Секретний фарватер

“Ти що, Іринко?”

“Граю в думці, тату?”

Цікаво, що вона грає? Мабуть, свого улюбленого Скрябіна.

Бідолашні пальчики, поколоті голкою, затверділі від грубої роботи в госпіталі!

А нещодавно ж мати нізащо не дозволяла їй допомагати по господарству, прожогом кидалася робити все сама.

“Іринка повинна берегти свої руки! — з гордістю казала вона знайомим. — Іринка у нас піаністка!..”

Відчуваючи блаженну млость, він дивитиметься на ці пальці, що нечутно бігають по куртці. Коли донька, зітхнувши, візьме останній акорд, Грибов, можливо, повеселить її, розповівши анекдот, який користується в сім’ї незмінним успіхом.

Був час, багато років тому, коли Грибова зустрічали дома довгим-довгим вигуком жаху: “У-у-у!” — як гудіння сирени. І разом з тим у гудінні чулось щось лукаве.

Тупаючи куцими ноженятами, до передпокою вбігала трирічна Іринка:

“О! Я думала, це дід прийшов, а це мій тато!”

Слово “дід” вимовлялося жахно-погрозливо, протяжно, а слово “тато” — радісно-захоплено, навіть верескливо.

Це вона грала сама з собою в якусь гру, лякала себе “дідом” і була щаслива, що все так добре закінчилось. Вона любила, щоб усе закінчувалося добре.

Усміхаючись у думках цьому спогаду, Грибов звелів зупинити машину за два квартали від свого будинку.

— Я зійду тут, — сказав він шоферові. — Далі не проїдете. Багато кучугур.

Він пройшов ці два квартали, звернув за ріг — і не побачив свого будинку!

Навскоси від аптеки мав стояти його будинок, але будинку на місці не було.

Фугасний снаряд упав у самісіньку його середину!

З усіх мешканців цього старого ленінградського будинку врятувалася тільки сімдесятирічна бабуся, та й ю лише тому, що разом з онукою, яка завітала в гості, пішла до ополонки по воду.

Тепер бабуся, згорбившись, сиділа на саночках, на яких стояло двоє повних відер, і безперервно хитала головою.

Грибов розгубився. Він виявив легкодухість, не гідну мужчини і офіцера. Бігав туди й сюди навколо купи щебеню, про щось розпитував, благально хапав за руки заклопотаних, похмурих людей, які гасили пожежу.

Над щебенем курився червонуватий димок. Пахло вапном, згарищем, пороховими газами, дуже їдкими. Від цього смороду хотілося чхати й кашляти.

— Кажуть же вам: пряме попадання! — переконливо пояснював хтось, підтримуючи Грибова за лікоть. — Ви ж військовий, офіцер! Самі повинні зрозуміти!

Та Грибов не розумів нічого.

Якась жінка, заглянувши йому в обличчя, відсахнулася, крикнула:

— Та що ж ви дивитесь, люди? Одведіть старого!

Біля цієї купи щебеню, що диміла, Грибов ураз постарів…

Кажуть, боягуз помирає тисячу разів. Але десятки, сотні тисяч разів люди воскрешають в уяві картину смерті своїх близьких.

Майже безперестанку і до страшного реально чув Грибов брязкіт і виття цього німецького снаряда і відчував нестерпний біль, який зненацька пройняв Іру і Тату…

Через кілька днів, зовсім хворого, його вивезли на літаку спочатку в Москву, потім на південь, куди було евакуйовано училище.

Горе примусило Грибова внутрішньо зібратися. Проте зовні він тримався, як і раніше, прямо, підкреслено прямо. Це, до речі, оберігало від співчуття.

Однак, будучи безумовно хороброю людиною, він не соромився признатися собі, що боїться повернутися в Ленінград.

Там на кожному кроці підстерігали спогади, маленькі, буденні, але від цього ще страшніші. їхні ледь чутні, печальні голоси могли звести з розуму.

Легше, здається, було б вдертися йому на палаючому брандері в середину ворожої ескадри, ніж знову пройти сквериком, де він гуляв щонеділі з маленькою Іринкою. А такі ж спогади, пов’язані з дружиною чи дочкою, виникали в Ленінграді на кожному кроці, за кожним рогом.

Та потім він подумав:

“Ленінград допоможе мені в горі! Ленінград — місто не тільки чітких архітектурних ліній, але й тверезих думок, місто великої душевної дисципліни”.

І Ленінград не підвів. А невдовзі прийшла і звістка від Шубіна — посмертна.

Шубін, можна сказати, посадив свого професора за письмовий стіл, під магічний конус світла. Не підбадьорював, не втішав — примушував працювати, А це було основне.

Гоноровитий і наполегливий, він, як завжди, вимагав до себе виняткової уваги!..

І дві мовчазні скорбні тіні тихо ступили назад, за спинку крісла. Вони не зникли зовсім, ні,— тільки відійшли назад. Але й це був відпочинок для змучених нервів.

Миля за милею відводив Шубін свого професора від болючих спогадів: спочатку в шхери, потім усередину німецького підводного човна, а вирвавшись із нього, швидко повів слідом за собою до мису Рістна і коси Фріш-Неррунг.

На цьому вузькому шляху — дуже вузькому, особливо в шхерах, — Шубін зустрівся з підступною бестією Цвішеном і, звичайно, одразу ж кинувся в бій. Він ніколи не барився на війні, цілком і повністю “керував щастям”, що, за Суворовим, незмінно приносить перемогу.

Недарма ж військова удача Шубіна стала майже притчею. На флоті так і казали: “Щастить, як Шубіну”, “Щасливий, як Шубін…”

Книга перша

Шубін

Частина перша

Розділ перший

Суперечка про щастя

Замолоду Шубін прагнув потрапити у винищувальну авіацію, але комсомол послав його на флот. Тут він вибрав торпедні катери, найшвидкохідніші із того, що є на флоті, — молодецьку кінноту моря.

— Люблю, коли швидко! — признавався він, показуючи в усмішці великі, дуже білі зуби. — Пустиш навзаводи своїх коней, а їх у мене три тисячі, [4] цілий табун з білими гривами, що розвіваються на вітрі, — любота! Життя відчуваєш!

Він навіть мружився від задоволення. Та одразу ж його рухливе обличчя міняло вираз:

— Звичайно, це не прогулянка з дівчатами в Петергоф! Коли три бали, то поливає тебе, наче в шторм. Стоїш у комбінезоні, весь мокрий, від голови до п’ят, одне око прищулиш, долонею затулишся, так і командуєш. Бо моя сила в чому? У чіткому маневрі, у шаленій швидкості!.. Броня?.. А в мене немає броні. Мій катер куля пробиває наскрізь!

Помовчавши, він пустотливо підморгував:

— Але попробуй влучи в мене!..

Як усі моряки, Шубін за звичкою ототожнював себе із своїм кораблем: “Моя броня”, “Я заніс корму”, “Я вийшов на редан”.

Він навіть зовні чимось скидався на торпедний катер — невеликий, верткий, стрімкий.

А втім, уподобання його, можливо, пояснювалися ще й тим, що командир торпедного катера сам стоїть біля стерна.

Молодецькі морські коники з білими, розпущеними по вітру гривами, і водночас щось середнє між кораблем і літаком! Недарма і швидкість у “Г-5”, [5] дай боже, понад п’ятдесят вузлів! Хоч би й для справжнього літака!

Коли такий забіяка на повному ходу ріже зустрічну хвилю, обабіч його бортів здиблюються дві грізні білі стіни — клекотлива піна і бризки!

Рухається катер ніби гігантськими стрибками. Тому мотористи працюють у шоломах з амортизаторами, як і танкісти. А радист сидить у своєму закапелку, трохи нижче бойової рубки, скоцюрбившись, весь обкладений надутими повітрям лантухами, що пом’якшують поштовхи. Ого! Ще як кидає, підкидає, гуцикає на водяних вибоїнах!

І вже напевне справжній табун з трьох тисяч голів, проносячись степом, не оглушає так, як два мотори “Г-5”. У моторному відсіку доводиться розмовляти більше мімікою і жестами. Потрібна викрутка — показують пальцями, треба “горлохват” — гайковий ключ — показують собі на горло. А нагорі не розмовляють, а кричать, хоча командир, механік і боцман стоять поруч.