Дикi банани

Коли одного разу Хунг забув портфель і, згадавши про це, кинувся назад до машини, я не витримав і запитав Тунга, які коштовні речі є в тому портфелі.

— Я й сам не знаю! — признався мій друг.

— Може, гроші, каса експедиції?

Хунг знизав плечима:

— Ой, мабуть, ні!

— Ну, що ж тоді, дідько б його вхопив?!

— Мені важко сказати: не знаю.

Сміх сміхом, але Хунг і після цього весь час ходив із своєю скринькою Пандори. Так само було й тепер, у Суйюті: кумедно виглядало, що наш керівник ганявся наче очманілий за метеликами, тримаючи лід пахвою таємничий портфель.

Початок листопада в цих краях — це вересень у нас, період, коли вже зникають комахи, на полях збирають останній урожай. Як же чудово було тут, мабуть, два-три місяці тому, коли й тепер ще літало стільки метеликів! Великі, темно-сині, майже чорні, вони виблискували фіолетовим металевим лиском. Важко описати красу польоту, коли ці метелики, наче оживлені коштовні камінці, плавно ширяли серед живої природи. Пізніше, переглядаючи колекції таких метеликів, я тяжко зітхнув: їх треба бачити тільки живими, у них на батьківщині. Смерть залишила їм лише тінь давньої краси, побляклу карикатуру.

На дорозі перед крамничками торговців стояли калюжі. Над ними метелики літали повільно, гідно, з якоюсь аристократичною байдужістю. Я знав, звідки у цих метеликів така байдужість. Вони виділяють запах, огидний для їх ворогів, і жоден птах, жодна ящірка не зважаться поласувати смердючим фрикасе. Деякі метелики пахнуть резедою, інші — медом чи ваніллю.

Я спіймав одного, другого, але ніякого особливого запаху у цих суйютських зразків не міг відчути.

Данг Льє, наш «доктор», не був ані ящіркою, ані птахом, проте коли побачив, що я доторкнувся до метелика, наче скам'янів і занепокоївся. Підійшовши ближче, він осудливим поглядом стежив за моїм полюванням. Потім рушив назад, почав щось шукати у своїй аптечці. Взявши вату і якусь пляшку, повернувся до мене. Мені було дуже цікаво: що він вигадав?

— Сонце вже високо підбилося, припікає! — сказав юнак, немов батько, що робить дитині зауваження. — Не можна так бігати!

— Це правда, страшна спека! — визнав я охоче і вказав на пляшку: — А це що?

— Прошу вас, товаришу, витріть пальці спиртом.

— Навіщо?

— Бо від цієї погані до людини чіпляються різні хвороби.

— Докторе! — вигукнув я. — За своє життя я спіймав тисяч двадцять метеликів — і нічого не сталося.

Невблаганний Данг Льє зміряв мене холодним, недовірливим поглядом, а потім запитав:

— Де це було?

— У Південній Америці, на Мадагаскарі…

— Ага! — відповів він зневажливо і без церемоній почав витирати мої пальці. Я не заперечував, лише весело посміхався. І потім, коли я, схопивши сачок, вискакував з машини, біля мене завжди з’являвся Данг Льє із спиртом і ватою в руках.

За Суйютом природа наче очманіла. Гори стали могутніми і ніби розсердилися, джунглі збожеволіли, дорога сказилася. Такої дикості й такого хаосу в природі я ще не бачив ніде на світі. Здавалося, якийсь велетень, гніваючись, порозривав ці схили, стільки там було скидів, прірв і ущелин. А з цього безладдя виринали й тяглися до неба десятки, сотні обідраних вершин, ніби волаючи в розпачі про допомогу. Це було хвилююче і прекрасно.

На горах широко розкинулася така ж жагуча, непокірна і загарбницька пуща, як самі гори. Гігантські дерева-патріархи не були тут рідкістю. Їхні стовбури потопали в пухнастих вуалях ліан, а в’юнкі рослини, дерева і чагарники створювали фантастичний килим зелені, крізь який погляд лише інколи міг пробитися в похмуру глибину. Деревоподібні папороті, високі, наче липи, жили тут у вічній волозі. Був у цих джунглях якийсь пафос притаєного жаху. Була розгониста театральність, і: не хотілося вірити, що де справжні дерева. Здавалося, то розвішані на витких рослинах і канатах фантастичні декорації до опери, повної абсурдних героїв і неземних пристрастей.

У цих розбурханих джунглях — страшна дорога. Дорога — наче скажений пес, дорога-пекло. Ями, щілини, воронки, вибоїни. Газик повз, хитаючись, наче п’яний, майже перевертався, стрибав з одного вибою в інший, знову видирався, тріскотів, стогнав, свистів» скреготав, пирхав, скиглив, але завжди виповзав нагору, завжди видирався. Це був якийсь потворний жук, втілення грубої сили і напруження. Те, що газик не розсипався на шматки, що нічого в ньому не лопнуло, що він ні на мить не спинився, — хвала і шана талановитим інженерам і робітникам радянської землі. А проклята дорога жахливо знущалася з нас, трясла так, що переверталися нутрощі. Я обома руками чіплявся за поруччя, але й це мало допомагало.

Дивлячись на оті покручені гори і неприступні ущелини, я зрозумів, якою зручною була ця місцевість для партизанських боїв. Тут, за сотню метрів од шляху, загін у тисячу чоловік міг загубитися, як голка в сіні. Не було нічого дивного, що в цих джунглях водилися тигри, пантери і навіть носороги, слони та дикі буйволи, більші й небезпечніші, ніж наші древні тури.

Людей тут майже не було, і машина подолала не один кілометр, перш ніж показалася мізерна хатинка, що притулилася край дороги. Тут, у цій глушині, за кілька кілометрів од Суйюта, ми непомітно проминули кордон автономної області Таї Мео й опинилися в тій частині В’єтнаму, де влада належала самим національним меншостям, а в’єтнамці з Дельти допомагали їм тільки деякими порадами.

В одному місці не я, як бувало завжди, а Тунг наказав зупинити машину, і ми вийшли на дорогу. Ліворуч, на півдні, тяглися глибокі долини, відкриваючи широкий краєвид на зелені пустелі й далекі гори. Дьєн і Тунг звернули мою увагу на одну з них. Високо на її схилі виднілася смарагдова пляма полонини. То було орне поле, відвойоване у пущі. На полі, там же під самою вершиною, я угледів кілька в безладді розкиданих хат. Хати, на відміну від інших у цьому краї, стояли не на палях, а прямо на землі.

— Мео! — пояснив Тунг з неприхованою теплотою в голосі.

Отже, це була моя перша зустріч, хоч і на відстані, з незвичайними горянами, з одним найцікавішим народом Далекого Сходу.

Де б не жили мео — в Китаї, у В’єтнамі, в Лаосі чи в Сіамі, — вони завжди вибирали для своїх захмарних гнізд найвищі гірські схили. Хатини, які ми бачили здаля, власне й були тими неприступними фортецями-гніздами.

Я розумів повагу в’єтнамців до мео, які під час останньої війни були полум’яним союзником руху Опору і, мов тигри, билися з французами і своїми безпосередніми гнобителями — таї.

Але де ж таї? Вони живуть виключно в долинах цих самих гір, де мають рисові поля, а наша експедиція зараз перетинала смугу глибоких ярів, непридатних для оранки. Отже, з таї ми зустрінемося значно пізніше, коли проминемо дикі пустелі.

Таї дуже цікавили мене. Це найчисленніший і найцивілізованіший народ у цій провінції. Я багато читав про них і тепер горів од нетерпіння побачити їх, познайомитися. Про таї і особливо про їхніх жінок іде добра слава. Колись не було француза, який би не захоплювався їхньою красою, грацією, чемністю.

Зрештою, навіщо сягати аж до французів? Саме переді мною, одразу ж після визволення В’єтнаму, тут проїжджав відомий польський письменник, який вважається людиною тверезою і солідною, — Мирослав Жулавський. У своїй книжці «Тріски бамбука» він так писав про жінок таї білих і таї чорних: «… Рухи і постава цих жінок мають якусь чарівну грацію… Вони схожі на мадон часів Ренесансу. Я зачарований красою цього народу». Автор навіть писав, що хотів би лишитися тут надовго.

Хто ж після цього дорікатиме людині, яка хоче сама відчути чари цього народу? На жаль, минали години, а таї — ні слуху ні духу.

Нарешті, дорога вирівнялася, вибоїн стало менше. Газик біг із швидкістю тридцять кілометрів на годину.

Незабаром ми побачили вдали, ні юрбу людей — десятків зо два молодих чоловіків і жінок. Вони несли лопати й кошики — очевидно, йшли на шляхові роботи. Це були перші живі істоти, яких ми зустріли на протязі багатьох кілометрів. Під’їхавши ближче, я розрізнив костюми дівчат — щільні темні кофточки з вертикальним рядом срібних пряжок на грудях. Моє серце закалатало: це були таї.