Пiвнiчна Одiссея

До речі, ця халупа була не його. Її збудували кілька років тому двоє золотошукачів, що саме для цього привели сюди пліт з лісом. Це були гостинні хлопці — і навіть після того, як вони покинули цю хижку, ті мандрівники, що знали до неї дорогу, завжди спішили тут заночувати. Це було вельми зручно, бо давало змогу не гаяти час і сили на влаштування привалу. Існувало також неписане правило, за яким останній з тих, хто ночував у хижці, лишав для свого наступника чималеньку в'язанку хмизу. Чи не щоночі тут збиралося на нічліг з півдюжини гостей. Джейкоб Кент узяв це на замітку і, скориставшись із того, що в хижки не було господаря, самочинно вселився до неї. Відтоді стомлені мандрівники мусили платити долар з носа за право переночувати на підлозі, а Джейкоб Кент сам зважував золотий пісок — і шахраював при цьому нещадно. Він іще й примудрився обладнати справу так, що гості рубали для нього дрова та носили воду. Власне, це був просто розбій, але його жертви були людьми добросердечними і, дарма що ненавиділи Кента, дозволяли йому мати поживу з гріха.

Одного квітневого дня Кент сидів біля дверей своєї халупи, грівся на сонечку і не спускав очей зі стежки, мов хижий павук, що чигає на здобич. Внизу лежав Юкон — крижане море тяглося на південь і на північ, сягаючи двох миль у ширину між плавними звивинами берегів. По його нерівній поверхні біг санний шлях, що звідси здавався тоненькою подряпиною на снігу, — то була стежина у півтора фута завширшки й у дві тисячі миль завдовжки. Кожний лінійний фут цього шляху чув більше прокльонів, ніж будь-яка інша дорога у християнському світі та за його межами.

Того дня Джейкоб Кент був у чудовому гуморі. Минулої ночі він побив власний рекорд, продавши свою гостинність не більше не менше як двадцяти восьми відвідувачам. Щоправда, це було дуже незручно, і четверо з них до ранку хропіли на підлозі біля його ліжка; але мішок із золотим піском добре-таки поважчав. Цей мішок, у якому зберігався сяючий золотий скарб, був для Кента джерелом найбільшої втіхи та найтяжчих страждань. У його тісному череві вміщалися небеса й пекло. В однокімнатній хижці не було де сховатися від сторонніх очей, і тому Кента постійно мучив страх, що його пограбують. Ці бородаті розбишаки, того і жди, поцуплять мішок! Він часто бачив у страшних снах, що лихо скоїлося насправді, і прокидався від жаху. Деякі з цих розбійників ввижалися йому раз за разом, і зрештою він добре запам'ятав їх усіх, а найкраще — «їхнього ватажка із засмаглим обличчям та шрамом на правій щоці. Цей парубок докучав йому найбільше, і вранці, щойно прокинувшись, Кент вигадував усе нові й нові схованки для свого мішка — і всередині хижки, і ззовні. Заховавши свій скарб, він зітхав із полегкістю й кілька ночей спав спокійно, а потім знову бачив уві сні, як він хапає за комір Чоловіка Зі Шрамом у ту страшну мить, коли той надибав дорогоцінний мішок. Прокинувшись у розпалі боротьби зі злочинцем, він зривався з ліжка й переносив мішок у нове, більш надійне сховище. Було б несправедливим вважати, що він став жертвою галюцинацій; проте він вірив у лихі прикмети і передачу думок на відстані, й ці примарні розбійники здавалися йому астральними тілами живих людей, які, хоч і перебувають далеко, в цю саму мить подумки зазіхають на його багатство. І хоч він продовжував висотувати жили з тих нещасних мандрівників, що переступали його поріг, кожна нова унція золота у мішку примножувала його страждання.

Отож Джейкоб Кент сидів, гріючись на сонечку, і раптом несподівана думка змусила його скочити з місця. Найбільшим щастям у його житті були ті хвилини, коли він зважував та переважував свій золотий пісок. Але це щастя затьмарювала одна обставина, яку він досі не зміг подолати. Його терези були надто малі; на них можна було зважити тільки півтора фунта, тобто вісімнадцять унцій, а він зібрав уже разів у три з третиною більше. Йому ніяк не вдавалося зважити все золото відразу, і, на думку Кента, це позбавляло його змоги побачити скарб у всій красі. А так і сама радість од володіння ним була наполовину меншою. Авжеж, така дрібна перешкода ніби зменшувала і значення, і сам факт володіння скарбом. І зараз Кент схопився з місця, бо йому раптом спало на думку, як можна це зробити. Він сторожко роззирнувся довкола і, впевнившись, що на стежці нікого немає, увійшов до халупи.

Поспіхом прибравши все зі столу, Кент поставив на нього терези, на одну шальку поклав гирі вагою в п'ятнадцять унцій і врівноважив їх золотим піском. Замінивши гирі золотом, він отримав тридцять точно зважених унцій. Потім знову висипав ці тридцять унцій на одну шальку і врівноважив золотим піском. Зваживши в такий спосіб усе своє золото, він аж спітнів од хвилювання. Він тремтів, не тямлячись од захвату. Однак це не завадило йому старанно витрусити мішок, до останньої золотої порошинки, поки рівновага не порушилася і одна шалька терезів не опустилася на стіл. Тоді він поновив рівновагу, поклавши на другу шальку гирю вагою в одну двадцяту унції та п'ять золотих крупинок. Він стояв, відкинувши голову назад, і дивився на золото мов зачарований. Мішок спорожнів, але тепер можливості терезів були невичерпними. На них можна було зважити будь-яку кількість золота — від найдрібнішої порошинки до багатьох фунтів. Мамона [17] запустила свої загребущі руки у саме серце Кента. Вечірнє сонце зазирнуло у відчинені двері й осяяло терези з їхнім Жовтим тягарем. Дорогоцінні горбики, мов золотаві перса бронзової Клеопатри, ніжно сяяли у його променях. Час і простір зникли.

— А щоб я пропав! У тебе золота на кілька гіней стане, їй-богу!

Джейкоб Кент рвучко озирнувся, простягаючи руку до своєї двостволки, що лежала поруч. Але, побачивши лице непроханого гостя, він очманіло сахнувся назад. То було обличчя Чоловіка зі Шрамом!

Чоловік з цікавістю позирнув на нього.

— Ну, та не бійся, — мовив він, примирливо махнувши рукою. — Я тобі нічого не зроблю, і твоє кляте золото мені теж ні до чого… Та ти здурів, чи що? — додав він, бачачи, що обличчя Кента блищить від поту, а коліна трусяться. — Чого ти мовчиш, наче язика проковтнув? — провадив він далі, поки Кент силувався перевести подих. — Чи тебе заціпило? Що тут у біса коїться?

— Д-д-де це ви дістали?.. — нарешті спромігся вимовити Кент, вказавши тремтячим пальцем на страшний шрам, що перетинав щоку прибульця.

— Та це один морячок пригостив мене ганшпугом від грот-бом-брамселя. А чого ти лізеш не в своє діло, скажіть на милість? А щоб я пропав! Чи тобі, мо', не до вподоби мій шрам? Мо', він таким панам, як ти, очі ріже? В чому справа, га?

— Ні, ні, — заперечив Кент з кислою посмішкою, безсило опускаючись на стілець. — Мені просто цікаво…

— Ти колись бачив такий шрам? — грізно спитав гість.

— Ні…

— Краса та й годі, правда?

— Атож, атож, — закивав головою Кент, бажаючи задобрити свого дивного відвідувача. Проте він аж ніяк не чекав, що його спроба бути ґречним викличе такий спалах гніву.

— Ох ти погань, юшка ти смердюча, квач облізлий! Хочеш сказати, що найбільше страхіття, яким Господь Бог затаврував людське обличчя, — це краса?.. Що ти маєш на увазі, ти…

І лютий син моря вибухнув зливою химерних прокльонів, у яких мішалися боги, чорти, чудовиська й люди у всіх можливих поєднаннях. Він лаявся з таким завзяттям, що Джейкоб Кент остовпів. Він зіщулився і підвів руки, наче боронячись од нападу. Вигляд у нього був такий безпомічний, що моряк раптом обірвав на півслові свою пишну заключну промову і розреготався, як навіжений.

— Сонце геть спаскудило дорогу, — мовив Чоловік зі Шрамом у перерві між громовими вибухами реготу. — І я можу лише сподіватися, що тобі буде приємно провести час у товаристві добродія з такою пикою, як у мене. Ану, розпали вогонь у своїй кочегарні, а я поки розпряжу та погодую собак. І дров не жалій, чоловіче: їх у лісі на всіх вистачить, а в тебе повно вільного часу, щоб помахати сокирою. І ще принеси відро води. Ну-бо, ворушися, чуєш? А то я тебе так провчу, що й мало не покажеться!