Секретний фарватер

Ось чому шубінські постановки шанобливо називали в штабі “ювелірною роботою”.

Та Шубін не бачив, як злітають у повітря на його мінах ворожі кораблі. Адже вони ходили в шхерах удень, а він бував там уночі. Про те чи інше потоплення дізнавався вже через деякий час — із штабних зведень.

Через це перемоги здавалися абстрактними, невідчутними, загалом несправжніми.

То чого ж він мав любити шхери?..

Команда шубінського катера поділяла неприязнь свого командира до шхер.

Перед мінними постановками радист Чачко починав нервово позіхати, моторист Степаков протяжно, зі стогоном, зітхав, а боцман Фаддєїчев, пишновусий коротун, ще молодий, років двадцяти п’яти, та вже причепливо строгий, починав з доброго дива прискіпуватись до матросів.

Та найгостріше за всіх переживав юнга Шурко Ластиков.

Скрививши невдоволено рот, він казав кумедним ламким голосом:

— Знову шхери ці, шхери! Нитку в голку просилю-вати, та ще в темряві. Бр-р!

— Мавпуєш? — боцман застережливо піднімав палець. — Ось я т-тобі!

Але юнга не мавпував. Він був закоханий у свого командира і мимоволі наслідував його у всьому — в інтонаціях, у ході, у зневажливому ставленні до шхер. 1 дуже любив цитувати його, а втім, не називаючи автора.

З цим пов’язана була особливість шубінської ланки: тут майже не лаялись.

Колись Шубін вважався віртуозом щодо спеціальної військово-морської “колоратури”. Та якось, проходячи пірсом, він почув хлопчачий голос: “Торпедні катери саме те, що мені треба! Ех, і люблю ж я шалену швидкість!” Потім — химерна лайка. І матроський регіт, схожий на залп.

Шубін поминув гурт матросів, які посхоплювалися з місць, коли він підійшов (серед них був і Шурко), неуважно відповів на привітання. Де він чув знайомі слова: “Катери саме те, що мені треба”, “Люблю шалену швидкість!” Стривай-но! Це ж його слова!

Спершу він відчув ніби батьківську гордість. Немовби хтось з поштивою заздрістю сказав йому: “А як схожий на вас син!”

Та, подумавши, збентежився. Адже хлопчина і “колоратуру” запозичив у нього! А це було вже ні до чого!

Треба було вибирати: або юнзі і далі лаятись, або Шубіну перестати. Довелося перестати…

Шурко Ластиков вважався вихованцем усього дивізіону торпедних катерів, але прижився у Шубіна, — можливо, тому, що підібрали його саме шубінські матроси.

Так, його буквально підібрали — на вулиці, як хворе, голодне цуценя. Була весна 1942 року, найстрашніша з блокадних весен. Кілька матросів брели по заваленій кучугурами вулиці Чернишевського. Раптом у мерехтливому світлі прожекторів вони побачили попереду маленьку постать, хрест-навхрест перев’язану жіночою вовняною хусткою. Це був хлопчик років тринадцяти. Він стояв серед вулиці зовсім нерухомо, розчепіривши руки. На нього зненацька напала куряча сліпота.

З’ясувалося, що кілька годин тому він поховав матір. Батько загинув уже давно, під Нарвою.

— А вдома є хто-небудь?

— Нема.

Дві могутні матроські руки підхопили з обох боків Шурка, і його понесло вулицею, наче попутним вітром. Не встиг опам’ятатися, як опинився в казармі на каналі Грибоєдова. Там розмістилися команди торпедних катерів.

Пізніше у дивізіоні з гордістю казали: “Наш юнга й одного дня сиротою не був!” І справді: після смерті матері минуло всього кілька годин, а він уже був у моряків.

Хлопець швидко відігрівся серед них, відгодувався, оговтався. Ніхто не надокучав йому словами втіхи, не згадував матір чи батька. Усі моряки були його батьками, турботливими і вимогливими.

Не минуло й місяця, як його “всиновили”, а боцман уже голосно лаяв вихованця, “натискаючи на біографію”:

— Ти чого з юнгою із ОВРу [7] побився? Я, чи що, наказував тобі битись? Ти хто? Безпритульний? Ні! Мамин мазунчик? Теж ні. Ти вихованець дивізіону торпедних катерів! Служби Червонопрапорного Балтійського флоту! Значить — із гарної морської сім’ї!

Щоправда, на Шуркових погончиках замість двох букв “БФ” — Балтійський флот — світліла лише одна буква “Ю” — юнга. Погончики були вузенькі — якраз по плечах. Матроси жартували, що з пари погонів старшого лейтенанта Шубіна легко можна викроїти погони для десяти юнг.

Найчастіше його називали помічником моториста, іноді сигнальником, хоч такої посади на катерах немає. Сам Шурко з гідністю говорив про себе: “Я при боцмані”.

По суті, із юнгою із ОВРу він побився через те, що той кепкував з нього і сказав, ніби він служить за компот. Оце вже ні! Усі знали в дивізіоні, чого і навіщо він служить.

Звичайно, присягу на флоті давали лише ті, кому сповнилось вісімнадцять років. Шуркові у 1942 році було всього тринадцять. Та в ту пору у Ленінграді мужніли рано. І він, не ремствуючи і не хизуючись, нарівні з дорослими виконував важку, чоловічу, дуже морочливу роботу — воював…

Що ж до курячої сліпоти, то вона минула дуже швидко — коли покращало харчування. Більше того! Шурко уславився своєю “окатістю” і навіть заслужив жартівливе, а все-таки похвальне прізвисько: “Гострозорий усієї Балтики” і заслужив його саме в нелюбимих шхерах.

Ставлячи міни в розташуванні ворога, Шубін водночас виконував розвідувальні завдання.

Уже на відході, звільнившись од мін, він дозволяв собі трохи “побешкетувати”.

Помітить на березі спалах: засвітиться — потухне, засвітиться — потухне. Це рихтують прожектор. Отже, там прожектор?.. Дуже добре!

Шубін збільшував швидкість. За кормою з’являвся бурун — катер виказував себе. Одразу ж берег оживав. Металися довгі, простягнуті до Шубіна руки прожекторів. Цокотіли кулемети, бухали гармати.

Ого! Островок, виявляється, з вогником!

Боцман теж відкривав вогонь з крупнокаліберного кулемета, стріляючи по прожекторах. Треба ще дужче “роздражнити” ворога, щоб виявити якнайбільше вогневих точок на березі.

Вибравшись на плесо, Шубін скидав за борт димові шашки і проворно відскакував на кілька десятків метрів.

Поки берегові артилеристи з тупою старанністю садили по диму, що розповзався над водою, він, стоячи осторонь, наносив на карту розташування батарей, підраховував по спалахах вогневі точки, визначав скорострільність і калібри гармат.

Шубін з порожніми руками на базу не повертався ніколи.

— Там міни вивантажуємо, — недбало казав він, ще крутіше набакирюючи картуза. — Звідти сякі-такі помі-точки привозимо. Чого ж ходити порожняком? Невигідно. Як то кажуть, бензин собі дорожче…

Та найважливішу “поміточку” Шубін прихопив на початку навігації — в середині травня 1944 року.

Ланка катерів, розвантажившись від мін, уже поверталась додому, як зненацька Шурко-гострозорий неголосно сказав: “Світло!” Шубін одразу застопорив хід.

Вогник над водою був вертикальний і вузький, як кошача зіниця вночі. Трохи поодаль з’явився другий, далі третій, четвертий. Ого! Та тут ціла низка ліхтариків! Це фарватер, огороджений віхами з ліхтариками на них!

Такого моряки ще не бачили ніколи.

Шубін притиснувся до берега, продовжуючи спостереження.

Раптом вогники загойдалися, потривожені хвилею, потім почали послідовно зникати і знову з’являтися.

Довга тінь тихо пливла вздовж ліхтариків, затуляючи їх. Ще мить — і знову темно, вогники згасли.

Що це було? Баржа? Катер з низькою осадкою? Чи підводний човен?

Якщо підводний човен, то, судячи з тіні, він рухався, виставивши над водою лише частину своєї рубки, спливши наполовину. Навіщо було вдаватися до таких запобіжних заходів у тилу своїх гарнізонів, тим більше вночі?..

ФВК? Так, це був ФВК, але не просто ФВК.

На штабних картах гостро заструганим олівцем нанесено ламані лінії. Проти кожної з них стоїть: ФВК-1, ФВК-2 — тобто фарватер військових кораблів. Адже і серед своїх власних мінних банок, сітей, бонів доводиться рухатися з опаскою, обходячи їх стороною. Це як би хід конем, багато разів повторений. І для розвідника завжди спокусливо розгадати цей хід, зрозуміти причину зигзага — кількість і порядок поворотів.