Орiноко

Серед варраулів, які билися поряд з Арнаком, був і вождь Оронапі, і юнак Мандука, який тільки перед світанком приплив до Каїїви і розбудив головного вождя, коли на село наскочили акавої. Сам вождь був дуже засмучений горем, яке впало на його плем'я. Наш приїзд схвилював його. Схопивши двома руками мою праву руку, він хотів уже розсипатися в словах великої подяки, але я приязно його перебив: показав на склад і дав йому зрозуміти, що прикра робота ще не закінчена.

— Викуримо їх вогнем… — заявив він і дав наказ.

Я не хотів брати участі в добиванні решти акавоїв, стояв з Лясаною збоку і стежив здалека за останнім боєм. Випущені стріли з палаючими віхтями легко підпалили стіни і дах складу, але акавої не виходили. Сухий очерет швидко згорів. Акавої заховалися за лахміт-тями і мішками з зерном. Потім кілька сміливців з оберемками хмизу підкралися до комори і під її підлогою між палями запалили вогонь. Підлога була з сухого дерева і швидко зайнялася. Це вирішило долю акавоїв. Не бажаючи згоріти, воїни вискакували, але тільки для того, щоб прийняти смерть від куль, стріл, списів і навіть ударів палиць так само, як гинуть від кия отруйні змії. Вони вискакували групами і намагалися захищатись, але це їм не допомагало.

Одним з останніх був Дабаро, шпигун і мнимий торговець. Вискочивши, він чудом уник пострілів і ударів. Блискавично прорвався через ланцюг наших воїнів. Повний свіжих сил, нестримний, він летів як стріла. По ньому стріляли, але все безрезультатно, Дабаро мчав у нашому напрямку.

Коли він помітив мене, його очі запалали вовчим блиском. Він підскочив до мене, замахнувшись ножем убивці. Хвилину тому я поставив збоку свій мушкет ї тепер хотів схопити його, але вже не було коли. Вихопивши з-за пояса пістолет, я націлився йому в груди, потягнув за спуск. Осічка. Дабаро засміявся глузливо.

Я швидко вихопив ніж, та раптом мене випередила Лясана. Вона тримала в руці малий ціпок і кинула його в шаленця. Влучила Дабаро в голову і трохи приголомшила його. Я підбіг і кулаком ударив його межи очі. У Дабаро випав ніж, коліна заломилися. Його оточили інші, щоб розтрощити йому череп. Я стримав їх.

— Його треба взяти живцем! — закричав я. — Зв'язати!

Мій наказ був прийнятий неохоче, але його виконали.

Я ніжно глянув на Лясану. Вона ще не отямилася від хвилювання і все ще тремтіла.

— Скільки разів, — пробурмотів я до неї, немов розгніваний, — скажи, скільки разів я буду завдячувати тобі своїм життям?

— Стільки разів, — відповіла вона лагідно, — скільки треба буде.

Тимчасом знищили останніх акавоїв, і раптом настала глуха тиша. Всі замовкли, ніби були смертельно змучені тяжкою працею. І серця наші заспокоїлись, і все завмерло, а в голові відчувалась якась болюча пустка. Очі і вуха говорили, що кошмар одійшов, небезпека минула, але в той же час це не доходило до свідомості: розум не вірив, не довіряв очам.

Тільки тепер усе напруження, яке ми переживали протягом багатьох днів і ночей, випливло назовні, і нас охопила така втома, що ми ледве трималися на ногах. Я наказав Оронапі якнайшвидше приготувати нам їжу. Коли ми снідали, я провів нараду з вождями варраулів, а також з аравакськими старшинами, до яких зараховував моїх молодих друзів Арнака та Вагуру, і швидко давав їм необхідні доручення. Я не забув про негайну висилку до Манаурі варраульської ітауби із звісткою про перемогу і з запевненням, що настав мир над Іта-макою і Оріноко. Крім цього розбитого загону акавоїв, тут, на півночі, їх більше не було. А загін налічував їх близько ста чоловік. Як виявилося, чотирнадцять чоловік ми взяли в полон, а решта загинули.

— Що робитимемо з полоненими? — запитав мене Оронапі.

— Хіба я знаю? — щиро відповів я. — Морока.

— Їх треба покарати, вони хотіли нас знищити. Але ти не любиш вбивати полонених?

— Ні.

— То продамо їх у неволю.

— Кому? Іспанцям?

— Ні, на той великий англійський корабель, що кілька днів тому припливав до нас… Нехай він завезе їх далеко на північ.

Можна було й так вирішити справу з полоненими, але признаюсь, що це мені не дуже подобалося. Зрештою, страшна втома притуплювала будь-яку живу думку, і всі спірні питання ми постановили вирішити пізніше. Отже, віддавши полонених у руки варраулів, ми пішли спати.

Узи дружби і братерства, які в дні великого випробування зблизили нас ще більше, узи довір'я тривали навіть під час сну: в кількох відведених нам хатах ми лежали один біля одного — індійці, негри і білий разом, чоловіки й жінки, зв'язані спільною працею і спільною перемогою. І кожний з нас, ніби ще не вірячи тому, що ми зробили, за старою звичкою спав, поклавши руку на зброю.

26

Світанок у пущі

Нас збудив недалекий гарматний постріл. Був світанок. Ми проспали без перерви більше двадцяти годин. Прокинулися в бадьорому настрої, але голодні, як вовки.

До нас прибіг схвильований Оронапі.

— Приплив великий англійський корабель і зараз стає на якір біля нашого острова! — повідомив він. — Що робити?

— Люб'язно їх привітати! — відповів я. — Це наші друзі! Але раніше накажи нагодувати нас!

Не встиг я поїсти, як мене повідомили, що капітан Повелл зійшов на берег, а Оронапі зустрічав його урочисто, за всіма правилами церемоніалу, який був заведений над Оріноко. Я дав на допомогу головному вождеві як перекладачів Арнака і Вагуру, а також і Фуюді. Повелл, роздратований довгою вітальною церемонією, ввічливо, але рішуче вибачився перед Оронапі і звернувся прямо до Арнака і Вагури, щоб ті показали йому острів і розповіли, що тут діється. Через чверть години ми зустрілися біля хатини, і капітан, вітаючись, вигукнув до мене захоплено:

— Бобер, Well, хай тобі чорт! Нема про що й говорити, добродію. Ти багато зробив. У даному разі навіть Мальборо або Френсіс Дрейк ^[11] не показали б себе краще. Ти дав доброго прочухана акавоям. Не одне покоління пам'ятатиме ім'я Білого Ягуара… Матері будуть твоїм ім'ям лякати своїх неслухняних дітей. І справді, ніхто не вийшов з пастки, жодна жива душа?

— Наскільки мені відомо, ніхто…

— Goddam you! Це називається — чиста робота! Ти знаєш, добродію, що це значить? Молодий чоловіче! Ти усвідомлюєш собі, що ти зробив?

— Звичайно, ні! — сказав я весело. — Я не мав ще часу подумати.

— Смійся, смійся! А я знову скажу тобі: іспанці слабкі в нижній течії Оріноко і тут ледве тримаються, нарешті, вони поважатимуть тебе! А акавоїв ти вже так відлупцював, що вони не наважаться більше сюди й з'явитися. Твої індійці тепер підуть за тобою у вогонь і воду, вони в твоїх руках. Словом, Джон Бобер, ти єдиний володар нижнього Оріноко. Тепер тільки від тебе залежить, чи ти закріпиш свою владу, покликавши на допомогу англійський уряд.

— Ага, це стара пісня з шарманки! Вона ще й досі жива?

— О, щоб ти знав: жива! І житиме до тих пір, поки не стане реальною біля гирла цієї річки! А добродій порозумнішає і стане тут the big governor — губернатором в адміністрації англійського короля.

— Містер Повелл, я вважаю за краще бути губернатором у серцях індійців, ніж в адміністрації його королівської величності.

— А хіба це виключає останнє? Навпаки, як англійський губернатор, ти ще успішніше захищатимеш тубільців.

— Надзвичайно чудові міражі, сер, тієї англійської опіки. Шкода тільки, що ви забули те, що я розповідав про долю народу погаттана в нашій Віргінії і про смерть нещасного Опенчаканука.

— Це давня історія, минула епоха!

— Теревені…

Я повторив йому те саме, про що розповідав у Кумаці, і, крім того, додав, що доки я тут — не допущу на нижнє Оріноко колоністів жодної європейської національності.

Серед чотирнадцяти полонених було кілька цілком здорових, між ними й Дабаро, решта дістала більших чи менших ран, але всіх можна було вилікувати. Оронапі саме на це звернув увагу капітана Повелла і запропонував йому купити невільників.