Ставка бiльша за життя. Частина 1

— Як мені не прикро, — сказала ще в коридорі, — але я сьогодні не зможу побути з тобою. Дуже поспішаю.

Клосс подав їй троянди.

— Дякую, — сухо промовила вона. — Ти дуже уважний. — Вона не знала, що робити з квітами. Спочатку поклала їх на столику під вішалкою, потім взяла букетик в руку й відчинила двері в кімнату. — Я поставлю їх у вазу.

Клосс сів на диван. Зняв плащ, закурив. Навіть мундир розстебнув.

— Я ж тобі сказала, — в її голосі чувся розпач, — що не маю часу. — Квіти залишила на столі, підбігла до нього. — Вибач мені, любий, пора нам прощатися.

— Чому?

— Я ж іду з дому, зараз же йду, — хвилювалась вона. — Маю одну справу.

— Може, тобі чимось допомогти?

— Ні, що ти! — І, бачачи, що він залишається сидіти, кинула різкіше: — Я на службу, розумієш? Поллер дав мені одну роботу.

— Я зараз же подзвоню йому. — Клосс встав і підійшов до телефону. — Врешті, офіцерам, що прибувають з фронту, щось таки має належати.

— Ні, не дзвони! — крикнула.

— Я знав, що це скажеш. — Клосс тепер був цілком серйозний. — Що трапилось?

— Я не можу інакше. Повір мені, Гансе!

Він уже здогадався, в чім річ, але ще не міг розкрити карт. Не міг сказати їй всього тому, що чекав підтвердження своєї підозри, яке мало бути вирішальним. Але чи ж дістане він те підтвердження? А може, противник все ж розумніший, може, не дасться потрапити в досить-таки примітивну пастку? І тоді що? Тоді він змушений буде піти звідси геть і залишити дівчину напризволяще. Хоча це й боягузтво, однак інакше він не може. Йдеться не лише про нього, тому він не має права ризикувати.

— Я хочу тебе, Лізо, попросити, щоб ти ще трошки почекала, — мовив спокійно Клосс.

— Чому?

— Я попросив одного знайомого, щоб він подзвонив мені на цей номер. В дуже важливій справі.

— На мій номер? Та як ти насмілився?!

Клосс зиркнув на годинник. Стрілка стала саме на цифрі дев’ять. Чоловік у формі тодт був завжди пунктуальним. Телефон задзвонив, і, поки Ліза встигла добігти до апарата, Клосс уже підняв трубку.

— Так, це я, — сказав він. — Добрий вечір. — Почув кілька фраз, які для того, хто підслуховував би їх розмову, нічого не означали — така собі приятельська балачка двох парубків, що випадково зустрілися у Вроцлаві, — однак для Клосса мали величезне значення: завдання було виконано. Поллер дав заманити себе в пастку; він розпорядився оточити пансіонат “Елізабет”. Гестапівці саме зараз виволікають людей з кімнат, яких гауптштурмфюрер буде допитувати цілу ніч. Що ж, нехай собі допитує, нехай шукає зв’язкового з Центру!

Кладучи трубку, Клосс уперше глянув на Лізу з неприхованою симпатією. Бідна дівчина, скільки їй довелося пережити! А той, Артур Другий? Клосс має ще кілька годин часу — встигне розправитися з ним. А якщо не він, то це зробить за нього чоловік у формі тодт. Тепер же треба поспішати! Ліза негайно повинна виїхати з Вроцлава. Клосс намагався уявити, як вона поводитиметься, коли він прокаже їй пароль.

— Лізо, — почав був. А що, коли він все-таки ризикує? Що ж, доведеться піти на риск. Неймовірно, щоб і Ліза….

Наблизилась до нього.

— Іди вже, йди! Я не знаю, як тебе вже просити…

В цю мить брязнув замок, відчинились двері. На порозі став чоловік, який, напевне, мав ключ від цього приміщення.

Спокійно і нерухомо дивився на них, не здійнявши капелюха з голови.

— То про що ти, Лізо, збираєшся просити пана обер-лейтенанта?

— Ні про що, — відповіла. — Тепер уже ні про що. Отакий він, виходить, професор фон Ліпке зблизька!

Сповістив Поллера про пансіонат “Елізабет”, а сам причовгав сюди! З якою метою? Сам він чи внизу є й охорона? Це останнє цікавило Клосса найбільше. Якщо є охорона, то чи вдасться Лізі вийти з будинку? Поллер знає, що він, Клосс, перебуває в квартирі Лізи, отож якщо зліквідувати Артура…

— Тепер, Лізо, я все зрозумів, — сказав Клосс, — і прошу пробачення. Ти чекала пана.

— Ліза нас не познайомила. — Обличчя Артура Другого все ще було непорушне. — Мене звати Ерік фон Ліпке. А ви — пан Клосс, якщо не помиляюся?..

— Ви прекрасно поінформовані!

— Моя учениця, — я повинен сказати, що Ліза — справді моя учениця, а я — учитель музики й пенсіонер, — вже розповідала мені про ваш героїчний вчинок учора ввечері.

— Перебільшення! — Клосс сів біля столу. Артур, не здіймаючи капелюха, зайняв місце навпроти нього. — Я вас, пане, десь уже, здається, бачив… Ага… пригадую… У “Дороті”, там все постукуєте доміно.

— Буває і навіть часто. У газетах небагато вичитаєш, отож треба якось збавити час… — Ерік фон Ліпке замовк і витяг з кишені дві сигари. Одну дав Клоссові. — Скажу вам, що найцікавіші воєнні новини не вичитаєш у пресі, виловлюєш їх з розповідей людей, що прибувають з фронту. Звичайно, все це — тільки фрагменти, уривки… Але при певній вправності… Уявіть собі, що хтось вам розповідає про приятеля, якого послали під Сталінград… І підкине вам одну—дві фрази про те, що танковий корпус, в якому служив той приятель, останнім часом стояв у Франції, а перед цим брав участь у боях десь у Греції. Людина, яка непогано орієнтується в цих справах, відразу ж здогадається, що йдеться про третій танковий корпус і що саме це військове з’єднання перекинуте під Сталінград. Цікаво, правда ж?

— Еге ж, цікаво. Ну то й що?

— А коли додамо кілька прізвищ, мимохідь згаданих у тій розмові, то можна скласти стислу довідку: які саме військові частини прибули останнім часом у Росію.

— Розумію. — Клосс усміхнувся й засунув руку в кишеню. — Вступ до невеличкого шантажу, правда ж?

— Не виймати руку з кишені! — В руці професора фон Ліпке блиснула заздалегідь наготовлена зброя. Професор обіперся рукояткою револьвера об стіл. — Я стріляю без промаху, — сказав він. І звернувся до Лізи: — Стань на виході, Лізо…

Ліза слухняно стала біля дверей. У руці тримала пістолет. Клосс не сподівався, що й вона озброєна. На цей раз, виходить, недооцінив пана фон Ліпке. А він же цього професора, правду кажучи, вже тримає в своїх руках… Той сам створив таку ситуацію, при якій стає реальністю найліпший вихід. Все, одначе, тепер залежить від Лізи. Клосс простягнув руку до сигари й витяг з кишені сірники.

— Сигара, — мовив, — часом допомагає в розмові. Ліза повинна дещо знати про це.

Чи розуміє вона? Чи взагалі є шанс, щоб вона зрозуміла?

— Люблю мати справу з інтелігентним противником, — сказав Артур Другий.

— І це я вже десь чув, — зауважив Клосс. Затягнувся димом. Фон Ліпке палить ті ж сигари, що й Поллер.

— Припустімо, — вів далі професор, — що все, розказане вами в хвилину Відвертості цій дівчині, дійшло до гестапо. Тоді перепало б вам на горіхи, правда ж?

— Цілком можливо. — Клосс не втрачав спокою. Ну й примітивний же цей фон Ліпке! Або ж він дуже вже поспішає, бажаючи зробити Поллерові ще один презент. І водночас Клосс зрозумів, що, коли Поллер погодився саме на такий хід, значить він нічого не знає про нього, Клосса, еі про що не здогадується.

А Артур Другий, не спускаючи очей з Клосса, вів далі:

— Ви могли б уникнути цих неприємностей.

— Постачаючи нові інформації, так?

— А ви справді таки здогадливі, Клоссе!

— Я хотів би знати, хто з них користатиметься.

— Не ваше начальство, звичайно. — Професор фон Ліпке був переконаний, що пташка вже в сильці. — Як офіцер абверу, ви тепер, очевидно, розумієте, що спалили за собою всі мости. Ви надто багато знаєте. І ми теж багато чого знаємо про вас,

Клосс дивився на Лізу.

— Перебільшуєте, — сказав він. Тепер починалася остання хвилина гри. — Перебільшуєте, — повторив. — Ви зловили б мене на гарячому тільки тоді, якби дані про дислокацію третього танкового корпусу відповідали дійсному стану речей. Можу вас запевнити, що це не так, ті дані я придумав ось тут, на цьому дивані. Інші відомості — теж. — Тепер Клосс звертався вже до Лізи: — Я хотів переконатися, Лізо, чи ти добре працюєш па Поллера.

— Але ж я не передавала цього Поллерові! — вигукнула Ліза.