Ловцi перлiв

Зусиллям волі пан Бабелон звільнився від чарів: адже перш за все він був купець.

— Я куплю їх, Саїде, — мовив він. — Скажи яку завгодно ціну. Або продай хоч деякі з них, адже ти маєш їх більш ніж досить.

— Мені їх не досить, — хтиво засміявся Саїд. — І ніколи не буде досить! Я не лише Володар цих перлин, я їхній коханець!

Він схопив посудину й, усе ще сміючись, поніс до скрині.

— Я не продам їх, навіть коли б помирав і голоду. А я ж не помираю. Навіщо мені гроші? Гроші не мають душі. А в перлів вона є. Тому вони й гинуть на тілі дурних жінок. Хіба ти не знаєш про це?

Пан Бабелон не відповів. Він знав, що в перлин немає душі, але знав також, що вони не вічні, що їх отруює піт, що вони згасають V нездорових випарах, що вони розкладаються під впливом повітря. І те, що Алі Саїд називав «смертю» чи «загибеллю» перлини, пан Бабелон називав «хімічною реакцією».

— Тому ти й тримаєш їх у воді? — спитав він. — Щоб не загинули?

— Так, — кивнув Алі Саїд. — У чистій дощовій воді вони не старіють і не вмирають.

Він замкнув скриню. Пан Бабелон підвівся:

— Але ж ти постарієш і вмреш, Саїде. А сина в тебе немає…

Алі Саїд замішався.

— В мене буде син… Якщо на це воля аллаха, — додав він поквапливо.

— Гаразд. Я зачекаю й куплю перлини в нього, — засміявся пан Бабелон. — Я дуже терпелива людина.

Засміявся й Саїд, а в Башира від сміху затрусилося обличчя.

Того ж вечора пан Бабелон відплив назад до Массауа. Вночі він і справді погано спав, може й тому, що море було неспокійне.

За тиждень після цього Зебіба народила Алі Саїдові сина. Це була вельми квола дитина, й усе промовляло за те, що вона не житиме. Тому дитину назвали смиренним ім'ям Абдаллах, тобто Раб Божий.

ЧАСТИНА ДРУГА

Ауссина смерть була лише першим дрібнесеньким кроком на шляху до бурхливих подій. Ще довго потому тривав спокій, чи, може, то тільки так здавалось. І лише тоді, коли Саїд додавав до свого скарбу сто шістнадцяту перлину, події почали розгортатися блискавично.

Це сталося 1913 року. Корабель Саїда «Йемен» стояв на якорі на південь від Дахлака. Командував ним нахуда хаджі Шере — тепер уже зморшкуватий, наче стара фіга, з білою—білою бородою, — а найстаршим норцем був сомалієць Саффар, той самий, що хлопчиком носив каміння на Ауссину могилу.

Про Ауссу вже давно забули. Та й з усієї команди старого «Ель-Кебіра» залишилися тільки ці двоє, хаджі Шере й Саффар; а решта зникли, так само, як і «Ель-Кебір».

Але зовні ніби ніщо не змінилося — «Йемен», мов рідний брат, схожий був на колишній «Ель-Кебір». І знов по морській гладіні снували довгі, стрункі човни—гурі, але тепер їх було сім, і в них були інші, але теж смаглявошкірі, ловці перлів — данакільці, сомалійці та галлійці, й два хлопчики так само готували їжу на кораблі. Був на кораблі й новий огрядний серіндж, якого звали Бен Абді. Це був високий сутулий чоловік, у якого безупинно свербіла спина, й він щохвилини чухав її довгим скреблом з риб'ячої кістки.

З роками на Саффарових литках і стегнах наросло трохи м'яса, та однак це були довгі, худі ноги африканця. Зате груди стали напрочуд широкі, а м'язи рук — наче з тикового дерева. Коли тепер Саффар з веслом у руках сидів у гурі, то здавався живим втіленням сили. Це враження посилювалось контрастом хирлявим чоловіком, який сидів у тому ж човні. Це був також сомалієць, звали його Раскалла, а вигляд він мав такий, наче от—от помре. В нього були очі зацькованого звіра — він іще не звик спускатися на великі глибини.

Коли човен доплив до місця ловів, Раскалла з сіткою й каменем пірнув, так само, як колись пірнав Аусса. Потім пірнув Саффар.

Аж тут Раскалла, квапливо озирнувшись, вдався до жахливого злочину: він зіщуливсь у човні, взяв одну скойку, яку щойно дістав з дна моря, й відкрив її ножем, шукаючи перлину…

Він чинив так уже багато днів у той час, коли Саффар був під водою. Але завжди відкривав лише одну перлову скойку, благаючи в аллаха про милосердя. Раскалла знав, які муки чекають на ловця, що привласнить перлину, й боявся. Але ще дужче боявся він аллаха. Тому відкривав щоразу лише одну скойку, молячись, і переконуючи самого себе, що він не хоче красти й не краде: адже він міг покласти в сітку саме на цю перлову скойку менше! А коли він узяв на одну більше, то вона належить йому.

Але досі Раскалла не знайшов у скойках жодної піщинки. Тому він і далі спокушав долю, бо повинен був знайти перлину! Він відчував, що інакше незабаром помре.

А Саффар знав, що Раскалла потай шукає перли, бо коли він одного разу здіймався на поверхню, то побачив черепашку, яка повільно, наче сухий лист, падала на дно. Її міг викинути лише Раскалла. Але Саффар мовчав, бо знав, чому Раскалла ризикує наразитися на муки, і бажав лише одного, щоб він тих мук не зазнав.

Раскалла був один з тих небагатьох ловців перлів, які почали пірнати вже в дозрілому віці. Ще рік тому він жив у Сомалі, рибалив і вирощував ефіроносні рослини, з яких видобувається ароматна олія. Рибу він носив на базар, а врожай ефіроносів продавав саладинові, бо більше нікому було його збувати. Саладин сидів у себе вдома, закутаний у білий бурнус, і курив наргіле. В селищі був лише один саладин, якому й носив Раскалла свій урожай. І в кожному селищі було по одному саладинові, й кожний з них сидів і курив наргіле. Скільки саладинів — стільки наргіле; скільки селищ — стільки саладинів. Це були арабські купці, вони мали різні імена, але народ називав їх саладинами. А саладини називали народ «баркале», тобто «безподушечник», що рівнозначно жебракові, або волоцюзі.

Минулий рік був багатий на рибу та ефіроноси. Раскалла назбирав трохи грошей і привів до своєї хати дружину. Щоб віддати шану «своєму» саладинові й забезпечити собі його дружбу, він надіслав йому в дарунок риби. Але трапилось так, що саладин, поївши риби, почав блювати й кілька днів по тому не міг курити наргіле. Він привселюдно обізвав Раскаллу негідником і звинуватив у тому, що Раскалла хотів отруїти його рибою. Тоді Раскалла втратив тяму й сказав, що саладин, мабуть, обжерся, як це буває з усіма саладинами. Реготу було на все селище, а саладин так розгнівався на Раскаллу, що відмовився купити в нього наступний урожай ефіроносів. Раскалла пішов до сусіднього селища, але й тамтешній саладин відмовився, додавши, що він не збирається торгувати з лихослівним баркале. Тоді Раскалла зрозумів, що звістка про сварку перелетіла через гори, й він уже ніколи не зможе продати свої ефіроноси.

Раскалла повернувся додому, вирішивши, що прогодує себе й жінку рибальством. Але одної ночі він побачив за вікном велику заграву. Горів його човен, а слуги саладинові стояли біля вогню й смажили на ньому рибу, нанизану на рожни. Раскалла схопив ножа, але саладинові слуги також схопилися за ножі. Раскалла змушений був підкоритися, але, закликавши в свідки аллаха, заприсягся, що піде до каїда й поскаржиться на лиходіїв. Та слуги сміялися: нехай собі йде! Це ж для каїда й смажать вони рибу! Каїд саме гостює в саладиновій оселі!

Тоді Раскалла зрозумів, що це вже кінець і що треба залишати селище й шукати заробітку деінде. Але він не міг взяти з собою жінку, яка чекала дитини. Тоді Раскалла вирушив на пошуки сам, сподіваючись, що аллах підкаже йому місце, куди згодом він зміг би привезти й свою родину. Так він дістався аж до Массауа, де спочатку допомагав розвантажувати кораблі, носив бочки й мішки. Але швидко зрозумів, що так ледве зможе прогодувати самого себе. Саме тоді з'явився в Массауа Саїдів серіндж, який шукав ловців перлів, обіцяючи гори срібла тим, хто матиме щасливу руку. Так і став Раскалла норцем у зрілому віці, а це дуже небезпечно для життя, бо серце й легені мають звикати до глибини змалку.