Корабель приречених

З дрібного годинникаря Френк Кашбарн перетворився у відомого ювеліра і власника магазина. Як це вдалося йому зробити за такий короткий час, не знав ніхто, навіть Бетті: з нею він взагалі не любив говорити про діло. «Бог милостивий до мене», зводячи очі до неба, завжди відповідав він, коли його питали, як справи. У всякому разі Кашбарн, очевидно, був досить заможною людиною.

На Бонд-стріт він мав ювелірний магазин, добре відомий у вищих колах, але жив на Райтон-стріт як підмайстер, тихо і самотньо. Тут у нього була годинникова крамничка.

Едвард незчувся, як опинився перед будинком Каш-барна, глянув на освітлені вікна нижнього поверху, прислухався. На вулиці було тихо, тільки свистів вітер та з ресторанчика доносилися монотонні звуки оркестру. Едвард зайшов у темний, старовинної архітектури під'їзд і подзвонив.

Клацнув замок. Стара служниця висунула голову.

— Містер Кашбарн чекає мене, — сказав Едвард. Незграбно вклонившись, жінка посторонилася.

— Прошу, мілорде, йдіть за мною.

Вона провела його через коридор і відчинила двері у невеличку контору.

— Будьте ласкаві, мілорде, почекайте трохи. Містер Кашбарн зараз прийде, — сказавши це, стара служниця зникла.

Едвард оглянувся навколо. Контора Кашбарна була схожа на тисячі інших небагатих ділових контор: прокурені стіни, прикрашені дешевими гравюрами, сейф, стіл і стільці, біля вікна бюро, на якому купою звалені конторські книги й папери.

У сусідній кімнаті почувся шепіт. Едвард був неприємно здивований. Невже в будинку є ще хтось?

Увійшов Кашбарн, єлейним голосом привітався з Едвардом, запросив його сісти. Потім сам усівся на гвинтовому стільці, рвучко повернувся до гостя і деякий час, немов чогось чекаючи, дивився на нього, граючись ланцюжком від годинника.

— Чим можу служити, мілорде? — запитав він нарешті. Для молодого лорда це прозвучало дуже самовпевнено, просто чванливо.

Едвард злегка провів по обличчю напаханою хусточкою і відкашлявся.

— У мене деякі труднощі, містер Кашбарн…

— Ви хочете сказати борги, — діловито виправив той.

— Так, борги.

— І ваш батько не хоче більше сплачувати їх. Правда?

«Мов на допиті», подумав обурений Едвард і насупився. Але хіба він не прийшов сюди як прохач?

— Завтра строк зобов'язанням, для сплати яких мені потрібна значна сума, — пояснив він, ухиляючись від прямої відповіді. — Це справа честі, містер Кашбарн, і вона не може бути відкладена.

— Якщо ця справа честі буде уладнана, ви поїдете в Америку?

— Ви й це знаєте?..

— Мені сказала Бетті.

Едвард опустив очі.

— Для мене буде непогано залишити на деякий час Лондон.

Очі Кашбарна заблищали.

— Я теж так думаю.

— Що ви сказали? — зніяковів Едвард.

— Я згоден з думкою, що вам треба якомога швидше залишити місто, де є чимало свідків ваших легковажних витівок…

— Легковажних витівок?

— Ви хочете, мілорде, щоб я пред'явив вам докази, як це звичайно роблять на суді?

— Мені незрозуміло, про що, власне, йде мова?

— Про деякі папірці.

Едвард підхопився, блідий, як крейда, і швидко озирнувся, наче боявся, що хтось може почути слова Кашбарна.

— Що ви знаєте про цю історію? Завтра я хочу погасити ті векселі.

— Дуже добре, що хочете. Але чи зможете ви це зробити? І якщо ні, то чи захоче ваш батько сплатити таку величезну суму? Та навіть коли б він і погодився, йому все-таки не вдалося б примусити світ забути той факт, що син його… видавав фальшиві векселі.

Едвард був приголомшений. В нього перехопило подих.

— Я… хотів… сам уладнати всі свої справи. Як ви довідалися про це.? Адже мої векселі в надійних руках — у банкіра Протема!

— Були.

— Де ж вони зараз?

Кашбарн показав на сейф.

— Тут!

Едвард розгублено глянув туди, куди вказував Кашбарн.

— Значить, векселі у вас?

— Я купив їх.

— І… що ж тепер? — через силу вимовив Едвард. Страх скував його душу. Молодий лорд знав: тепер кінець! Може, тихі голоси, які він чув за дверима, належали полісменам, що готові на перший поклик увірватися сюди і арештувати його, лорда Едварда Хакслі, дурисвіта й злочинця! Очі Едварда забігали по кімнаті, наче в зацькованого звіра. В одну мить він зважив усі можливості втечі. Яке безумство! Його знайшли б усюди. Лорд був у розпачі.

Кашбарн поклав руку йому на плече.

— Дякуйте богові, мій хлопчику, що за його вказівкою я вчасно втрутився у ваші справи. Заспокойтеся і випийте віскі. — Він спокійно дістав з бокового відділу бюро пляшку й склянку. — Бачите, — говорив він, — вже кілька місяців я спостерігаю ваше життя, стежу за ходом ваших справ. Ви зацікавили мене. Думаєте, через Бетті?.. О, ні, вона вже досить доросла, щоб знати, як їй треба поводитись. Мені просто хотілося знати, чи довго людина вашого кола зможе вести такий спосіб життя, доки вона — прошу вибачити — ходитиме по краю безодні. Так чи інакше, а кінець неминуче настав би. Це було зрозуміло з самого початку… — Він помовчав, здавалося, рахував кільця ланцюжка. — Моє улюблене заняття, так би мовити, примха, — спостерігати хід людського життя. Раніше в своїй майстерні я з таким самим задоволенням стежив за ходом годинників, — говорив Кашбарн. — А люди дуже схожі на годинники. Коли до дрібниць знаєш їх механізм, можна примусити їх ходити, як тобі забажається. Але для цього треба мати справжній талант. — Він беззвучно засміявся.

Едвард пильно дивився на маленького чоловічка. Що, власне, він задумав? Не може бути, щоб цей лихвар поставив на карту такі гроші тільки заради примхи.

Кашбарн підвівся і став позаду Едварда.

— Тепер, я думаю, ви можете заспокоїтись. Векселі лежать у моєму сейфі, в надійнішому місці, ніж у містера Протема.

— Ви не заявите на мене в поліцію? — недовірливо запитав Едвард.

— Я не збираюся губити ваше життя. А воно б, звичайно, загинуло, коли б я заявив у поліцію. Принаймні хоч це ви розумієте?

Сили зовсім покинули Едварда. Мов непритомний, він мішком упав на стілець.

— Ви наче дорогий годинник, мій друже, — дзижчав у нього у вухах голос Кашбарна. — Коли він зупиняється, його не викидають, а лагодять, роблять для нього новий футляр з оксамиту й шовку. Ви розумієте мене? Життя заманило вас у лабіринт, з якого ви неспроможні вибратися. Чи ваша це вина? Зовсім ні, адже ви тільки те, що з вас зробили. Чому ж ви повинні гинути? Це нікому непотрібно. Досить тільки стати на правильний шлях, показатися в іншому світлі, і тоді все піде так, як слід, навіть краще, ніж раніше. Чи, може, ви не хочете? Може, ви вже вдовольнилися життям? Звичайно, з ним легко покінчити, обірвати його силоміць. Це у ваших руках. Проте я знаю, ви цього не зробите. Ви любите життя, його блиск і розкіш. Ніколи ви не відмовитесь од нього. Та й не повинні робити цього.

Затамувавши подих, Едвард слухав голос, що висловлював його власні думки. А Кашбарн вів далі:

— Ви будете жити, якщо робитимете так, як я вважатиму за потрібне. Ви ще молодий і тому помиляєтесь. Я керуватиму вами.

— Що я повинен робити?

— Викинути за борт усі свої сумніви.

— Всі сумніви?

— Усі! Для вас тут немає нічого складного. Зробіть ще один крок.

— Але ж тоді я лишусь у лабіринті.

— Нізащо! Світ, в якому ви живете, не терпить нерішучих. Він стоїть на брехні. Але обдурювати його треба з розумом, а не так безрозсудно, як робили ви. В майбутньому дійте хитріше.

Маленький чоловічок знову сів. Він спостерігав, граючись ножем для паперів, як вплинули його слова на молодого лорда.

Поблискування леза вивело Едварда з задуми.

— Можливо, ви маєте рацію, містер Кашбарн, — зітхнув він. — Я послухаюсь вашої поради.

Кашбарн посміхнувся.

— Я допомагатиму вам. Не щодня зустрічаєш людину, яку є для чого захищати… від в'язниці.

— Але що примушує вас робити це? — занепокоєно спитав Едвард. — Мене весь час переслідує думка, що в першу-ліпшу мить ви можете відмовити мені в своїй великодушності. Моя доля все-таки у ваших руках. Адже з ваших слів можна зробити висновок, що й ваш принцип життя — не обтяжувати себе муками совісті. Чому ж ви жалієте людину всупереч своїм інтересам?