Орiноко

Разом з стрімкою течією ми пропливли за дві години кілька миль, потім вона уповільнилася. Весь цей час ітауба варраулів настирливо переслідувала нас і на близилась на відстань близько милі. Нас зацікавило, чому вони так поспішають, не зупиняючись ні на хвилинку. Керманич у нас мінявся щопівгодини, а коли прийшла черга до Педро, юнак, тримаючи однією рукою кермове весло, другою розклав перед собою карту, яку завжди носив при собі. Наскільки йому дозволяло кермування, він вивчав її. Потім крикнув до мене, що хотів би мені щось показати на карті.

— Щось важливе? — неохоче відвернувся я од весла.

— Думаю, Яне, що варто подивитися, — відповів Педро приглушеним, звичайним для нього голосом.

— Може, пізніше, на привалі?

— О ні, — заперечив він лагідно, але жваво. — Ти повинен подивитися зараз же!

Я відклав весло і присунувся до нього, невдоволений, що мене відривають од роботи.

— Незабаром, за дві-три милі, — почав він пояснювати, вказуючи на карту, — головна течія річки, якою ми пливемо, поверне на північ, потім поверне знову на південь, а там саме лежить Каїїва, Подумай, Яне, коли б обминути цей закрут і поплисти прямо, саме через цей рукав, що нагадує тятиву лука, наскільки б ми скоротили дорогу! Як ти гадаєш?

Відкриття Педро було, справді, важливе, задум хороший. Але чи справді існував тихий рукав, що перетинав закрут річки?

— Я звірив свою карту з картою пана Повелла, — запевнив юнак.

Виникали й інші сумніви: ці місця перерізала величезна кількість більших чи менших заток, різноманітних рукавів, проток, тут легко можна було заблудитись, особливо вночі! Акавої, які пливли попереду, не знали цих місць, тому, мабуть, не повернуть убік від головного русла річки, яке й для нас було найзручнішим шляхом.

Я наказав усім ітаубам зібратися в одному місці і, не сповільнюючи швидкості, повідомив товаришів про відкриття Педро. Мимоволі я глянув далеко назад, де варраули все ще доганяли нас, і вдарив себе по лобі:

— Варраули! — закричав я. — Це ж їх краї. їх річка!

Всі мене зрозуміли. Ми перестали гребти, і варраули через кілька хвилин наздогнали нас. Я наказав їм наблизитися так, щоб їх ітауба і моя пливли поруч, При булих було вісімнадцять, переважно всі молоді. Я вмів добре читати на обличчях жителів з берегів Оріноко, і тому відразу догадався, що за люди приєдналися до нас. Це були юнаки з хоробрими серцями, сміливці, які бажали чим-небудь відзначитись. Їх, мабуть, вразили наші глузування і слова про боягузтво. Всі були сумні, з тривожними обличчями, не знали, як ми їх зустрінемо. Ми помітили, що вони забрали з собою зброю вбитих акавоїв.

Коли підпливли до нас, їхній стерничий, на вигляд найстарший із них, промовив, ніби хотів виправдати всіх:

— Ви не дивуйтеся нам! Ми були запаморочені, спантеличені…

Я замахав заперечливо рукою, перебиваючи його дружелюбно:

— Перестань, це байдуже… Ви хочете плисти з нами до Каїїви?

— Хочемо!

— У всіх є зброя?

— Є!

— А що ви зробили з вогнестрільною зброєю?

— Ми забрали її. Але не вміємо з неї стріляти.

— Тоді передайте на мою ітаубу!

Вони передали п'ять рушниць, які були в жалюгідному стані, дуже заржавілі. Крім того, передали кілька бамбукових труб з порохом і свинцем. Придивившись уважніше до цієї зброї, я помітив на прикладах знак країни, де вона була виготовлена. Перевірив. Біля з'їденої іржею назви міста прочитав слово: Нідерланди.

— Як тебе звуть, друже? — запитав я стерничого.

— Куранай.

— Ти вождь?

— Зараз командую цими людьми, — відповів він неохоче.

— З цієї хвилини будеш виконувати мої накази! Ви добре знаєте цю річку і її розливи?

— Знаємо, пане.

— Тобі відомо, що Оріноко утворює дугу в північному напрямку?

— Авжеж, пане, відомо, відомо! Тому ми так і поспішали. — Ми знаємо коротший шлях, що називається Гуапо…

— …який перетинає цю дугу?

— Так. Він кращий і тим, що там течія від моря не така сильна, як у головному руслі…

— Під час припливу моря?

— Так, так, пане!

— Тебе, Куранай, наче саме небо послало на наш клич!.. Уперед! Веди нас через Гуапо!

За дві години до заходу сонця ми зустріли яботу, що пливла нам назустріч. У ній було двоє аравакських розвідників. Ми довідались від них, що акавої весь час пливли головним руслом річки попереду нас на відстані десяти миль і з значно більшою швидкістю.

Незабаром з правого борту пуща розступилась, і ми побачили розгалуження Оріноко. Воно утворювало ніби затоку, яка вдалині звужувалася до ширини невеликої річки — її варраули й називали Гуапо. Саме в цей бік і треба було нам повернути. Течія в головному руслі річки майже стала, а варраули запевняли, що, пливучи далі, ми новим шляхом за чотири-п'ять годин спокійно прибудемо у Каїїву ще перед світанком, тому ми вирішили в цьому місці зробити короткий перепочинок. Берег тут був досить високий, вода сюди не досягала. Своїм піщаним клином берег відділяв річку од її рукава. Це місце було зручне для привалу. Незабаром весело запалали вогнища, а в повітрі рознісся приємний запах м'яса, що смажилося на рожнах.

Найближчі дерева пущі стіною буйної зелені стояли на відстані кільканадцяти кроків од нашого табору, але вони не закривали від нас краєвиду, який утворювали береги великої річки і її бічного рукава. Сонце, хоч уже повернуло на захід, гріло ще добре, і рої денних комах дзижчали довкола, барвисті метелики, мов ті жовті і сині зірочки, кружляли над нашими головами, а з гущавини долинав надвечірній спів і крик птахів.

Ми ще не встигли поїсти, як приблизно за триста кроків помітили на краю пущі незвичайний рух на деревах і почули пронизливе верещання і писк, які виражали переляк. Звуки ці наближалися до нас, в бік табору. Сталося там щось незвичайне.

— Акаліма! — закричали біля вогнищ, коли впізнали звірят по голосу. Люди швидко схоплювалися з місця, брали зброю і бігли в зарості.

— Мавпи! Стадо мавп! — пояснила мені Лясана.

— Акаліма — смачне м'ясо! — облизав губи Арасибо, але не рушив з місця.

Лясана, як і інші, схопила лук і хотіла поспішити у ліс. Я рвучко притримав її за плече:

— Ти мені дуже дорога, моя Пальмо, щоб я тебе пустив саму і до того ж майже беззахисну!

— Пусти мене, у мене лук і стріли! Я не сама! Вже багато людей побігло. Невже ти не бачиш?

— Побігли, але жоден не має вогнестрільної зброї!

— Вона не потрібна на мавп, вистачить луків…

— Лясано, адже ж там не лише мавпи, хіба ти не чуєш?

— Чую, чую, хтось їх переслідує. Так що?

В її очах запалали вогники визивної непокірності. Як і завжди, вона була справді чарівна в своєму дівочому пориві.

— А якщо це ягуар? — я спокійно зазирнув їй в очі.

Вона раптом обм'якла, але не від страху перед хижаком. Почуття радості і сердечної прив'язаності відбилися на її обличчі.

— Хіба я тобі дуже потрібна? — тихо сказала вона, завагавшись.

— Так, Лясано, потрібна!

Я пустив її, але вона не побігла. У мене за поясом був срібний пістолет. Я взяв ще мушкет, і ми вдвох кинулися за іншими у дрімучий ліс.

На відстані двохсот кроків від табору ми побачили перших мавп. Вони були стрункі, середніх розмірів, з великими головами, і з пухнастокучерявою шерстю, білою на животі і червонуваточорною на спині. Чимсь перелякані, мавпи жалібно кричали.

Надзвичайно спритно перескакуючи з гілки на гілку, вони від когось втікали. Ми бачили кільканадцять мавп, але це було не все стадо. За ними бігли й інші. Багато мавп-матерів несли на плечах малят, і всі вони страшенно кричали з переляку. Деякі мавпи дивилися божевільними очима і хапалися за голову, зовсім як люди. В їх голосінні відчувався дикий розпач. Інші, мабуть, самці, грізно, здавлено від люті погрюкували. На хвилину вони зупинялися, погрожуючи кудись лапами і шкірячи зуби. Але й вони не зуміли перебороти в собі жаху, який охопив ціле стадо, і теж утікали.

Недоторканий ліс відкрив на хвилину людському оку одну з трагедій, що часто відбуваються в його темній гущавині. Але хто ж це викликав таку тривогу у мавп, де ж ворог, що сіяв такий переполох? Гущавина ще ховала його.