Корабель приречених
Корабель приречених читать книгу онлайн
У 1956 роді екіпаж одного з суден міжнародної арктичної служби безпеки знайшов у айсберзі труп людини. Це був чоловік, одягнений так елегантно, наче він потрапив на лід з балу. Деякі вчені висловили думку, що потерпілий — пасажир з відомого англійського пароплава Титанік, який загинув під час свого першого рейсу в квітні 1912 року.
Цей епізод наштовхнув німецького письменника Гюнтера Крупката на думку написати художній твір про трагічну долю Титаніка та його пасажирів. Так з'явилася цікава, побудована в основному на документальних матеріалах повість Корабель приречених .
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Сонце піднялося високо над блакитним сяючим морем, коли «Карпатія» взяла на борт останніх живих і з своїм сумним вантажем рушила на захід. «Каліфорнія», де, нарешті, довідалися про трагедію, що сталася поблизу них, теж відвідала місце нещастя. На борту «Карпатії» склали список урятованих. Не вистачало багатьох, дуже багатьох! Бідних і багатих, юнаків і старих, чоловіків, жінок і дітей.
Накинувши матроський бушлат, старий Домерж стояв на кормі і дивився в світле весняне небо.
— Ви бачили лорда Хакслі? — запитав він інспектора Томпсона, що був поряд і дивився на пінисті буруни.
Ні, його немає тут.
Значить, він теж…
— Так, він теж.
— Цікава була людина.
— Приречений.
Домерж скоса глянув на інспектора.
— Ви гадаєте?
— Я думав про нашу розмову на палубі. Пам'ятаєте? Це корабель приречених, сказали ви. Поживемо — побачимо! Ми живемо, і ми пережили це.
Що сказали б ці два чоловіки, коли б почули дивну розмову, яка велася в ефірі між Європою і Америкою? На обох континентах в цей час біля «Останніх телеграм», обведених червоними рамками, зібралися юрби народу.
Нью-Йорк. «О другій годині тридцять хвилин усі пасажири «Титаніка» залишили судно».
Лондон. «Вайт-Стар-Лайн повідомляє: життю пасажирів ніщо не загрожує…»
Монреаль. «Титанік» тримається на воді і підходить до Галіфакса…»
Ліверпуль. «Жодна людина не загинула. Блискучий доказ найсучаснішого обладнання по безпеці на кораблях Вайт-Стар…»
Галіфакс. «Титанік» на краю загибелі. Спроба висадитись на мисі Рейс…»
Лондон. «Бюро Вайт-Стар-Лайн з'ясувало: всі пасажири першого класу живі».
Затонув «Титанік» чи іде самостійно в Галіфакс? Чи врятовані всі пасажири? Чи оплакувати загиблих?
Телеграми нічого не говорили про мертвих на дні океану, а живі ще перебували у відкритому морі. Одне тільки було ясно: золоті лаври, які мало принести компанії Вайт-Стар-Лайн найшвидше в світі судно, залишилися мрією.
Перед лондонською біржею зустрілися два буржуа.
— Хелло, як справи?
— Дякую. А ваші?
— Не ремствую. Ви вже були на біржі?
— Ні.
— Ну й курс, скажу вам! Такого підвищення цін давно вже не було.
— Вугілля чи сталь?
— Звичайно. Знаєте, говорять про воєнні замовлення…
— Непогане діло.
— Ну, звичайно. Вірна справа, шановний!
— Гм… вірніша, ніж акції судноплавної компанії.
— Ви маєте на увазі Вайт-Стар?
— Зрозуміло. Ви ж бачите… «Титанік»… Я повертаю акції Вайт-Стар.
— Дякую, друже, тільки не мені. І все-таки я порадив би вам притримати їх! Точно ще нічого невідомо. Можливо, втрати не такі вже й великі.
— Ви гадаєте, що «Титанік» зможе повторити свій рейс на рекорд?
— Я маю на увазі падіння курсу Вайт-Стар.
— Ага! Значить, ви вважаєте, що не слід занадто поспішати з продажем?
— Думаю, не слід! Але мені час. Завжди поспішаєш! Що подієш, таке життя! Бувайте здорові.
Тільки через два дні після катастрофи в північній Атлантиці земну кулю облетіло перше офіціальне повідомлення: «Титанік» затонув. Загинуло понад тисячу п'ятсот пасажирів, офіцерів і матросів». Понад півтори тисячі!
Минуло три тижні.
Лакей вказав на відчинені двері кабінету з гіпсовими ангелами на стелі і розкішними золотими рамами на стінах між книжковими шафами.
— Екселенц запрошує!
Елегантно одягнений чоловік втомлено і невпевнено ступав по паркету. Волосся в нього було біле, наче сніг.
Екселенц сидів біля письмового столу і читав. Він підвів очі, пильно глянув на відвідувача і вказав на стілець.
— Історія з «Титаніком» не принесла мені нічого, крім неприємностей, сер Брюс. Не кажу вже про матеріальні збитки. Я дуже невдоволений, надзвичайно невдоволений.
— Я хотів тільки добра для нас усіх.
— Ви хотіли, не маю сумніву. Але як невміло була поставлена справа! Все було зроблено похапцем, необдумано, починаючи з занадто крикливої, багато обіцяючої реклами про пароплав і кінчаючи заходами безпеки, про які ми говорили з вами перед виходом «Титаніка» в море. Ви вважали їх чистісінькою формальністю, хоча я застерігав вас проти цього! — екселенц вставив монокль і відкрив справу «Титаніка».
Президент Вайт-Стар-Лайн втупив очі в свій манікюр.
— Якби можна було передбачити…
— Передбачати треба завжди, любий Ісмей. Розгляд справ слідчою комісією пошкодив нам більше, ніж провал з рекордом. Як ви могли бути таким легковажним, щоб примушувати командора Сміта та інших офіцерів після того, як…
— Я ніколи не примушував капітана. Я був тільки пасажиром. На капітанові лежала цілковита відповідальність, — захищався сер Брюс.
Екселенц насупився.
— Офіцер Лайтолдер і старший інженер Белл показали проти вас. — Він ляснув рукою, по папці. — Ваші виправдання перед комісією викликали осуд і хвилю незадоволення. В очах громадськості справжній винуватець — ви. Не капітан Сміт, а ви — представник судноплавної компанії! Такого ще не бувало. Цю помилку вибачити не можна. Крім того, згадали, як ви врятувалися…
— Що ж, я повинен був потонути? Монокль екселенца блиснув.
— Кажуть, що на борту лишалися ще діти й жінки, коли ви сіли в шлюпку.
— Вам доводилося коли-небудь переживати аварію на морі, екселенц?
— Ні. Подробиці мене абсолютно не цікавлять.
— Але я теж тільки людина!
Екселенц одвернувся і глянув у відчинене вікно. В Лондоні була весна. На деревах і кущах уже розпукувалися бруньки. На вітах весело співали пташки.
— Ви теж тільки людина? Це не виправдання для сера Брюса Ісмея перед світом. Ви високо літали… та низько сіли. В цьому ваше лихо, шановний! — Він похлопав рукою по справі «Титаніка».
Обличчя сера Ісмея посіріло.
— Я розраховував на вас, екселенц. Кінець кінцем, у нас спільні інтереси.
— З тими, хто програв, нема бажання вести справи.
Запала важка мовчанка. Сер Брюс дивився на чоловіка за письмовим столом, який, не звертаючи на нього ніякої уваги, знову поринув у роботу. Президент промовив:
— Я розумію.
Прощаючись, екселенц хитнув головою і взяв нову справу.
Ісмей підвівся, зачекав трохи, але екселенц не поворухнувся. Сер Брюс злегка вклонився і, спотикаючись, вийшов.
Він одіслав екіпаж, що чекав його, і повільно пішов уздовж вулиці, його постать розпливлася в сутінках, стала безформною тінню, такою, як і постаті тих, ща лишилися на дні океану. Освітлені фосфоресціючими морськими потворами, вони тихо погойдувалися в залах і коридорах величезного корабля, прекрасного, найшвидкохіднішого корабля світу. На його капітанському містку все ще стояв старий чоловік з нерухомими очима і, здавалося, вів судно до нової далекої мети. Це Джон Едвард Сміт, командор Вайт-Стар-Лайн, капітан «Титаніка». За законом його визнали винним у загибелі корабля і в смерті півтори тисячі чоловік…
Над кам'яними ущелинами британської столиці розкинувся купол золотих вогнів. Полум'я ліхтарів тремтіло від теплого морського вітру. А над глухим гомоном не-завмираючого життя самотньо лунали удари дзвонів поважного Біг-Бена.
Домисел і правда
Епілог
Історія першого і останнього плавання «Титаніка» в зв'язку з цілим рядом трагічних обставин може здатися незрозумілою і викликати питання, що в ній правда, а що вигадка.
В основі повісті про «Титаніка» лежить справжня подія. І саме це хвилює в ній найбільше. Повість створена на матеріалах, узятих з повідомлень преси і розповідей очевидців. Ними були заповнені всі газети світу в ті квітневі дні 1912 року.
Правдою в ній є те, що англійський пароплав-велетень затонув у ніч з 14 на 15 квітня 1912 року після зіткнення з айсбергом південніше Ньюфаундленду. При цьому загинуло понад півтори тисячі чоловік.
Доведено, що з примусу президента компанії Брюса Ісмея судно продовжувало йти з великою швидкістю, незважаючи на туман і застереження відносно айсбергів. Мета була одна: завоювати Блакитну стрічку океану.
Не вигадане й нещастя, яке трапилося на судні невдовзі після виходу з Саутгемптона, і факт трагічної ролі «Каліфорнії» в катастрофі, і врятування пароплавом «Карпатія» тих, хто залишився живий.
Образи Брюса Ісмея, капітана Сміта і старшого офіцера, наскільки це вдалося авторові, відповідають дійсності. Старого капітана востаннє бачили на містку, а Мардока, що заподіяв собі смерть, знайшли в штурманській рубці. Яскравим прикладом самовідданого виконання обов'язку був радист Джек Філліпс. Як повідомляла газета «Берлінер фольксцайтунг», він помер на борту «Карпатії», проте це не доведено. Відомо тільки, що старший радист загинув. У Брайда, Лайтолдера і Боксхолла справжніми лишилися тільки прізвища.
Неймовірні радіограми, якими намагалися, доки це було можливо, приховувати від збудженої світової громадськості загибель «Титаніка», теж достовірний факт.
Нарешті, щодо знахідки в айсберзі номер 77. Про неї сповіщали в пресі на початку 1957 року.
Сюжет повісті, ряд інших її героїв, а також деякі подробиці аварії — авторський домисел. Якщо при цьому виявилася схожість з реальними людьми чи подіями, то вона зовсім випадкова. В загибелі «Титаніка» мали місце незрозумілі обставини, і тому в декого може виникнути думка про приреченість. Але чи справді неминучим було зіткнення судна з айсбергом? Чи обов'язково повинно було трапитися так, що спочатку пасажири «Титаніка» не надавали значення тривозі на судні і радіосигналам, що втомлений радист «Каліфорнії» закінчив своє чергування і ліг спати саме в такий критичний момент, що на «Титаніку» були тільки білі ракети, в той час як для сигналу нещастя потрібні червоні?
Ні, всього цього можна було б уникнути. Нещастя сталося зовсім не від фатального збігу обставин. Люди розпочали безвідповідальну гру, і катастрофа була наслідком легковажності, жадоби, фальшивого честолюбства і презирства до людей.
Якби ті, на кому лежала відповідальність, мали совість, то на «Титаніку» було б досить шлюпок, перед капітаном і офіцерами не стояла б вимога гнати судно на всіх парах крізь туман і кригу, щоб виграти кілька годин, не зчинили б галасу шарлатанською рекламою, яка створила навколо судна небезпечний ореол неушкодженості, на «Титаніку» були б червоні ракети і, нарешті, судноплавні компанії не «економили» б на другому радистові ні на «Каліфорнії», ні на інших суднах.
Отже, жахлива подія сталася внаслідок байдужості та бездушності тих громадських кіл, до яких належав Брюс Ісмей. Старого заслуженого капітана, що надто пізно звільнився з-під впливу Ісмея, морський суд обвинуватив у трагічній загибелі «Титаніка». З чисто формальної точки зору це було цілком правильно. Але громадська думка винесла моральний смертний вирок Брюсу Ісмею. Найбільшою карою для нього є пам'ять людей про його злочин. Імені його не забули до наших днів.
