Ставка бiльша за життя. Частина 1

Вранці, одразу ж після повернення з Радома, Клосс поїхав на Мокотув. Мала антикварна крамничка, розташована недалеко від Пулавської вулиці, не повинна була викликати нічиєї підозри. Коли-не-коли тут можна було купити непоганий старий годинник, а інколи й цікаву вазу або бібліофільську рідкісну книжку з приватних бібліотек. А втім, цей товар користувався невеликим попитом, і, коли Клосс ввійшов у крамничку, панувала тут пустка. Марцін в ту ж хвилину з’явився за прилавком, потім замкнув двері на ключ і запросив відвідувача пройти далі. В маленькій комірчині, повній давніх речей, пилюги та павутиння, обидва чоловіки присіли на канапці-отоманці, з якої вилазили пружини.

— Адам спіймав Рупперта, — повідомив Марцін. На його думку, все виконано добре. Рупперт не піде в гестапо, бо він — ганчірка, котру можна використати один раз, власне — в такій ситуації. Марцін був в оптимістичному настрої, проте Клосса не покидало почуття тривоги.

— Центр нас підганяє, — вів далі Марцін. — Там мають дані, що Геннінг саме в Польщі збирається випробовувати нову ракетну зброю. Ти розумієш, що це означає? Тому німці й підготовляють полігон.

— Занадто легко все це далося, — зауважив Клосс. — Я побоююся легких перемог. Ще не відомо, чи Рупперт взагалі матиме доступ до документації. І, взагалі, я не впевнений, що він не піде в гестапо.

— Ти не віриш Адамові? — запитав Марцін.

— Вірю, — відповів Клосс, — не про це мова. Завдання дуже трудне… — І він махнув рукою. “Що ж іще треба було спитати? Ага…” — Ти обдумав справу контактів?

Марцін сказав, що так. Зв’язок з Руппертом підтримуватиме Ганна. Адама ліпше не посилати вже на це завдання. На всякий випадок треба, аби Адам па певний час виїхав з Варшави… А от Ганна…

Як тільки Марцін вимовив це ім’я, Клосс схопився з канапи. Він і Марцін були знайомі між собою вже багато місяців — з часу, як Клосса перевели до варшавського відділення абверу, проте Марцін не все знав. Не знав він, що Клосс знайомий з Ганною, що вони вже кілька тижнів зустрічаються одне з одним трохи не щодня — всупереч усім засадам конспірації, всупереч найсуворішим порадам, щоб Клосс підтримував контакт тільки з однією людиною із групи, з якою співробітничає. Клосс не вмів приховати збентеження Марцін пильно подивився па нього: був чуйний, кмітливий і спостережливий, від нього нелегко було щось приховати.

— Ти знаєш Ганну? — запитав він.

— Знаю, — підтвердив Клосс.

— Ти не повинен цього робити. Невже ти не розумієш, — Марцін мовив майже пошепки, — що в твоєму житті на це немає місця?

Клосс знав про все це так саме добре, як і Марцін, і все ж не хотів одмовлятися від Ганни і не бажав говорити про неї навіть з Марціном, хоча з ним уже заприязнився і непогано його розумів.

— Чому саме Гайна? — запитав.

Антиквар знизав плечима. А кого ж, мовляв, міг би вій послати? Ганна дуже добре підходила до цієї роботи.

— Коли вона прийде до тебе?

— Сьогодні ввечері, — сказав Марцін. — Сьогодні ввечері я й доручу їй це завдання.

Увесь передобідній час Клосс був зайнятий. Здав рапорт про поїздку до Радома своєму шефові полковнику Рєкке, а потім подзвонив до Рупперта. Клоссові здалося, що капітан зрадів.

— Добре, що ти дзвониш, — заговорив вій, — я хотів запросити тебе на сьогоднішню вечірку. Ільза влаштовує невеличку домашню зустріч на честь приїзду Геннінгів, яких вона знає ще з Берліна. Ми будемо тобі раді.

Клосс сказав, звичайно, що прийде. Він не вірив Руппертові, увесь час побоювався, що той здатний до подвійної гри, а тривога за долю Ганни ще більше поглиблювала його страх. Але завдання треба було виконати, і Клосс не мав права вимагати від Марціна, щоб той звільнив Ганну від її функцій. Та й Ганна, зрештою, ніколи на це не згодилася б.

Увечері Клосс чекав її на Пулавській. Він бачив, як Ганна заходила до антикварної крамнички; потім вельми нетерпеливився, коли вона надто довго не виходила звідти. Нарешті побачив її на зупинці. Вона також помітила його й усміхнулася, а Клосс в ту мить подумав, що колись все-таки настануть такі часи, коли можна буде спокійно підійти до своєї дівчини, взяти її під руку й відвести додому. Сиділи вони обоє в одному вагоні трамвая: він — у відділенні для німців, вона — в людській тісняві в середині вагона. Клосс вдавав, нібито читає газету, але насправді весь час дивився на неї, увесь час бачив її, затиснуту в кутку між лавою для сидіння та вікном, поруч з поважною панею, на колінах якої лежав якийсь клунок, і не молодим уже добродієм, що марно силкувався опустити віконне скло. Трамвай дуднів по мосту Понятовського, потім звернув на Зеленецьку, різко загальмував на зупинці біля Гроховської. Вулиці Праги [17] здавалися темнішими, аніж центр міста. У вагоні стало вільніше. Ганна сіла на лаву, і Клосс міг тепер добре бачити її лице, однак поглядали вони одне на одного крадькома, начебто випадково, бо ж у той бік, де були місця для німців, вона могла дивитися тільки з погордою. Трамвай несподівано різко загальмував. Клосс побачив поперед себе безлюдну вулицю, вантажну автомашину з чорною будкою і кордон есесівців — картину, добре відому йому, щоденну, однак картину, котра щоразу збуджувала в ньому ненависть та безсилу лють, коли минав чорні будки, в які німецька солдатня, б’ючи прикладами в спини, запихала людей. У дверях вагона з’явився есесівець і верескнув: “Raus!”. [18] Люди виходили повільно, безпорадні й перелякані, бо ж трамвай був пасткою, з якої не втечеш. Клосс, не гаючи й секунди, прийняв рішення. Коли вагон майже спорожнів, він підійшов до Ганни, взяв її під руку, перехопив з її руки якусь теку, і вони в парі вийшли на вулицю. Есесівець зиркнув підозріло і віддав честь, якась молодиця сплюнула на землю. Обоє Ще довго чули позад себе вигуки есесівців і жіночий плач.

— Як ти міг це зробити? — сказала дівчина.

— Якби я цього не зробив, — відповів Клосс, — ти була б уже в Павіяку, в тюрмі.

— Ти стільки разів мені пояснював, що нам ніде і ш при яких обставинах не можна з’являтися разом.

— Так, справді не можна. — Кожне з них знало, що сказав би Марцін, якби побачив їх разом. І все ж вони були разом, ішли безлюдною вулицею Праги; він узяв її під руку і навіть не думав про те, що за ними можуть стежити і що завтра рапорт про Клосса і Ганну можуть покласти на стіл полковникові Рєкке чи штурмбанфюрерові Лотгару. Ганна зупинилася перед входом до старого мурованого буднику.

— Це тут. Подружка дала мені свою кімнату па два дні. Вона поїхала до Кракова. Може, зайдеш?

Клосс не міг зайти Цього вечора він повинен бути в Ільзи, нареченої Рупперта, і познайомитися з Бенітою фон Геннінг, бо ж накльовувалося таке, що доньці надії Третього райху сподобається пристойний офіцер абверу.

Вілла Ільзи й Рупперта на Алеї Троянд була опоряджена гарно, зі смаком. Офіцери з варшавського гарнізону заздрили Руппертові, що він зустрічається з Ільзою: як-не-як — донька генерала, отже, багатство й протекції, а, крім того, вона вміла-таки й сподобатися як літнім уже офіцерам зі штабу, так і гестапівцям з Алеї Шуха.

У цей час Ільза саме танцювала з штурмбанфюрером Лотгаром, особою з холодним квадратним обличчям, позбавленою всіх пристрастей, навіть пристрасті до жіноцтва й алкоголю, як подейкували у колі знайомих. Танцювало, зрештою, небагато пар: більшість товариства вважала за краще стояти біля шинквасу. Серед чоловіків у парадних мундирах виділявся професор фон Геннінг. У своєму темному костюмі він скидався на якогось виходця з іншого світу. Його донька Беніта у скромній сукенці стояла поруч з батьком, уважно оглядаючи все товариство.

— Я радий, що ти прийшов, — сказав Рупперт. Узяв Клосса під руку й повів до Геннінгів. — Обер-лейтенант Ганс Клосс, — відрекомендував гостя професорові.

Рука Геннінга була суха; пальці Беніти Клосс трохи притримав у своїх. Її очі зиркали на нього з-за скелець окулярів насторожено, немовби кажучи: ти не запримітив би мене, якби я не була донькою фон Геннінга. Рупперт приніс чарки, патефон саме замовкнув, і поряд з професором з’явилася Ільза з Лотгаром.