Дикi банани

Співав і Дьєн. Це була скоріше мелодекламація пісеньки, популярної в північному В’єтнамі:

Гучні оплески нагородили керівника нашої експедиції. Я знав, цю пісеньку і плескав найголосніше.

Раптом крізь загальний гомін до мене долинув вигук: балян! (поляк!). Голоси посилилися, і вже наче лавина вигуків долетіло до мене: балян, балян!

Я запитливо глянув на Тунга.

— Хочуть, щоб товариш теж щось заспівав! Польською мовою! — пояснив він.

От так халепа! Оце мене впіймали! Я присягався всіма святими, що не маю голосу, що я тюхтій, який не вміє взяти жодної ноти, що колись один індієць у Південній Америці, почувши мій спів, подумав, що я хочу принести його в жертву, але всі аргументи, за які я хапався, наче потопаючий за соломинку, спадали як з гуся вода. Сконфужений і сполоханий, я мусив підвестись.

Бачачи, що мені не пощастить викрутитися, я вирішив заспівати щось жартівливе. Це здалося мені єдиним виходом з цієї ситуації. На щастя, я пригадав пісню, яку багато років тому мугикав мій батько. Це була страшенно сумна пісня.

Я задуднів кладовищенським голосінням:

Щоб пісня була смутнішою, я деякі слова, як «дим» і «з ним» протягував майже до безконечності. Не маючи ані слуху, ані голосу, я немилосердно фальшивив, але вирішивши, що тільки один раз козі смерть, надолужував мімікою і гучним голосом, що гримів, як єрихонська труба.

Я думав, що від моєї сумної пісні слухачі будуть вражені, але наслідки були цілком протилежні. Присутні сяяли від задоволення, а коли я скінчив, висловили свій захват вигуками і бурхливими оплесками. Спантеличений, я підозріливо дивився на сусідів, але ті були справді захоплені.

— Про що говорила пісня? — запитав мене Тунг крізь гомін.

— Про дим з люльки і про марність життя, — пояснив я.

— Ах, — відповів він задоволений, — у нас також є пісенька про люльку, дуже приємна, мелодійна, філософська…

Та ось у глибині залу пролунали ритмічні удари гонгів. У молоді, особливо у дівчат, запалали очі. Почулися заохочуючі голоси:

— Сюе! Сюе!

Це була назва популярного танцю, милого всім таї. Він полягав у тому, що танцюючі бралися за руки і, стаючи в коло, робили дрібні кроки вперед і назад, відповідно до такту, який вибивав гонг або бубон. При цьому коло повільно посувалося проти руху годинникової стрілки.

Так починалося сюе і цього разу. Кілька дівчат підвелися з-за столу й утворили маленьке коло. За хвилину удари гонгів і танцювальні кроки наче злилися в один міцний, невидимий вузол. До танцюючих підбігли троє чи четверо юнаків, які розширили коло. Ніхто не співав, чути було лише човгання ніг і удари гонгів, що звучали наче непереборний пульс самого життя.

Десь у світі вчені сушили собі голови над розщепленням атомного ядра, ракети вирушали в космічний простір, державні діячі надсилали один одному ноти, а тут молодь, танцюючи свій сюе, мало думала про далекі клопоти і подих смерті.

Удари гонгів і танцюючі полонили дедалі більше людей. Раз у раз якась дівчина або й якийсь старший за віком чоловік включався до сюе; молоді таї, що не брали участі в бенкеті, прибігали знадвору і збільшували коло. У всіх палали обличчя.

Я приглядався до танцюючих з сердечним зацікавленням. Мені розповідали, що сюе — найкращий посередник в інтимних почуттях. За умовним шифром юнак, тримаючи дівчину за руку, натискував пальцем багато разів на її долоню. Це означало ніжне запитання, і коли дівчина відповідала йому так само, то значить і вона прихильна до нього. Заінтригований, я кидав погляди на з’єднані в танці долоні, але так нічого і не побачив.

До мене раптом підійшли дві дівчини. Вони посміхалися розгублено й схвильовано. Одна з них — це та прекрасна танцівниця з замріяними очима, яка марила про великий світ і яку я в душі називав Русалкою, бо, коли вона сиділа на камені в Бан Мо, я порівняв її з скульптурою русалки в копенгагенському порту. Тепер дівчина наблизилася до мене разом з товаришкою і рухами рук запросила до танцю.

Я підвівся, і ми включилися в коло. Лівою рукою я тримав за руку Русалку, а правою — її подругу. Танець дуже легкий, треба було тільки добре вслухатися в ритм гонгів, а ноги вже рухалися самі. Так минуло кілька хвилин, і визнаю, що в монотонній гармонії звуків і кроків відчувалася особлива чарівність.

Час від часу я краєчком ока поглядав на Русалку, і тоді вона, завжди уважна, теж підводила на мене привітний погляд.

Близько одинадцятої ночі милі гості почали розходитися. Прощалися ми довго сердечними, братерськими потисками рук. Люди виходили гомінливими групками або поодинці щасливі, збуджені і зникали в мороці. А мені здавалося, що разом з ними відривалися шматочки мого серця.

Після відходу всіх гостей в домі запала якась меланхолійна тиша. Приємно було дивитися на те, що лишилось, як пам’ять про цих чудових людей, на стеблини і листя диких бананів. Вони звисали з стін у жахливому безладді або лежали по кутках, наче сама звихрена пуща вдерлася до нас у залу. Велике листя було пошарпане, але від його свіжої соковитої зелені йшла непереможна радість і бадьорість.

Раптом мені спало на думку, безумовно, банальне, але дуже слушне порівняння племен і народів, з якими я познайомився в цих горах, з дикими бананами. Як і ті рослини, ці чудові люди були могутні, ставні, повні благородної простоти, цілком здорові і повні ще недозрілих плодів. Я був певен, що, облагороджені, ці дикі банани обов’язково принесуть солодкі плоди.

На другий день з першими променями сонця ми залишили гостинне Лаї Чау і вирушили у зворотну дорогу. Біля підніжжя нашого узгір’я лежала густа імла, вкриваючи білим кожухом долини. Перед тим як в’їхати у долину, я обернувся: позаду ще видно було наш будинок, який потопав у соковитій міцній зелені диких бананів.