Пiвнiчна Одiссея

Море вже не було таким багатим на поживу, як раніше, і полювання на тюленів стало справою малоприбутковою й небезпечною. Мисливські флотилії порозпорошувалися, і ніхто з капітанів більше не чув про тих, кого я шукав. Тому я покинув океан, який ніколи не втихає, і вирушив до суходолу, де будинки, дерева та гори завжди стоять в одному місці і нікуди не перемішаються. Я багато подорожував, багато чого навчився — навіть навчився з книг читання й писання. Добре, що я це зробив, бо я був певен, що Унга теж цього навчилася, тож коли настане слушний час… ну, ви розумієте — коли настане слушний час…

Тож я дрейфував, як ота рибка зі схожим на вітрило великим плавником: я міг рухатися за вітром, але не міг керувати напрямом свого руху. Але мої очі та вуха завжди були насторожі. Я намагався частіше бувати серед людей, які подорожують, бо знав, що хтось із них неодмінно бачив і запам'ятав розшукуваних. Нарешті прийшов один чоловік, який щойно побував у горах, і приніс із собою шматочки породи, у якій самородки золота були великими, як горошини. І цей чоловік знав розшукуваних, і не тільки знав, а й бачив їх і з ними розмовляв. Сказав, що вони розбагатіли і живуть тепер у тому місці, де золото видобувають з-під землі.

Виявилося, що воно розташоване дуже далеко, в дикій місцевості. З часом я дістався до табору в ущелині, де люди працювали день і ніч, світа білого не бачачи. Але я вирішив, що час іще не настав. І натомість почав дослухатися, що кажуть люди. Казали, що рудоволосий поїхав — разом із Унгою — до Англії, для того щоб зорганізувати людей з великими грошима і утворити компанії. Бачив будинок, де вони мешкали. Він був більше схожий на палац, які трапляються в країнах Старого світу. Уночі я прокрався крізь вікно всередину, щоб подивитися, які умови він для неї створив. Я ходив з кімнати до кімнати і думав, що, мабуть, так живуть королі та королеви — таким гарним усе було там. Усі розповідали, що рудий поводився з нею, як з королевою, і багато хто дивувався — якого ж вона роду, бо в її жилах текла не тільки індіанська кров. Вона відрізнялася від жінок з Акатану, тому ніхто не знав, хто вона і звідки взялася. Так, вона була королевою, але ж і я був вождем і сином вождя. До того ж я заплатив за неї захмарну ціну шкурами, човнами та бусами.

Але навіщо стільки зайвих слів? Я був моряком і добре знався на мореплавстві. І тому подався до Англії, а потім — до інших країн. Інколи я чув про них усні оповідки, інколи читав про них у газетах, але ніколи не міг натрапити на них, бо були вони багаті і тому подорожували швидко, я ж не міг їх догнати, бо був людиною бідною. Потім у них трапилося лихо, і все їхнє багатство щезло як дим. У ті дні цією новиною повнилися газети, але опісля все стихло, і я дізнався, що вони повернулися до тих місць, де із землі можна було добути чимало золота. Розорившись, вони випали зі світських новин, тому мені довелося розшукувати «їхні ледь помітні сліди, блукаючи від табору до табору — аж на північ до місцевості Кутене. Одні казали, що ось вони щойно були, але вже кудись поїхали, інші ж переконували мене, що рудий та Унга подалися на Юкон. І я їздив туди, і я їздив сюди, перебираючись з місця на місце. Інколи мені здавалося, що скоро мені набридне вештатися по світу, який ставав неможливо великим. Якось у Кутене мені довелося подорожувати довгою стежиною з одним метисом з Північного Заходу, який не придумав нічого кращого, як померти, коли у нас стало обмаль їжі. Коли цей метис відчув, що настає його смертний час, він віддав мені мапу із секретною позначкою місця, де, як він клявся, було повно золота.

Невдовзі увесь світ посунув натовпом на північ. Я був людиною бідною і тому найнявся погоничем собак. Решту ви знаєте. Я зустрів його та її у Доусоні. Вона не впізнала мене, бо коли ми розлучилися, я був усього лише юнак, а вона прожила сповнене подій життя, і тому їй ніколи було згадувати про того хлопця, який заплатив колись за неї неймовірну ціну.

А далі? Далі ти викупив мене з моєї служби, і я повернувся в Доусон, щоб схилити життя у свій бік. Я ждав довго, дуже довго, і тепер, коли рудоволосий був у мене в руках, не став квапитися. Тепер я вирішив усе влаштувати по-своєму. Бо я прочитав, як книгу, усе своє життя, пригадав усі свої поневіряння, голод і холод в безкраїх лісах біля російських морів. Як ви вже знаєте, я повів його на схід — його та Унгу — на схід, куди багато людей пішло, та мало хто повернувся. Я повів їх до того місця, де лежать скелети та прокляття людей, а також золото, яким їм так і не довелося скористатися.

Шлях був довгий, а стежина невтоптана. Собак у нас було чимало, їли вони багато, а сани могли нам служити тільки до початку весни. Ми мусили повернутися раніше, ніж на річці скресне крига. Тому то тут, то там ми ховали в потайному місці запаси провізії, щоб полегшали сани і щоб не потерпати від голоду на зворотному шляху. У Мак-Квесчені ми зустріли трьох чоловіків і зробили там заначку провізії; а ще зробили ми заначку в Майо, де був мисливський табір у якому жили з десяток чоловіків з містечка Пеллі, які прийшли з півдня, перетнувши гірський кряж. Після цього ми пішли далі на схід і вже не бачили жодної живої душі — лише замерзлу річку, непорушний ліс та Білу Безмовність Півночі. Як я вже казав, шлях був довгий, а стежина — невтоптана. Тяжко долаючи шлях, ми за день могли пройти не більше восьми миль, ну, може, десяти, а вночі спали як убиті. І жодного разу не прийшло їм у голову, що я і є той Наас, вождь Акатану, вершитель справедливості.

Наші заначки провізії ставали дедалі меншими, і вночі було зовсім неважко повернутися на протоптану колію і переховати їх в інше місце — нехай потім думають, що харчі украли злодійкуваті росомахи. Крім того, траплялися такі місця побіля берега ріки, де невгамовна вода підмила кригу. Зовні начебто все гаразд, а під низом — порожнеча. В одному з таких місць сани, якими я керував, провалилися під лід разом із собаками. Але для нього та для Унги то було як неприємна несподіванка — не більше. А на тих санях було багато харчів, і тягнули їх найсильніші собаки. Втім, рудоволосий лише розсміявся, бо він був сильний і сповнений життя. Він став давати решті собак мало харчів, а потім почав відрізати їх від упряжі і одного за одним згодовувати їхнім собратам. Ми будемо повертатися додому необтяженими, сказав він. Мандруватимемо від заначки до заначки без собак та саней. І це було правдою, бо харчів залишалося вкрай обмаль, а останній собака помер у ту ніч, коли ми дісталися, нарешті, до золота, скелетів та прокляття людей.

Мапа дійсно казала правду, але щоб потрапити на те місце, що було в самісінькому серці величезних гір, нам довелося вирубувати східці в крижаній поверхні вододілу. Ми вдивлялися вниз, шукаючи долину, але там не було ніякої долини: скрізь простирався сніг, рівний, як прерія, а довкола нас на фоні зоряного неба бовваніли вершечки велетенських гір. І раптом посеред тієї рівнини земна твердь і сніг скінчилися і перед нами розверзлося провалля, яке, здавалося, сягало аж самісінького центру землі. Якби не були ми мореплавцями, то наші голови неодмінно б замакітрилися від такої картини. Але ми, мов так і треба, стали на краєчку запаморочливого урвища і почали вдивлятися вниз, міркуючи, як краще спуститися. З одного боку — і лише з одного боку — стіна була не прямовисною, а крутосхилою — як палуба судна в сильний шторм. Не знаю, чому стіна мала таку форму, але саме так воно й було. «Схоже на вхід до пекла, — сказав він. — Спускаймося». І ми почали спускатися.

А на дні ущелини ми знайшли халупу, збудовану якимось чоловіком, котрий поскидав дерев'яні колоди згори. То була дуже стара халупа, бо в різні часи в ній померло поодинці кілька чоловіків, а на шматках березової кори вони позалишали свої останні слова і свої прокляття. Один з них помер від цинги; другого обікрав його ж напарник, котрий поцупив останній порох та харчі і нишком утік; третього розтерзав білолобий ведмідь гризлі; четвертий ніяк не міг уполювати дичину і помер з голоду — і так далі. І всі ці люди навіть думати не хотіли про те, щоб полишити золото, і так і померли при ньому з тієї чи іншої причини. А нікчемне і нічого не варте золото, яке вони примудрилися назбирати, чарівним жовтим килимом устилало підлогу халупи — як уві сні.