Ставка бiльша за життя. Частина 2

Тим часом він вирішив якнайкраще використати свої козирі. їх він перевірив, розмовляючи по телефону з фон Больдтом. Спочатку поїхав було до штабу Головного командування вермахту, де працював генерал. Черговий офіцер зустрів його здивовано й сказав, що фон Больдта вже немає і що до нього додому можна телефонувати тільки у винятково важливих справах. Клосс відрекомендувався і попросив з’єднати його з генералом.

— Сьогодні я нікого не зможу прийняти, — почув він голос фон Больдта, коли Клосс відрекомендувався йому офіційно.

— Йдеться про завдання, яке ви, пане генерал, доручили обер-лейтенантові Штольпу, — сказав Клосс тихо і з притиском.

На другому кінці проводу запала мовчанка: старий пруссак, напевне, щось обмірковував.

— Приїздіть, — нарешті різко кинув він у трубку.

Біля брами стояв солдат вермахту. Почувши прізвище Клосса, він натиснув кнопку — двері відчинилися. На східцях, що вели до вілли, на нього вже чекав обер-лейтенант Штольп. Він стояв без кашкета, з забинтованою головою. “Він не повинен би мене впізнати, — подумав Клосс, — я ж намагався змінити голос… та коли й впізнає…”

— Пан генерал на вас чекає, — сухо промовив Штольп.

У вітальні Клосс скинув плащ і, повагавшись якусь мить, взяв чорний портфель з собою. Він згадав про пластикову “іграшку”, яка спокійно лежала між паперами на дні портфеля. Коли не буде іншого виходу… Клосса провели до величезної кімнати з важкими меблями, письмовим столом під чималим портретом Бісмарка. На стінах ще висіли портрети Гінденбурга і Клаузевіца. У своєму домашньому святилищі генерал фон Больдт не знайшов місця для портрета фюрера. Господар сидів у глибокому кріслі за письмовим столом, монокль злегка викривляв його обличчя. На Клосса він дивився так, як дивляться на не дуже дисциплінованих підлеглих, у яких вистачає нахабства порушувати спокій своїх начальників усілякими дрібницями. Девізом генерала Больдта здавна були слова: “У зоні, що підлягає моїй владі, не може статися нічого надзвичайного”.

Він не подав Клоссові руки, показавши тільки на стілець. Обер-лейтенант Клосс не збирався викладати перед ним своїх карт, принаймні відразу.

— Я приятель панни Інгрід Кельд, — почав Клосс і глянув на генерала, але на обличчі старого пруссака не ворухнувся жоден м’яз. — Я відважуюсь припустити, — вів Клосс далі, — що ви, пане генерал, маєте в своєму розпорядженні матеріали (він подумки відзначив, що думку сформулював невдало), які можуть вплинути на долю цієї молодої дівчини.

— Ви, напевно, збожеволіли! — промовив генерал, а Клосс подумав, що кожний прусський офіцер, побачивши генеральський гнів, геть утратив би відвагу. Проте він не був прусським офіцером, і непорушне обличчя Больдта, окрім ненависті, викликало в нього, тільки азарт.

— Звичайно, ви можете заперечити, пане генерал, — спокійно сказав Клосс, — але тоді я думатиму, що то обер-лейтенант Штольп на свій страх і риск і без наказу намагався вчинити обшук у квартирі панни Кельд, користуючись при цьому її власними ключами.

— Мої офіцери все роблять тільки з мого наказу, — зауважив генерал і запалив сигару.

“А він все-таки до певної міри лояльний”, — подумав Клосс.

— Ви дозволите, пане генерал, запалити й мені? — запитав уголос.

— Авжеж, — буркнув фон Больдт, не запропонувавши йому сигари.

— Отже, якщо, — Клосс уже говорив майже пошепки, — Штольп не діяв на власний розсуд, то те, що він шукав, було потрібне особисто вам, пане генерал. А ключі він міг одержати тільки з рук Інгрід Кельд, яка десь о пів на сьому вечора зникла при загадкових обставинах.

— А що там шукав Штольп? — Генерал витяг монокль і тепер з певною цікавістю розглядав Клосса.

— На це, пане генерал, ви легко знайдете відповідь, — чемно відповів обер-лейтенант.

— Дурниці! Я не люблю наклепів, юначе.

— Я вважаю, — генералів гнів не справляв на Клосса ніякого враження, — що Штольп погано виконав своє завдання.

Вони міряли один одного поглядами. Генералові фон Больдтові за все життя ще ні разу не доводилося розмовляти з якимось там обер-лейтенантом як з рівним.

— Чого ви все-таки хочете? — пробурмотів він.

Клосс ледь помітно усміхнувся; обличчя генерала вже трохи проясніло.

— Небагато, пане генерал. Підтвердження, — Клосс якийсь час не міг підібрати потрібного слова, — що Інгрід Кельд перебуває у вашому розпорядженні. І кілька слів про те, що ви збираєтесь з нею зробити.

Генерал мовчав. Повагавшись якусь мить, він простяг Клоссові сигару й срібний ножик.

— Звідкіля вам відомо про Штольпа? — запитав він.

— Я бачив його в квартирі Інгрід Кельд.

— То це ви його так почастували?

— Авжеж.

— Що вам ще відомо?

— Багатенько, — відповів Клосс. Він все ще не збирався відкривати своїх карт.

— Нічого ви не знаєте, — несподівано промовив генерал. — Ви що, мріяли про лаври в гестапо?

— Я не сказав, що маю намір піти до Мюллера. У нього є кого послати на розшуки Інгрід.

Клосс глянув на генерала й подумав, що, певно, припустився якоїсь помилки. Фон Больдт усміхався. Але за мить його обличчя знову стало серйозним.

— Штольп намолов вам усяких дурниць. (“Він не вірить, — подумав Клосс, — що я знайшов ту записку, але хай вважає так і далі”). Якщо ви порядний німецький офіцер, а я вас все ще за такого маю, — це звучало майже патетично, — то ви повинні мені довіряти й розуміти, що всі мої діяння — в ім’я блага великої Німеччини, — генерал глянув на портрет Бісмарка. — Честь офіцера велить вам бути дисциплінованим і мовчати.

“Старий дурень, — подумав з люттю Клосс. — Якби я тобі сказав, що в мене твоя записка до Кірстговена. — Він глянув на свій портфель, що лежав коло нього на підлозі. — Звичайно, ти міг би наказати ліквідувати мене, хоч черговий офіцер і знає, що я поїхав до тебе… Правда, черговий офіцер мовчатиме”.

Клосс думав над усім цим і водночас говорив:

— Отже, ви, пане генерал, не хочете нічого сказати мені про Інгрід Кельд?

— Шантаж вам не вдався, — відповів генерал. І згодом додав: — Пораджу вам, юначе: забудьте про неї.

“Це вже занадто”, — подумав Клосс.

— І ще одне: забудьте й про нашу розмову.

— З великою охотою, пане генерал, — прозвучало це, однак, досить фамільярно. — З великою охотою, — повторив Клосс. — Коли б тільки я був певний…

— У чому?

— У тому, що Інгрід Кельд не поїде ранковим поїздом до Стокгольма.

Клосс подумав, що сказав зайве. На обличчі генерала з’явилося здивування. Він вклав у око монокль і дивився на Клосса з неприхованою цікавістю.

— Не розумію.

— Я міг би мати таку певність?

— Хай так, — відповів генерал фон Больдт.

— Тоді дозвольте мені йти, пане генерал.

“Ми обидва припустилися помилок, — застібаючи плащ, міркував Клосс уже в коридорі. — Старий пруссак навіть не спробував витягти з мене, що я знаю насправді, а я сказав трохи забагато. Якщо Інгрід Кельд розповість Больдтові, яке завдання дав їй Мюллер на сьогоднішню ніч, генерал може здогадатися, в чім річ, і я в його руках. Але ж і він у моїх теж. Як кажуть — зловив козак татарина… Тільки б він не випустив Інгрід! Цікаво, що буде далі? Що він учинить?”

Генерал фон Больдт набрав по телефону тільки йому відомий номер і довго чекав, аж поки в трубці почувся знайомий голос. Потім покликав Штольпа і наказав йому привести до кабінету Інгрід Кельд.

Інгрід Кельд, дівчина, яку Клосс вже понад двадцять годин марно намагався вбити, сиділа навпроти генеральського письмового столу.

— Ви курите? — запитав фон Больдт.

— Я можу не курити й не пити, — відповіла Інгрід, виказуючи всім своїм виглядом байдужість і зневагу. Вона дивилася на портрет Бісмарка; обличчя залізного канцлера здавалося їй симпатичнішим і людянішим, ніж обличчя господаря кабінету.

— Я не люблю воювати з жінками, — рішуче мовив фон Больдт.

— Зате ви любите ув’язнювати жінок у своєму власному підвалі, — миттю відрізала співачка.