шляхом сунули на захід не лише фронтові в’єтнамські загони з важкою і зенітною артилерією, а й невтомна армія носіїв — десятки коли не сотні тисяч чоловік, переважно дівчат, дітей і стариків. Цей шлях був у той час надзвичайно важливим, від нього великою мірою залежала доля всієї війни. Ворог силкувався будь-що перервати життєву артерію в’єтнамців. Сотні літаків з’являлися над небезпечними ділянками дороги, що вели понад безоднями, і тричі на день скидали тисячі бомб, серед них і підступні бомби-метелики завбільшки з пачку сигарет, які вибухали від дотику людської ноги. Ворог знав, що коли знищити цей відрізок шляху, то перерветься вся комунікація, бо стороною проїхати не можна було. Та не врахував він мужності і завзяття ще однієї в’єтнамської армії — армії саперів. Одразу ж після нальоту бомбардувальників вони поспішали до ще курних воронок, гинули від бомб уповільненої дії, від ненависних «метеликів» і кулеметного вогню, але до півночі дорога була полагоджена, і річка руху знову пливла своїм шляхом.

Французьким льотчикам це здавалося незбагненним. Наче безсмертна казкова гідра, дорога знову і знову поновлювалась.

На якомусь повороті ми раптом загальмували: попереду стояла зустрічна колола грузовиків. У першій машині щось зіпсувалось, і вона затримала всі інші. Обминути колону на повороті було неможливо. Ми вийшли і терпляче ждали. Один з шоферів тих грузовиків був не в’єтнамець. Пізніше я довідався, що він італієць. Встановлення народної влади в цій частині В’єтнаму повимітало всіх без винятку європейців. Тому мені було дивно зустріти тут італійця. Я помітив, що він з хвилюванням стежить за мною з кабіни і чомусь намагається сховатися, наче не радий зустрічі з європейцем. Я вирішив не підходити до нього і навіть не дивився туди. Напевне, у чоловіка були причини ховатися в цій гірській пустелі з якоюсь таємницею свого життя.

Шофери повідомили, що за кілька десятків кілометрів од місця нашої зустрічі сьогодні вранці вони бачили на дорозі величезного тигра. Він навіть не сполохався і тільки, коли люди зчинили крик, зник у гущавині.

Нараз і нова зустріч. Дорогою йшли горяни: старий, за ним три жінки, якийсь хлопець і двоє чи троє дітей. Я остовпів, побачивши їх: на жінках було таке яскраве вбрання, вони мали на собі стільки срібних оздоб, їхні кофточки були так розшиті, що все це скидалося на цирковий маскарад.

— Ман! — шепнув мені Тунг.

Китайською і в’єтнамською мовами ман означає дикун, варвар, тому мани називають себе «яо». Як і мео, вони прийшли сюди з південного Китаю й оселилися на схилах гір. Це найкращі мисливці В’єтнаму. Вони живуть в основному з полювання, сільським господарством займаються мало. Яо люблять мандрувати, жити в лісах і не дуже дбають про завтрашній день. Давно колись у них була досить висока культура: незважаючи на напівкочовий спосіб життя, це плем’я зберегло китайську азбуку, шану до освічених людей, уміння виробляти папір і кремінні рушниці; у них розвинуто ткацтво і прикладне мистецтво.

Горяни проходили повз нас зовсім байдуже, ніби нікого не помічали. В’єтнамці теж не звертали на них ніякісінької уваги. Я попросив Тунга зупинити горян. Коли яо стали, я почастував дорослих цигарками і побіг до машини взяти фотоапарат і голки для жінок.

Старий яо був не в гуморі і не приховував своєї антипатії до нас. На запитання, чи є тут тигри, буркнув собі під ніс, що вони є всюди, причому зиркнув на нас так, наче ми й були тими тиграми. Тунг запалив йому сірника, але той курити відмовився, хоча цигарку взяв. До жінок було легше під ступитися. Голки їх дуже порадували, вони привітно посміхались і залюбки палили цигарки.

Старий тримав у руках самостріл, зброю, яку я побачив у В’єтнамі вперше. Мені захотілося хоч хвилинку подержати його, але старик зневажливим кивком голови відмовив. Тоді я попросив його, щоб він вистрілив у намічену ціль, якщо вміє добре стріляти.

— Не стрілятиму! — промурмотів той, махнувши рукою, наче відганяв настирливу муху.

Тим часом Тунг обережно витяг з його сагайдака стрілу і розглядав її. Порівняно коротка, трохи довша як півметра, вона була зроблена з бамбука без наконечника, але загострена на кінці.

— Такою стрілою, коли вона отруєна, можна вбити тигра, — пояснив Тунг.

За кілька хвилин перед тим, як з’явилися горяни, Тунг їв апельсини, і руки в нього ще й досі пахли соком. Старий розгнівався. Сердито вихопив стрілу з рук Тунга, белькочучи ламаною в’єтнамською мовою, що тепер стріла нікуди не годиться, бо запах апельсина вбив отруту. Він підійшов до найближчої калюжі і гнівно жбурнув її у воду.

Тунг дивився розгублено, йому як господареві було ніяково.

— Дурниці! — почав я втішати. — Просто ваші пальці могли образити духа, який, безсумнівно, сидів у стрілі, і через те отрута, на думку цього яо, не діятиме…

— Все ще темні! — буркнув Тунг, ніби виправдовуючись.

Старий мовчки пішов геть і зупинився за сто кроків од нас, очікуючи на своїх попутників. Жінки були дуже милі. Дві старші трималися зовсім невимушено і, задоволені подарунками, весело посміхалися одна одній. Третя, молода дівчина, скромно стояла осторонь, поглядаючи досить несміливо.

Яких тільки фантастичних барв не було на їхньому одязі! Скільки срібла носили вони на собі: товсті кільця довкола шиї, як у мео, величезні сережки звисали аж до грудей, діла серія браслетів, а на плечах і грудях різноманітні срібні блискітки, нашиті на щось, подібне до кофти. Прикраси були досить прості, але зроблені із справжнім художнім смаком. Там, де не було срібних прикрас, на одежі виднілися гаптовані узори, які переливалися майже всіма кольорами райдуги. Крім цього у жінок на головах були високі яскраві завої, а найстарша встромила поверх завою ще півметрове риштування з дерева, що потопало в рясноті стрічок і дрібних прикрас: це вже справді була найвища елегантність. Здавалося, що то шалене своїми перенасиченими барвами варварство, безглузда фантазія божевільного вбрання, мальовничий абсурд у такій дикій пущі. Судячи поверхово, це, може й так, але тільки судячи поверхово, бо насправді то зовсім не безглуздя.