Ставка бiльша за життя. Частина 2

— Ідіть далі!

Ця церемонія повторилася ще двічі. Біля кожних дверей стояв унтер-офіцер вермахту, виструнчений і байдужий, схожий більше на статую, ніж на вартового. Клосс уже був колись у адмірала і знав цей церемоніал, який тоді видався йому більше смішним, ніж грізним. “Метод впливу на уяву”, — думав він зараз, чекаючи в останньому секретаріаті біля письмового столу вже не капітана, а підполковника.

Коли він під’їхав на стоянку автомашин абверу, щоб поставити там мотоцикл, і побачив Шульца, відразу збагнув, що генерал фон Больдт встиг скоріше, ніж він сподівався, зробити наступний хід.

— Сам старий хоче тебе бачити, — повідомив Шульц. — Негайно.

Отже, Больдт зателефонував адміралові! Невже й Канаріс через старих пруссаків шукає зв’язку з американською розвідкою? Клосс зрозумів, у якому небезпечному становищі він опинився. Адмірал — це не Больдт! Усі козирі, які має в своїх руках Клосс, можуть в одну мить обернутися проти нього. Наміри шефа німецької розвідки залишаються таємницею, бо цей досвідчений гравець ніколи і ні з чим не ходить навмання: інтриги, які він плете, завжди багатоярусні. Можливо, він хоче нацькувати Больдта на Гіммлера, а може, надумав цього ж Больдта продати, щоб заслужити довіру в фюрера, бо саме ж він, а не Кальтенбруннер, напав на слід змови… Та й невідомо також, що сказав йому Больдт. То якої ж дотримуватися тактики? Клосс вирішив, що є тільки одна можливість…

— Портфель і зброю залишіть, будь ласка, в секретаріаті, — попередив підполковник і розчинив широко двері.

Від порога до письмового столу, що стояв посеред величезної кімнати, — кільканадцять кроків. Клосс крокував, неначе на учбовому плаці, а потім застиг, дивлячись на адмірала — малого й непримітного на тлі великого портрета фюрера. Шеф розглядав його уважно, з спокійною цікавістю знудьгованого начальника. Обличчя адмірала чимось нагадувало хижого птаха.

— Ганс Клосс, — відрекомендувався прибулий обер-лейтенант.

— На кого ви працюєте? — закричав шеф.

Клосс знав, що відповідати треба негайно і не вагаючись. Все залежатиме від того, чи цей фахівець таємної війни повірить його словам.

— Я працюю на вас, пане адмірал!

— Чому вас цікавить Інгрід Кельд?

— Я закохався в неї, — Клосс відповів, не вагаючись і секунди.

Адмірал замовк. Він знову дивився на Клосса і, напевне, зважував його відповіді. Зважував їхню ймовірність.

— Ви, мабуть, ідіот, Клосс! — гримнув шеф.

— Так точно, пане адмірал, — відразу ж погодився обер-лейтенант. Він усе ще сподівався, що було б непогано, якби Канаріс повірив, що Клосс у цьому спектаклі грає роль комедіанта, коханця-невдахи, заплутаного в інтригу, сенсу якої не може збагнути.

— Це ми вже встановили, — несподівано лагідно усміхнувся адмірал. — А зараз швидко кажіть: що ви знаєте?

Треба справді говорити швидко, не вагаючись, не добираючи слів. Адмірал відразу може вловити будь-яку фальш. І Клосс розповів, що зникла Інгрід, що він вирішив її знайти на свій страх і риск і саме тому пішов до неї на квартиру. Там він захопив зненацька Штольпа, ад’ютанта генерала фон Больдта, котрий признався йому, що, за наказом свого начальника, шукає якогось листа.

— Я гадав, пане адмірал, — вів далі Клосс, — що йдеться про любовні листи генерала до панни Кельд. Вона, очевидно, не хотіла повернути йому тих листів, а генерал боявся скомпрометувати себе. Я підозрював також, що генерал намагався вести з панною Кельд якісь переговори і що вона знаходиться у нього на віллі. Зізнаюся, що я робив це все під впливом ревнощів і страху за свою дівчину…

Чи повірить цьому Канаріс? Чи є якийсь шанс, що він проковтне цю казочку.

— Ви шантажували генерала?

— Я вважаю, пане адмірал, що таке визначення не зовсім точне.

Адмірал знову зважував відповідь. Він навіть заплющив очі — певно, був дуже стомлений, бо обличчя його здавалося майже сірим.

— Ви кривите душею, пане Клосс, — нарешті тихо сказав він. — Доволі вміло, але кривите. Ви не такий, якого хочете зіграти в моєму кабінеті.

— Я просто відвертий, пане адмірал! — вигукнув обер-лейтенант і відчув, що струна ось-ось лопне.

— Відвертість? — скривився адмірал. — У нашій службі? Я дещо чув про вас… Гаразд, я ладний проковтнути цю версію, — в його голосі забриніла іронія. — Я переконаний, що ви не хочете завдавати клопоту начальству… своїми дурощами. Бо це ж дурощі, правда? — У голосі адмірала з’явилися владні нотки. — Якщо ми обидва щось знаємо, тобто якщо ви вважаєте, що я теж знаю, то це тільки ваше припущення. Ви згодні?

— Так точно, — відповів Клосс.

— Отже, треба мовчати. Ви вже про все забули. І пригадаєте тільки тоді, коли я накажу. Якщо я дам вам такий наказ, тоді ви мусите дещо згадати. А коли вам заманеться працювати на когось іншого, то я знайду вас і під землею. Один із підлеглих Мюллера кілька годин тому розмовляв з вами і паном Шульцом, правда?

— Так точно!

— Їх цікавить ця справа. Я вважаю, що версія, нібито генерал фон Больдт мав щось спільне з Інгрід Кельд, є всього-на-всього витвором вашої фантазії. Може, вона вам приснилася?

— Так точно!

Адмірал криво усміхнувся.

— Ваші почуття не цікавлять мене, пане Клосс, про Інгрід Кельд забудьте. Раз і назавжди.

Клосс повернувся в секретаріат, взяв свого портфеля й одягнувся. Вони, здається, не заглядали до портфеля! Якби заглянули, йому було б важко тоді вибратися з цього будинку. Крізь тонку шкіру Клосс намацав свою пластикову іграшку. На місці!

Він поволі рушив широким коридором, обминаючи вартових коло дверей. Ці живі статуї, здавалося, не помічали його. Він дихнув на повні груди тільки тоді, коли опинився на вулиці. Проте радіти було зарано: це ще не кінець, ця ніч принесе ще йому, певно, чимало несподіванок. Адже ж Мюллер і його підлеглі шукають Інгрід Кельд по всьому Берліні. Цікаво, чи гауптштурмфюрер звелів за ним стежити? Коли навіть і так, то Клосс вважав, що йому все-таки вдалося заплутати гестапівських хортів по дорозі від штабу до вілли фон Больдта. Але він не був у цьому цілком певний. Тому вирішив іти додому й чекати виклику Мюллера — не сумнівався, що такий виклик буде.

“Найгірше те, — думав Клосс, — що я опинився між Канарком і Кальтенбруннером. Це, правда, має і свої переваги. Інформація про інтриги абверу і спроби зв’язатися з американцями знадобляться Центрові. Треба дивитися на союзників! А офіцерська змова?”

Клосс мимоволі задоволено усміхнувся: він, звичайно, не довіряв цим панам у мундирах, котрі виконували всі накази фюрера на Сході й на Заході. Він, якщо це буде можливим, ладний урятувати їх від гестапо, але не більше. Так чи інакше, пан гауптштурмфюрер Мюллер багато від нього не дізнається.

Запрошення в гестапо прийшло, однак, значно швидше, ніж він сподівався. Клосс дійшов ще тільки до Кюрфюрстендаму, як коло тротуару загальмував чорний автомобіль. З нього вискочив Фріц Шабе і досить-таки чемно запросив Клосса в машину. Сидячи між двома есесівцями з незворушними обличчями, як і в вартових Канаріса, обер-лейтенант обмірковував дві справи, котрі зараз здавалися йому найважливішими: чи Мюллер знає про його візит до Больдта і що робити з чорним портфелем? Якщо гестапівці привезуть його як заарештованого, то відберуть і портфель. А тоді… Клосс відчув у роті якусь гіркоту. Це кінець, а в нього немає з собою отрути. Чи ж витримає? Треба намагатися довести гестапівців до люті — тоді є можливість, що вони застрелять його не зволікаючи.

У кабінеті Мюллера горіло яскраве світло. Клосс сидів на стільці посеред кімнати. Портфель тримав на колінах. Він повинен встигнути вихопити “іграшку” — ця думка трохи заспокоювала його. До нього поступово повертався азарт гравця, якого він часом боявся і який все-таки допомагав у найважчі хвилини.

— Розказуй, де Інгрід Кельд? — гаркнув Мюллер.

Клосс мовчав.

— Розказуй! — верескнув гестапівець. Методи цього фахівця були, однак, досить примітивні.

— Я хочу тобі нагадати, — почав Клосс, — що ти розмовляєш з німецьким офіцером.