Ставка бiльша за життя. Частина 1

— Ні. Ти не передавала. Передав він. — Він зиркнув на Артура Другого. — На кого, власне, ви працюєте? На Поллера чи на ворога? Вважаю, однак, що на Поллера. А я не люблю людей, що ведуть подвійну гру… — Клосс, кажучи це, водночас думав: тепер Ліза, якщо вона безневинна, нарешті, все зрозуміє… В ту ж мить зірвався з місця і притиснув руку Артура до поверхні стола.

— Стріляй! — крикнув Артур. — Чого ждеш? Стріляй!

Ліза вистрелила. Двічі підряд. Так, як її вчив Артур, коли наказав виконати вирок щодо Гелени. Не думаючи і пам’ятаючи тільки, що треба влучити.

Тіло Артура зсунулося на підлогу. Клосс підвівся, сховав револьвер Артура до кишені. Знову запалив сигару. Був дуже втомленим, мріяв про відпочинок, про якусь годину сну, а ще ж потрібно було стільки всього зробити. Поллер чекає на донесення Ліпке… Варто було, нарешті, скінчити гру з Поллером, виявити, чи стоїть біля будинку охорона, й подумати, як вибереться звідси Ліза.

— Спасибі тобі, Лізо, — мовив Клосс. Але вона все ще стояла в дверях зі зброєю в руках.

— Стій! — тихо наказала вона. — Ти гадаєш, що звідси вийдеш?

Клосс дивився на неї нічого не розуміючи. Невже так і не здогадалася? Бідна дівчина! Це був для неї, певне, сильний-таки удар. Доведеться насамперед послати її на відпочинок.

— Очевидно, вийду, — сказав Клосс. — Принаймні сподіваюся, що вдасться мені вийти. Але спочатку підеш ти. — Він знову потягся рукою до кишені. — Слухай уважно. Ти зараз поїдеш до Берлінського вокзалу. Ось тобі квиток першого класу Ось документ на ім’я дружини генерала Тельгоффа. Ти нібито повертаєшся з Кракова, куди їздила навідати чоловіка, що лежить у госпіталі. Ось квитанція на багаж у камері схову. Там валіза і шкіряна сумка. В подвійному дні сумки — дальші інструкції, гроші, запасний паспорт — на випадок, якщо потрібно буде на якийсь час виїхати на відпочинок до Швейцарії. Все це чекало на тебе, та я до останньої хвилини не знав, чи воно знадобиться… — Поглянув на неї. — Ну, не стій вже так, віддай мені револьвер: з усім цим буде трохи клопоту, бо ж я повинен був стріляти з власної зброї, але нічого — якось влаштується.

Вона все ще не розуміла. Правда доходила до неї повільно, та ось дівчина розплакалася, і це було, нарешті, щиро… Клосс подав їй хустинку.

— Витри очі. Ти трималася чудово. Тепер нам потрібен спокій і твереза голова. Поллер — це не фон Ліпке.

Клосс підняв трубку і не поспішаючи набрав номер. Як реагуватиме гестапівець? Він змушений буде повірити, бо ж іншого виходу нема, і не може навіть зізнатися, що Артур був його агентом. Найважливіше, однак, те, чи є внизу охорона.

Говорив Клосс хвилюючись, так, як і повинна була говорити людина, яка за хвилину перед цим зліквідувала ворожого агента. Він доповідав Поллерові, що в квартирі Лізи Шмідт не застав дівчини, зате на нього очікував тут якийсь незнайомець фон Ліпке. Той Ліпке запропонував Клоссові співпрацювати з чужою розвідкою. Звісно, це його обурило, і під час сутички він застрелив Ліпке.

На другому кінці проводу довго тривала мовчанка.

— А чого ви не взяли його живцем? — почувся голос Поллера.

— Під час сутички… — повторив Клосс. — Я хотів його взяти, але він теж був озброєний. — І знову довелося довго чекати на відповідь.

— Прошу залишатися в квартирі, — почулося нарешті. — Зараз приїдуть мої люди і займуться тілом. Виношу вам подяку за лояльність і пильність. — У голосі Поллера не було іронії.

Клосс поклав трубку.

— Лізо, — сказав він, — підіймися по сходах поверхом вище і почекай, поки тут не з’являться люди Поллера. Потім вийдеш з будинку.

— А ти? — запитала з тривогою.

— А я трохи перепочину. Тебе вони почнуть розшукувати через кілька годин, коли не прийдеш додому. Тоді ти вже будеш у Берліні. — І Клосс поцілував її. — Іди вже, Лізо, йди та будь обережною. Мені ніщо не загрожує.

Гауптштурмфюрер Поллер тим часом розпочинав допит. Спеціальний підрозділ гестапо заарештував у пансіонаті “Елізабет” двадцять сім осіб. Солдати, що при їхали у відпустку, урядовців Берліна, кілька офіцерів-відставників. Кожного доведеться допитувати щонайменше з годину. Пройде ще чимало часу, перш ніж Поллер переживе найбільше в усій своїй дотеперішній службі розчарування. Але йому ніколи не закрадеться в голову думка, що його противником у партії, яку він програв, був Клосс, обер-лейтенант абверу, офіцер-відпускник.

Останній шанс

Клосс знав, що вони приїжджають до Варшави ранковим берлінським поїздом. На вокзалі — жвавий рух; пасажири з валізами й мішками скрадливо пробиралися до виходу, німецькі солдати займали всі перони, застрягали в переходах, допитуючись про ешелони, що йшли схід і на захід. Клосс вийшов на перон саме в той час, коли голос із мегафона оголошував: Achtung, Achtung, der Schnellzug Berlin—Warschau…. [15] Неподалік побачив групу офіцерів, які саме їх очікували. Полковник, два службовці в мундирах СД і, звичайно, капітан Рупперт, на якого Клосс розраховував найбільше, хоча до останньої хвилини не був упевнений в правдивості отриманого повідомлення. Рупперт помітив Клосса відразу ж. Стрункий, елегантно одягнений, він підійшов до нього, недбало підіймаючи руку догори — жест, який при певній толерантності можна було б назвати гітлерівським вітанням.

— Як ся маєш, Гансе, — заговорив, — що тут поробляєш?

— Їду в Радом, — відповів Клосс. — Маю ще трохи часу.

— І вирішив побачити велику надію нашої імперії, чудотворця, людину, яка знищить ворога швидше, ніж дивізії Роммеля.

— Фон Геннінга? — запитав Клосс. — Я навіть не знав, що він сьогодні приїжджає.

— Не знав? — засміявся Рупперт. — Приїжджає, приїжджає, і навіть з донечкою. Нібито страшенною бредулею.

Поїзд підходив до перону. Довгий ланцюг вагонів з брязкотом зупинявся перед платформою. Юрба пасажирів поволі спливала на східці. Нарешті, коли платформа майже спорожніла, у дверях одного з вагонів з’явився високий чоловік у сірому пальті і в капелюсі з широкими крисами. Поруч з ним, з дорожньою сумкою в руці, стояла юна дівчина в окулярах. Офіцери, що чекали їх на пероні, відразу ж попрямували до гостей і за хвилю оточили їх тісним кільцем. Клосс добре бачив обличчя фон Геннінга; хотів запам’ятати всі риси цього обличчя; заплющив на мить очі, щоб ці риси краще врізалися в пам’ять і щоб якнайдокладніше можна було описати його, краще, ніж це зробив би будь-який поліційний службовець. Виходить, он який він, цей професор фон Геннінг, надія Третьою райху! Його охоронятимуть у Варшаві так само, як охороняють губернатора Франка в Вавелі. Ні на хвилю не відійдуть од нього пси із СД; не зійде з поста вартовий, що охоронятиме його робітню! Досліди, які він планує провести тут, відбуватимуться під охороною спеціальних батальйонів СС. І все-таки він, Ганс Клосс, повинен здобути плани і креслення фон Геннінга, повинен їх дістати, якщо навіть…

А втім, завжди було так, завжди на карту ставилося власне життя, коли йшлося про найдорожче… Клосс поглянув ще на доньку фон Геннінга, невисоку дівчину в окулярах, котра однак не була такою бридкою, як її охарактеризував щойно Рупперт. А капітан знову опинився поряд з ним.

— Ну що — придивився, Гансе? — запитав він.

— Придивився, — серйозним тоном відповів Клосс. — Ти не маєш рації: дівчина вельми приємна.

— Беніта фон Геннінг? — Рупперт засміявся. — Ти справді так думаєш, Гансе? Якщо побажаєш, зможу познайомити тебе з нею в моєї Ільзи.

— А чому б і ні, Рупперт! — ствердно мовив Клосс Він, власне, вже досяг того, ради чого сюди приходні. Побачив фон Геннінга і водночас дізнався, що Рупперт перебуватиме при ньому. Це дуже важливо, це, можливо, навіть ключ для запланованої операції. Ключ, однак, ризикований. Чи ж можна буде перетягти на свій бік Рупперта? Ніколи не скажеш точно, на що здатна людина в німецькому мундирі. Але Рупперт може багато чого втратити при цьому. Кар’єру, батькові гроші і, нарешті, цю Ільзу — дочку генерала фон Броха. Клосс бачив її кілька разів. Висока, із струнким станом дівчина — мабуть, одна з тих, які повірили в свою німецьку місію А може, це тільки маска? Нелегко виявити, що є вирішальним у людській постаті і жестах. Клосс поглянув на годинник. Все-таки треба їхати в Радом, а про наслідкі операції “Рупперт” він дізнається лише завтра.