Секретний фарватер

Шубін поклав праворуч руля:

— Ще зменшити швидкість!

І з гіркотою, дуже голосно, щоб і пасажирка чула:

— Ну, тепер усе! Як то кажуть: ямщик, не жени своїх коней!..

Катери щільно підійшли до самих шхер.

Моряки на ходу закінчили останні приготування. Ватними матрацами прикрили мотори, захищаючи від осколків, брезентом затягли ззовні оглядове скло рубки, щоб не відсвічувало при спалахах. Шубін надів темні окуляри. Блисне промінь прожектора й одразу осліпить.

Обережно увійшли у вузьку протоку.

Брудно-біла запона висіла над головою. її подерті віхті чіплялися за борт і пливли по воді.

Протискуючись крізь густий туман, Шубін скрадався лабіринтом шхер. Скрадався як звичайно, “навшпиньках”, максимально зменшивши оберти моторів. І, можна сказати, майже примружившись, бо хіба багато побачиш у такому тумані?

Він ішов за обчисленням.

Юнзі це пояснював так:

“Уяви собі, — казав Шубін, — ідеш ти в трамваї. Зима. Вікна заліпило снігом. Але знаєш, що треба сходити на десятій зупинці. От сидиш і рахуєш: перша, друга, третя… Або ще варіант. їдеш у дачному поїзді. Ніч. Пейзажу за вікном ніякого. Темно і темно. Але відомо, що поїзд іде до твоєї станції рівно годину. От коли почне ця година минати, тобі пора вже хвилюватись, дивитися у вікно, розпитувати інших пасажирів…”

Раз у раз Шубін поглядав на годинник і перевіряв себе по табличці пройдених відстаней. Карта району погойдувалась перед ним, ледь освітлена лампочкою під ковпачком. Усі відстані, усі зигзаги й повороти, а також проміжки часу, за які можна пройти їх при тій чи іншій швидкості, були відомі. Стільки-то обертів мотора, — стільки-то метрів, це підраховано ще весною на мірній милі.

Та годинник не тільки вів, але й підганяв.

Розвідницю треба було привезти у певне місце, висадити і обов’язково відпливти до світанку. Ночі в травні короткі. А вдень у шхерах, наче в мурашнику.

Іноді туман розсіювався — звичайно він іде хвилями, — і тоді Шубін поспішав перевірити себе по орієнтирах.

З напруженою увагою вдивлявся він у плями, які неясно вимальовувалися в тумані: поодинокі скелі, купи дерев, що близько підступили до води. Місця небезпечні. Вузька протока прострілюється кинджальним вогнем.

Зненацька в темряві прорізався світлий чотирикутник. Ще один! Другий! Третій!

Чотирикутники безладно спалахували і гасли. Тривога! Фашисти, вибігаючи, відчиняють і зачиняють двері блокгаузів.

Зараз — пальба!

Шубін сердито поглянув на годинник.

Три хвилини ще йти по прямій наміченим курсом. Звернути нікуди. Звернути можна буде лише через три хвилини, не раніше і не пізніше. Це шхери!

Над берегом шугонули вгору дві червоні ракети. Он як? Фашисти вагаються, зажадали пізнавальні?

Та Шубін не розгубився і в цьому, здавалося, безвихідному становищі.

Це вже потім вигадали про косинку. У бригаді смакуючи розповідали про те, як Шубін замість прапора підняв на щоглі строкату косинку пасажирки. Ведучи катер у перехресті променів, фашисти витріщали очі на небачений прапор. Селіванов твердив навіть, що вони кинулися до сигнальної книги, намагаючись прочитати незрозумілий прапорний сигнал. А хитрий Шубін тим часом вивів свої катери з небезпечного сектора обстрілу.

Але, як висловлювався Князєв, “це була версія”.

І справді: діло було вночі, які ж прапорні сигнали можна побачити вночі?

Невірно й те, що боцман за наказом Шубіна дав у відповідь дві зелені ракети — просто так, навздогад, — і це випадково, як виявилося, були правильні пізнавальні.

Насправді Шубін зробив інакше.

— Пиши! — скомандував він. — Мигти у відповідь!

Боцман оторопів:

— А що мигтіти?

— А що спаде па думку! Нісенітницю! Абракадабру яку-небудь… Та повертайся ж! Морзи, морзи!

Боцман поквапливо заклацав задвижкою сигнального ліхтаря, кидаючи на берег відблиск за відблиском: короткий, довгий, короткий, довгий, тобто крапки і тире. Він нічого не розумів. Морзити? Гаразд. Але що саме морзити? Просто взяв і висипав у пітьму цілу пригорщу цих крапок і тире. Могло, зрештою, зійти за код. А поки вражені фашистські сигнальники розгадували боцманську “абракадабру”, катери пройшли потрібний відрізок шляху, щасливо звернули і розтанули в ночі.

— Здивував — звоював, — сказав Шубін ніби сам до себе, але досить виразно для того, щоб почула пасажирка.

Очевидно, фашисти чекали на проходження своїх катерів, і ланка Шубіна здалася їм німецькою.

Для висадки метеоролога командування облюбувало невеликий безіменний островок, дуже лісистий. Що повинна робити тут Мезенцева, моряки не знали.

Острів, за даними авіарозвідки, був безлюдний. Залишалося тільки причаїтися між скель і коріння дерев, виставивши назовні, наче полохливий слимак, ріжки стереотруби.

Моряки з гарячковою поквапливістю заходилися влаштовувати схованку. Поглибили щілину між трьома глибами, що привалилися одна до одної, над ними натягнули камуфльовану сітку, зверху накидали віття. Дно щілини дбайливо встелили хвоєю і кинули на неї дві чи три ковдри.

Замаскували гарно. Навіть прут антени, що стирчав із щілини здавався здалеку висохлою гілкою.

— Чи на зріст? — спитав Шубін.

— Приміряйтесь, товаришу старший технік-лейтенант, — запросив боцман.

Дівчина стрибнула в яму і, зігнувшись, присіла там. Шубін зазирнув їй в обличчя. Перехопивши його погляд, вона випросталась.

— Закачало, — пробурмотів боцман. — Ледве стоїть…

Якби це був чоловік, Шубін знав би що сказати. Посміхаючись, згадав би Нельсона, якого, кажуть, усе життя закачувало. На командирському мостику біля адмірала постійно ставили полотняне відро. Ну й що з того? Командував адмірал. І, треба віддати йому належне, цілком справлявся із своїми обов’язками.

Приклад з Нельсоном завжди підбадьорював. Але ж дівчині не скажеш про це.

І раптом Шубін зрозумів, що ось вони підуть звідси, а вона залишиться — сама у ворожих шхерах!

Він подав їй валізки і схилився над схованкою.

— З новосіллям вас! — спробував пожартувати. — Тепер сидіть тихо, як мишка, наберіться терпіння…

— А в нас, метеорологів, взагалі залізне терпіння. Камінець, очевидно, в його город. Але Шубін не пам’ятав зла. Та зараз і ображатися було б недоречно.

— Професія у вас така, — доброзичливо сказав він. — Як то кажуть, біля моря чекати погоди.

Дівчина одвернулася. Обличчя її, як і раніше, було бліде, зухвале.

— Ви маєте рацію, — сухо підтвердила вона. — Така в мене професія: біля моря — ждати — погоди…

Розділ третій

Сімдесят три пробоїни

Важко було на душі в Шубіна, поки він вів ланку на базу.

Доповівши про те, що завдання виконано, вони з Князевим прийшли у відведений для офіцерів рибальський будиночок, похапцем стягли з себе комбінезони і, не перекинувшись жодним словом, повалились па ліжка.

Нараз Шубін відчув, що не хоче спати.

Він здивувався. Звичайно засинав одразу, ледве торкнувшись подушки. Але зараз мучив неспокій, тривога, мало не страх. Це був навдивовижу огидний стан, причому зовсім незвичний. Шубін подумав навіть, чи не занедужав він. Достоту не міг цього сказати, бо невиразно уявляв собі відчуття хворого, — зроду-віку не хворів.

Совість нечиста в нього, чи що? Але до чого тут совість? Наказали висадити дівчину в шхерах, він і висадив. Що він іще міг зробити? Довіз добре, живою і здоровою, і висадив за всіма правилами, скриттю, секретно, а решта вже не його, Шубіна, справа.

Але не допомагало. Він уявив, як дівчина, скоцюрбившись, сидить у своїй схованці, поклавши кругле підборіддя на мокре, слизьке каміння, напружено вдивляючись у темряву.

Зрідка шмагає по воді пересторожливий промінь.