Дикi банани

— Але мені казали, що той, хто надто любить опіум, той менш здатний кохати жінок.

— Хто надто любить опіум, так, це правда! Але — що таке «надто»? В усякому разі у нас всі чоловіки курять опіум, і це вважається ознакою мужності так само, як гра на флейті. Куріння опіуму, — запалювався далі добрий Данг, — лікує хворих майже від усіх хвороб, а здоровим збільшує сили і повертає молодість. Чого ж бажати ще? Адже третьої можливості немає!.. Спробуйте разок!

Данг знову припалив собі краплинку опіуму й затягнувся. Коли він випустив дим, я відчув нудотний, неприємний запах.

— Що? — добродушно здивувався мео, побачивши вираз мого обличчя. — Не подобається?

— Як смажене лайно буйвола з холерою! — зауважив я.

— Доберете смаку тільки тоді, коли закурите самі! — спокусливо запевняв Данг.

— Гаразд! Приготуйте для мене люльку! — попросив я.

Данг подав мені люльку. Я втягнув дим. Звичайно, я сподівався негайно ж побачити чарівні видіння, але, до біса, не сподівався того, що відразу настало: смак і запах були такі огидні, що я не витримав. Це була третя можливість, якої не передбачав Данг: здорова людина закурила і стала хворою.

Було вже пізно, доводилося думати про сон. Данг і Хон вирішили по черзі пильнувати коло багаття.

Мені як гостеві дозволили спати безперервно. І тільки-но я впав на постіль, як одразу заснув.

На світанку мене розбудив дивний гомін. У напівсні мені здалося, що навколо мене зібралася вся Азія і настирливо когось лає. Отямившись, я впізнав голос Данга, а коли підвів голову, то побачив його біля вогню. Мео войовниче вимахував рушницею у напрямі лісу і туди ж таки надсилав прокльони.

Хон, що лежав поруч, теж прокинувся.

— Бійтеся бога, Данг, що там скоїлося? — заволав я.

Мео підвівся й глянув у напрямі нашої печери, затуляючи очі від світла вогнища.

— Ця паршива свиня! — буркнув він, розлютований. — Немає ані крихти сорому!..

Я підскочив з постелі.

— Яка свиня?

— Пантера! Зазіхала на наших коней, така погань! Така підла шахрайка!

— Що ж тут дивного? Чому шахрайка?

— Як це «чому»?

Данг обурився, що я не розумію цього, але швидко прохолонув від запалу, такого невластивого його вдачі.

— Чому шахрайка? — почав він спокійніше. — Адже роги вчора вранці ясно показали, що під час подорожі буде все гаразд, а вона не хоче на це зважати. Цій розпусниці захотілося конини!

— А що ви так довго вигукували, Данг? Адже це була справжня проповідь!

Мео вже цілком оволодів собою. Бліда посмішка задоволення пом’якшила риси його обличчя.

— Я мусив набалакатися з цією шельмою! — його голос став лагіднішим. — Я так приголомшив її, що вона добре запам’ятає! Всіма чортами її обклав!

— І подіяло?

— А що, може, ні? Після цього вона пішла геть, наче у воді вимочена!

— Але, напевно, ваша рушниця і яскраве вогнище також зробили своє діло?

— Зробили, звичайно, зробили! В житті так завжди буває, що одне мусить допомагати другому! — філософствував він, кумедно скрививши обличчя. — Чари теж потребують деякої допомоги…

НОВИЙ РІК У МЕО

Цього ранку сніданок готував Данг, а Хон і я носили хмиз для багаття. Данг обіцяв, що за дві години ми дістанемося до маленького села На Хам, де святкують Новий рік, і там наїмося досхочу… Тому він не радив зараз багато їсти й запікав тільки п’ятнадцятифунтовий шматок мундчака, який ми, до речі, вмить ум’яли.

Потім осідлали і нав’ючили коней, але перед тим як вирушити, Данг кинув на землю роги. Задоволений, він звернув нашу увагу на те, як вони впали: обидва однаково, плоско на поверхню дороги. Добра прикмета!

День видався чудовий. На небі ні хмаринки. Туман, крізь який ми пробивалися вчора вранці, лишився далеко позаду, немов в іншому світі. Він, як прикордонна стіна, відділяв нас від долин з їхнім своєрідним кліматом, людьми, племенами. Дивовижно прозоре повітря ніби вкривало гори якоюсь незвичайною оболонкою, і здавалося, що ми подорожуємо розлогими просторами чужої планети. Ми їхали узбіччями недалеко від вершин. Блакитне небо здавалося неприродно близьким.

Верхні частини гірських схилів і вершини були голі, а низовини й яри вкриті густою рослинністю. На лісових масивах ми незабаром побачили невеличкі поля, а на них кукурудзяну стерню. Це свідчило про те, що близько люди. Потім проминули поля маків. Добування опіуму з маківок і годівля свиней становить головне заняття мео.

Село На Хам не схоже на наші села. Хати тут стоять далеко одна від одної і розкидані по схилах на багато кілометрів навколо. Біля однієї хати ми помітили натовп і повернули туди.

Новий рік! Це велике свято в усіх народів Далекого Сходу. У мео немає більшого свята, і тому Новий рік майже в кожній сім’ї відзначають від листопада до лютого, залежно від того, як і коли хто закінчить збирання врожаю. Коли ми приїхали, кукурудзу вже зібрали, а нову роботу ще не розпочинали, і ці два-три тижні перерви мео розважалися й бенкетували.

Ми наблизилися до людей; впізнавши Данга, вони дуже зраділи. Ті, що були в хаті, виходили і вітали нас, вимахуючи руками, тримаючи їх долонями догори. На одному пагорбі молодь грала в м’яча, який був зшитий з різнобарвного шмаття. На жаль, я не міг ближче придивитися до цієї розваги, бо, тільки ми злізли з коней, нас гостинно запросили до хати.

Стара й занедбана хата здавалося ось-ось розвалиться: цього ранку тут зарізали величезного кабана і тепер прямо в хаті його ошпарювали окропом.

Господар посадив нас на долівці біля низького столу, на який поставили кілька величезних полумисків з різними стравами, а переді мною навіть фарфорову тарілку: полумиски і тарілки, безперечно, були символом заможності. Принесли рис, смажену печінку, варені легені, свинячу грудинку, багато зеленої городини й сире січене м’ясо — біфштекс по-татарськи. Ця страва не мала нічого спільного з справжнім біфштексом, бо коли я поклав до рота трохи м’яса, то мій язик аж задерев’янів, так вона була наперчена. Я негайно прополоскав рот кукурудзяною горілкою, яку передбачливо приготували для мене в бамбуковому келеху, але виявилося, що хрін од редьки не солодший: горілка мала принаймні сімдесят градусів і диявольськи пекла у роті. Інші страви були, на щастя, кращими, а городина з кислуватим присмаком — просто чудова.

Коли ми вже попоїли, до хати наче бомба влетів сяючий хлопчисько, щось радісно вигукуючи. Всі підвелися і з веселим гомоном вискочили на подвір’я, а Данг значуще кивнув мені головою. Перед хатою весела компанія зупинилася і стала прислухатися: з сусідньої гори, де стояла хата іншого мео, виразно долинуло кувікання свині. Незважаючи на велику відстань, чути було добре, бо на нашому узгір’ї враз припинився будь-який рух. Усі нерухомо слухали небесні звуки, а потім веселість охопила всю юрбу. Люди сміялися, жартували, кидали дотепи; одним словом, вони раділи наступному бенкету у сусіда.

Мене дуже зацікавили розваги молоді, і я попросив Данга, щоб він пішов зі мною. Недалеко від хати маленькі шибеники крутили дзиги, так само, як роблять це їхні ровесники у нас. Я зауважив, що дзигу запускали двоє, один за одним. Данг пояснив мені, в чому полягає гра. Треба, щоб дзига другого гравця крутячись торкнулася й перевернула дзигу першого.

— Яку ж нагороду дістане переможець? — спитав я.

Мео на хвилинку задумався.

— Ніякої нагороди, — відповів він. — Мабуть, просто задоволення, насолоду од виграшу, і нічого більше…

Це була вражаюча риса дітлахів, і безкорислива пристрасть малюків якось своєрідно поєднувалася з незвичайними властивостями людей мео.

За двісті кроків юнаки й дівчата грали в м’яча. Ця гра так само, як і крутіння дзиги, належала виключно до новорічних розваг. Дівчата стояли навпроти хлопців на відстані двадцяти кроків. Хлопці були зодягнені звичайно: в темні короткі каптаники і широкі штани; в той час дівчата вбралися святково: їхні ліфи і довгі фартухи виблискували темно-синім атласом. Барвисті шарфи, пов’язані кілька разів навколо талії, підтримували ці фартухи. На голові у дівчат були різноколірні хустки або темні завої, кокетливо обв’язані світлими стрічками, а на шиї багато срібного намиста.