Орiноко

— Добре, добре, — підхопив я таким же діловим тоном. — Моя хата просторіша ніж ваша, зручніша…

— Ні, не тому! — перервала вона мене, хитаючи головою, — З сьогоднішнього вечора я буду твоєю дружиною.

— Хо, хо, хо, хо! Дивіться, дивіться! Оце так раптом вирішила сама, не питаючись ні в кого.

— Я питала.

— Кого, мене?

— Я говорила з Манаурі. Він погодився.

— Он як, він погодився! А я? Мене питали?

— Тебе… Адже ти… Я думала, Яне…

Сердешна дуже зніяковіла, а я вдавав з себе дурника і робив вигляд, ніби не розумію її задуму. Моє здивування було для неї майже образою. Вона не знала, як усе це розуміти. Може, вперше Лясана втратила властиву їй самовпевненість. В очах зажевріли іскорки обурення:

— Якщо ти відмовляєш мені, то я можу…

— Ні, ні! Запрошую до себе, будь ласка! Справді, — з мого боку це було безжалісним єхидством, — справді, ти будеш корисна мені, якщо в моїй хаті будеш готувати страву, а не приноситимеш звідкілясь…

Вертикальна зморшка на чолі жінки свідчила про бурю, яка наближалася. Благородний гнів і жаль, які я читав на її смаглявому обличчі, не зменшили її вродливості.

— Страву я приготую тобі завжди смачну, зі мною не будеш голодним, — відповіла вона ображеним голосом і відразу ж додала з блиском в очах, визивно: — А синів твоїх вигодую хоробрими воїнами, Білий Ягуаре.

Перетягати струну далі не випадало. Я підійшов до жінки і, взявши лівою рукою за волосся ззаду, прихилив її щоку до своєї.

— Ні, не звечора ти будеш моєю дружиною, — прошепотів я щиро їй на вухо. — Зараз, з цієї хвилини, я вже твій чоловік!

Побачивши, з яким невимовним полегшенням вона сприйняла моє освідчення, я тут же звернувся до неї жартівливо:

— Але одне ти повинна мені пообіцяти: важливі справи будемо вирішувати завжди вдвох…

У пальмовому гаю був споруджений намет для старшин. З-під тінистого даху зручно було спостерігати за ходом мукуарі. Близько полудня я пішов на видовище разом з Лясаною. За обрядом, жінкам не можна було наближатися до місця, де виконувався танець, але вона користувалася винятковими правами. Всі в Кумаці вже знали, що це «її» день, і дивились на жінку з доброзичливою пошаною.

Ми застали мукуарі в повному розпалі, танці вже тривали кілька годин. Мукуарі мав мало спільного із звичайними обрядовими танцями. Незважаючи на те, що його учасники виконували танцювальні рухи під веселий такт барабанів, суть свята полягала в іншому: у взаємному шмаганні. Всі танцюристи були одягнені в різноманітні маски і під час танцю завдавали один одному болючі удари терновими різками. Мета обряду була ясною: задобрити душу покійного показом того, яких мук завдала його смерть живим, і, найголовніше, — прогнати цю душу від людей, якщо вона мала проти них лихі наміри. Всі дорослі чоловіки повинні були брати участь у танці, що тривав без перерви цілу добу.

Дивлячись на метушню огидних масок і безперервне їх взаємне хльостання, а також весь час слухаючи швидкий ритм барабанів, не можна було залишатись байдужим до цього видовища. Воно притягало всіх присутніх, немов у вир, знесилювало душу, викликало якісь незвичайні настрої, і хоч би й хотів звільнитися від них, то зробити цього вже не було сили. Людина була ніби зачарована. Придивляючись до танців, я запитав Манаурі, що сидів біля мене:

— Цікаво, всі без винятку повинні брати участь у мукуарі?

— Ні, не всі. Лише ті, кого вважають уже дорослими. Я танцював уранці, на самому початку обряду.

— А як же мені бути?

— Тобі, Яне? — Він задумався.

Під наметом сиділо ще кілька старшин: Мабукулі, вождь роду черепах, Які, голова аракангів, Канауро від Кайманів. Вони почали вирішувати, як бути: чи брати мені участь в обряді, чи ні — і так і не прийшли до конкретного висновку: покійний чаклун, щоправда, мав могутню душу і злісно намагався знищити мене, але мої чари виявилися сильнішими, ніж його наміри, і саме вони перемогли. Отож, чи загрожувала чим-небудь мені душа чаклуна?

— Напевно, ні! — відповіли деякі вожді, переконані в моїй могутності. Інші хитали головами.

Лясана, яка сиділа біля мене, прислухалася до розмови з великою увагою, а сама не промовила жодного слова. Я звернувся до неї:

— А ти що скажеш на це?

— Ти повинен танцювати! — відповіла вона без вагання.

— Отже, ти думаєш, що душа чаклуна може мені нашкодити?! — здивувався я.

— В це я не вірю. Його негідна душа не може нічого лихого заподіяти Білому Ягуарові, — сказала Лясана.

— Так навіщо мені танцювати?

— Щоб… — зам'ялася вона, підшукуючи відповідного слова, — щоб довести, що ти наш і душею і тілом.

Серед вождів почувся схвальний шепіт.

— Мудра жінка! — похвалив хтось голосно.

— Гаразд! — погодився я і наказав Лясані принести мені шкуру ягуара.

Коли вона повернулася, я накинув шкуру на себе і підперезався ліаною, щоб під час танцю поли шкури не відхилялися. Моя голова вся ввійшла в голову ягуара, і лише спереду залишався отвір для очей і рота. Мені подали міцну різку, але я попросив і другу, у ліву руку.

— Добре, візьми дві, — погодився Манаурі і одночасно нагадав: — Та пам'ятай, що чим сильніше когось огрієш, тим краще і почесніше для нього…

Танцюристи, мабуть, також хотіли, щоб для мене було якнайкраще і найпочесніше, бо, тільки-но я вбіг в громаду, мене впізнали по шкурі ягуара і зросту і відразу оточили. Я відбивався, як міг, не одного танцюриста огрів, але й мене добре шмагали. Шкура ягуара сягала мені тільки до литок, нижче ноги були голі, і індійці швидко знайшли моє слабке місце й били саме по ньому. Щоб якось захиститись, я стрибав на всі боки, мов божевільний, не випадаючи з такту барабанів, але все ж таки мені добре діставалося.

Танець, хоч на перший погляд здавався безладною метушнею, проходив у певному порядку: танцюристи рухалися вперед по колу, діаметром приблизно тридцять кроків. Для виконання обряду досить було протанцювати одне коло. Отже, коли я нарешті знову опинився напроти намету і зробив останні шалені рухи праворуч і ліворуч, я виконав свій обов'язок і кількома стрибками вискочив з кола.

Барабани, ніби дякуючи мені, приголомшлрво загуркотіли в божевільному темпі і так били кілька хвилин, потім повернулися до попереднього такту, а я попрямував до свого місця під намет. Мене всі хвалили.

Найщасливішою була Лясана, схвильована до глибини душі. Ноги у мене в багатьох місцях були посічені, на щоці теж були дві глибокі риски. Рани на ногах незабаром самі затяглися, а кров з щоки Лясана злизала язиком, після чого шрами засохли. Коли вона, піклуючись, схилилася наді мною, я пригадав собі, як кілька тижнів тому Лясана врятувала моє життя, висмоктуючи зміїну отруту з рани. І мене охопила така чулість до відданої жінки, що я мусив був з усіх сил стриматися, щоб не обняти її і не пригорнути до себе.

Незабаром до нашого намету підійшли індійці і запитали старшин, хто буде чаклуном замість Карапани.

— Після закінчення мукуарі, — відповів Манаурі, — відбудеться нарада всіх жителів Кумаки, і ми вирішимо, хто буде чаклуном.

— Ми вже знаємо, хто! — голосно заявили воїни. — Арасибо!

— Крім того, треба запитати жителів Серіми, — нагадав головний вождь.

— В Серімі немає нікого, хто був би рівний Арасибо, — запевняли ті. — Ми хочемо Арасибо. Ти, Манаурі, маєш щось проти нього?

Індійці, збуджені танцями, були настирливіші, ніж звичайно. Манаурі допитливо глянув на мене.

— Невже обов'язково повинен бути чаклун? — запитав я, вдаючи з себе дурника.

— Повинен бути, повинен! — відповіли вони, бо не уявляли собі племені без чаклуна.

— Я переконаний, що для нас, людей з роду Білого Ягуара, чаклун був би зайвим, — зауважив я.

— Ну, так це ж для нашого роду! — Манаурі трохи закопилив губи.

Вожді інших родів, які сиділи з нами, незадоволено сприйняли його слова, вбачаючи в них почуття високомірності, а Мабукулі, голова роду черепах, хоч був дуже близьким приятелем Манаурі, кинувся на нього з гнівом: