Дикi банани

Тунг швидко перекладав мені слова промовця, вдаряючи в такт по великому дзвону. Я хотів так само гідно відповісти Кьєну, але раптом прибігла середніх років жінка й завела страшенно одноманітну мелодію, сповнену протяжних звуків, імпровізовану на мою честь:

Це було зворушливо, просто й приємно. Вона співала, а таї стверджували її слова протяжним, мелодійним і дедалі міцнішим стогнанням, що (я вже тепер знав) не передає сумні почуття.

Коли жінка замовкла і Тунг усе переклав на французьку мову, таї дивилися на мене й чекали відповіді. На противагу хоровому стогнанню я взяв зовсім інший тон, жартівливий. Весело посміхнувшись співачці, ніби дякуючи їй, похитав головою і гукнув Тунгові:

— Ні, ні, ні, ні! Не все, що вона співала, відповідає дійсності!

Тунг втупив у мене перелякані очі й сказав приглушеним голосом:

— Чи треба їм це перекладати? Мабуть, не слід!

— Перекладайте, друже мій, перекладайте їм сміливо! Вона казала, що в них немає красивих квітів, а це не відповідає дійсності. Їхні квіти — це, власне, танцівниці!

Через Тунга я виклав таї свої думки про великі можливості танцівниць з Бан Мо, про те, що їх треба відшліфувати, як шерехаті діаманти. І тоді вони заслуговуватимуть на те, щоб вийти з цих тісних долин і засяяти десь у великому світі. Може, в Ханої, але чому б не досягти ще більшого?

Розсипаючи влучні й невинні, як мені тоді здавалося, компліменти, я й не гадав, що присутні сприймуть їх з таким зворушенням. Це було, наче олія для вогню, як необережне порушення найприхованішої, я б сказав, — небезпечної туги. У таї запалали очі, несподівана хвиля раптом зірвала з них буденну загату. А один з таї, батько танцівниці, хотів, мабуть, похвалитися своїми знаннями з географії й почав голосно виливати свій запал:

— Так, нехай вони славлять в світі наші народні танці! Нехай їдуть до Ханоя. Нехай їдуть до Пекіна, Москви, Варшави, Праги, Берліна і Белграда, до Лондона і Нью-Йорка…

Дружньо і тактовно я стягнув його з хмар на землю й заспокоїв. Приглушуючи полум’я, необережно роздмухане, я запевнив чоловіка, що шлях до слави не такий вже легкий, що перед тим танцівниць чекає праця над собою, важка, наполеглива, копітка праця…

Праця — знайоме, звичне гасло, і всі швидко повернулися до нормального стану. А найбільше на конику праці любив гарцювати Кьєн, і тому він знову взяв слово і знову почав говорити про зусилля й видатні досягнення села. А тих зусиль ще потрібно буде — ого-го!

Це не жарт — перемогти старий закон, який живе тут з давніх-давен, і запровадити новий: два рази на рік вирощувати рис. Скільки було кепкування, скільки опору! Говорили про спеку і про образу родинних духів, питали, де взяти час на багатотижневі розваги? Однак спробу зроблено. Коли півтора року тому вперше невеличке рисове поле дало два щедрі врожаї протягом року і господарі його зібрали великий врожай — злосливим недовірам втерли носа, їм стало ніяково. Бан Мо здобуло право пишатися. З цього часу інші села пішли, за його прикладом і також мали успіхи.

А дівчата з Бан Мо? Це — невичерпне джерело слави для села, вони не лише танцівниці, а й передовики праці. Раніше молоді дівчата не дуже любили працювати, будь-яку важку роботу в полі виконували тільки чоловіки. Тепер інакше! Гасло рівноправності знайшло грунт, хоч і тут вороги мало на голову не ставали, аби перешкодити прогресу.

Коли, залишивши гостинного Кьєна, ми пішли прогулятися селом, всюди роїлися білі каптани і чорні спідниці, всюди нас вітали душевні посмішки. Бажання потанцювати не пройшло, і, де тільки сходилася молодь, одразу ж починалися танці. Дівчата бралися за руки і приспівуючи танцювали в одному колі. Бан Мо було цього дня куточком щасливих людей.

Біля однієї хати ми зустрілися з надзвичайно вродливою дівчиною. Я помітив її ще у натовпі, і тоді мене вразили риси її обличчя: вони були європеїзовані. Очевидно, це дочка француза і таї. Тунг теж помітив дівчину, і ми весело заговорили з нею.

Звичайно, в розмові ми не торкалися її походження, бо це було надто делікатне питання. Вона розповіла нам, як танцівниці захопилися можливістю дальшого удосконалення своєї майстерності. Під час жартівливих балачок я дав дівчині баночку пахучого крему. Танцівниця мала гарні, великі, замріяні очі і прекрасний овал обличчя. Коли вона, засоромлено дякуючи мені, зашарілася, я вирішив, що це, мабуть, найвродливіша дівчина в Бан Мо.

Ми мали відвідати ще одну гостинну хату. Але як тільки жителі села довідалися про мій інтерес до лісових звірів, кілька таї провели нас на вершину узгір’я і показали пастку на тигра. На маленькій галявині серед густих заростей стояла клітка, збита з міцних палиць, з отвором, що автоматично закривався. Принаду — козеня або теля — садовили за маленьку перегородку всередині клітки так, щоб тигр, почувши мекання, заскочив усередину, але принаду розірвати не міг. Тепер пастка була порожньою.

— Мабуть, сьогодні ввечері посадите принаду? — спитав я мисливця, що супроводжував нас.

— Сьогодні ні, — відповів той. — Вже кілька тижнів у нашій стороні не було жодного тигра. Коли він з’явиться, ми посадимо принаду.

— А як же ви довідаєтеся, що він з’явився?

— О, тигр, — це великий пан! — Таї кумедно закопилив губи. — Він залишає сліди, вночі стогне, часом його бачать люди…

Я довідався, що пастку збудовано три роки тому і відтоді спіймано одинадцять тигрів. Отже, клітка існувала ще за часів колонії. Я покрутив носом і пирхнув з удаваним незадоволенням:

— Погано, що не спіймали дванадцятого тигра!

— Дванадцятого? — мисливець трохи очманів та й друзі мої не могли збагнути, що я маю на увазі.

— Ну, ясно, дванадцятого тигра: Део Ван Лана!

Мисливець ані на хвилину не втратив певності.

— Спіймав би, їй-бо, спіймав би, — заявив він цілком поважно, — тільки дівчата мене підвели.

— Дівчата? — тепер уже він задав мені головоломку.

— Ну, ясно, дівчата: жодна не хотіла, щоб замкнули її як принаду.

Оце жартівник! Блискавично відплатив мені тією ж монетою.

Час було повертатися до Лаї Чау. З жителями Бан Мо я прощався, як із давніми, сердечними друзями. Напрочуд легко зав’язалися між нами людські почуття. Це було радісне і творче село. А чарівність дівчат-танцівниць назавжди лишиться у мене в душі.

Наш газик повільно рушив.

Край села, за хатами, біля дороги лежав камінь, метрів два заввишки. На ньому сиділа дівчина. Коли ми наблизились, я впізнав її. Це була танцівниця з замріяними очима, що марила про далекий світ.

Коли ми проїжджали повз неї, великі очі дівчини не відриваючись дивилися нам услід чи то з жалем, чи а благанням.

Отак від Бан Мо почалися чубові дні близьких і далеких екскурсій навколо Лаї Чау. Настав період нових переживань, нових фантастичних вражень від того дивного світу.

ДИКІ БАНАНИ, ЩО ЗАСПОКОЮЮТЬ НЕРВИ

Ми їхали втрьох на конях: переді мною Данг — мео, за мною — Мао Ван Хон — таї.

Після двогодинної їзди в густому тумані ми раптом опинилися на сонці. Від разючого контрасту аж очі засліпило.