Пiвнiчна Одiссея

— Собако! — визвірилася Унга, штовхнувши мене в сніг. — Свинюко! — І розреготалася так, що луснула навколишня тиша, а потім повернулася до свого мерця.

Двічі вдарила мене Унга ножем, та голод забрав у неї сили, і рани виявилися несмертельними. Але все одно я вирішив теж там залишитися, щоб заплющити очі і заснути вічним сном разом із тими, чиє життя перетнулося з моїм і привело мене сюди, в незвідані краї. Але на мені висів борг і не давав мені спокою.

Шлях назад був довгий, холод — жорстокий, а їжі було обмаль. Ті чоловіки, що прийшли із села Пеллі, не змогли вполювати лося, і вони спустошили мою заначку. Те ж саме зробили і оті троє білих людей; я бачив їх на зворотному шляху в їхній халупі. Вони лежали там худі і мертві. З тієї миті я не пам'ятаю, як потрапив сюди. І тут, нарешті, знайшов харчі та вогонь — багато вогню.

Закінчивши розповідь, Наас низько і якось навіть пожадливо зігнувся над плитою. І ще довго тіні від каганця розігрували мовчазні трагедії на стіні.

— Але ж Унга?! — вигукнув Прінс, і досі перебуваючи під сильним враженням.

— А що Унга? їсти куріпку вона не стала. Лягла на померлого, обхопивши його руками, і занурила обличчя в його руду гриву. Я підгорнув до неї вогнище, щоб вона не мерзла, але вона переповзла на інший бік. Я і там розвів вогнище; але їжі було обмаль і їсти вона не бажала. Отак вони і досі там лежать, у снігу.

— А ти? — спитав Малюк.

— Я? Не знаю. Акатан — малий, тому мені не надто хочеться повертатися туди і знову жити на краю світу. Та й для чого жити? Мабуть, подамся до Костянтина — нехай закує мене в кайдани. Або повісить на шматку мотузки. Ото вже відпочину, забувшись вічним сном! Хоча — ні, не знаю, щось не хочеться.

— Але ж, Малюче, це — вбивство! — запротестував Прінс.

— Замовкни! — гримнув на нього Малюк. — Є речі надто великі і неосяжні для нашої повсякденної мудрості та для нашого розуміння справедливості. Ми не знаємо, де тут правда, а де — кривда, тому не нам судити.

Наас ще більше схилився над пічкою. У хижці запанувала значуща тиша, а перед очима чоловіків замиготіли численні видіння, навіяні почутим.

ЗАКОН ЖИТТЯ

Старий Коскуш став жадібно прислухатися. Його зір уже давно померкнув, але слух і досі залишався гострим, і тому найслабший звук долітав до його жевріючої свідомості, яка й досі не вгасала під його зморщеним лобом, але більше не могла споглядати навколишній світ. Ага! То Сіт-кум-то-ха верескливо шпетить собак, заганяючи їх ляпасами в упряж. Сіт-кум-то-ха — донька його доньки, але вона надто заклопотана, щоб марнувати час на свого немічного діда, який сидить собі в снігу, безпорадний та одинокий. Треба згортати табір. Попереду — довгий шлях, а короткий день ніяк не бажає довшати. Її кличе життя та обов'язки, пов'язані з життям, а не зі смертю. А його смерть уже була не за горами.

На якусь мить ця думка вкинула старого в паніку, і він, простягнувши свою слабку тремтячу руку, намацав біля себе невеличку купку сухих дров. Переконавшись, що вони нікуди не ділися, він сховав руку в затишок своєї потертої хутряної одежини і знову став напружено вслуховуватися. Неквапливе потріскування задубілих на морозі шкур сказало йому, що виготовлений з лосини вігвам вождя розібрали, а тепер утрамбовують, утовкуючи і стискаючи, щоб надати йому придатної для перевезення форми. Вождем був його син, високий та кремезний — справжній ватажок племені і неабиякий мисливець. Поки жінки вовтузилися коло табірних манатків, він підганяв їх своїм зичним голосом. Старий Коскуш напружив слух. Цей голос він чує востаннє. Ага! Он уже розібрали і склали вігвам Джихау. А потім — вігвам Тускена. Сім, вісім, дев'ять. Залишилося, вочевидь, лише житло шамана. Та ні — вже й до нього дійшла черга. Старий почув, як закректав шаман, звалюючи свій вігвам на сани. Десь запхикала дитина, і матір заспокоїла її тихим гортанним воркотінням. То — малий Ку-ті, подумав дід. Якийсь він слабкий та дратівливий. Мабуть, скоро помре. І тоді замерзлу тундру розігріють вогнищем, викопають ямку, а зверху нагромадять камінюччя, щоб захистити померлого від росомах. Утім, яка різниця? Ну протягне він ще кілька років, а там все одно помре від голоду, бо якийсь із цих років обов'язково видасться голодним. А наприкінці на всіх все одно чигає смерть — завжди невситима, голодніша за будь-кого з людей.

Що це? А-а-а, то чоловіки перев'язують ремінцями поклажу на санях. Він прислухався, бо чув усе це востаннє. Он свиснули батоги і вп'ялися в собачі спини. Як вони заскавучали! Не хочуть працювати на стежині! І ось вони рушили. Скрипнувши полоззями, сани по черзі стали від'їжджати, поки їхній звук не розчинився в навколишній тиші. Усе, поїхали. Нема. Зникли назавжди з його життя, а йому свою останню гірку годину доведеться коротати на самоті. Та ні — он скрипнув сніг під мокасинами; біля нього зупинився якийсь чоловік, і на голову Коскуша ніжно лягла його рука. Добре, що син не забув про нього. Йому пригадалися інші старики, чиї сини не залишалися з ними і від'їжджали разом із племенем. Але його син лишився. І старий замріявся, полинувши спогадами в минуле, аж поки голос сина не повернув його до дійсності.

— Тобі добре? — спитав син.

— Добре, — відповів старий.

— Біля тебе — дрова, — продовжив син. — Вони жарко горітимуть.

Ранок похмурий і холодний. Невдовзі піде сніг. Втім, він уже йде.

— Ага, сніг уже йде.

— Наші одноплемінники поспішають. Сани їхні важкі, а животи — пласкі він браку харчів. Шлях попереду довгий, і вони «їдуть швидко. Тож я піду, гаразд?

— Гаразд. Я — наче торішній лист, що ледь тримається на гілці. Перший подих вітру — і я впаду. Голос мій — як у старої жінки. Очі мої вже нездатні показувати шлях моїм ногам, а ноги — важкі і слабкі. Я втомився. Їдь, мені тут добре.

Скоряючись долі, він схилив голову, слухаючи, як скрипить, наче скаржиться, сніг під мокасинами його сина, і знаючи, що той уже ніколи не повернеться. Потім він похапцем намацав дрова. Вони були тим єдиним, що відділяло його від вічності, що зяяла перед ним. Добігши свого кінця, його життя вимірювалося тепер пучечками хворосту. Один за одним зникнуть вони в ненаситній пащеці вогню, і так само поступово, крок за кроком, уповзе в його тіло смерть. Коли остання хворостина віддасть своє тепло, холод почне набирати сили. Спочатку відмовлять ноги, потім — руки; і онімілість із кінцівок пошириться по всьому тілу. Голова його впаде на коліна — і він спочине. Це — дуже легко. Усі люди колись мусять померти.

Він не ремствував. Нічого не вдієш, таке є життя, а життя є справедливим. Він народився неподалік землі, неподалік землі він жив, і її закон не був для нього чимось новим. Він його добре знав. Це був закон усієї плоті. Природа немилосердна до плоті. Їй байдуже до отого конкретного створіння, що зветься індивідом. Вона більше цікавиться видами тварин і племенами людей. Це була найбільша абстракція, на яку спромігся дикий і примітивний розум Коскуша, але він твердо її засвоїв. Усе довколишнє життя було ЇЇ підтвердженням. Приток життєвих сил, зелень бруньок верби, що нестримно пробивається до. світла, падіння пожовклого осіннього листа — в одному цьому криється увесь сенс буття. Втім, одне завдання Природа таки дає кожному конкретному індивіду. Якщо він його не виконає, то помре. А якщо виконає — то все одно помре. Природі було байдуже — слухняних, що виконували завдання, було дуже багато. І в цьому сенсі головне значення мали не слухняні, а сама їхня слухняність, яка жила і продовжувала жити — завжди. Плем'я Коскуша було дуже древнім. Старики, яких він знав, знали стариків, які були до них. Це означало, що плем'я дійсно жило, що воно піклувалося про слухняність своїх членів — навіть у далекому й забутому минулому, чиї могили вже ніхто не пам'ятає. Але могили не мали значення. Бо смерть — то лише епізод. Люди помирали і йшли з життя, як із літнього неба зникають хмарини. Він теж був лише епізодом, і він теж зникне. Піде в небуття. А природі буде байдуже. Життю вона поставила одне завдання, дала один закон. Продовжуватися безперервно — таким було завдання життя, а смерть була його законом. Приємно дивитися на молоду дівчину, на її пишні груди та сильне тіло, на її пружку ходу і вогонь життя в очах. Але вона ще тільки має виконати своє завдання. Вогонь життя в її очах посилюється, хода — пришвидшується. Вона то смілива з молодиками, то знічена і скромна; вона демонструє їм своє пристрасне бажання. І стає все гарнішою і гарнішою, аж поки якийсь мисливець, більше не в змозі стриматися, бере її до себе у вігвам, щоб вона куховарила, виконувала домашню роботу і народила йому дітей. Але з появою нащадків краса її в'яне. Руки слабнуть, ноги човгикають, зір слабшає й затуманюється. Єдина втіха для неї — це малі діти, що туляться до її змарнілих щік, сидячи біля вогню. Своє завдання вона виконала. Ще трохи — і після перших ознак неминучого голоду або перед важким і довгим переходом її залишать, так само як і його, — одну, в снігу, з купкою сухого хмизу. Таким є закон. Старий обережно поклав гілку у вогонь і продовжив свої міркування. І так — скрізь, з усіма істотами. Комарі гинуть з першим же морозом. Маленькі білочки відповзають геть і помирають. Коли заєць старіє, він стає важким і неповоротким і більше не може втекти від своїх ворогів. Навіть білолобий велетень гризлі — і той стає незграбним, підсліпуватим і дратівливим. Насамкінець він стає легкою здобиччю дзявкучих лайок. Йому пригадалося, як одного разу взимку він сам полишив свого батька на підході до Клондайку. Це сталося незадовго до появи місіонера з його розумними книжками та скринькою з медикаментами. При згадці про ту скриньку старий Коскуш ностальгійно заплямкав сухими старечими губами. З усіх ліків йому найбільше подобався «знеболювач». Але від того місіонера клопоту все одно було більше, ніж користі, бо м'яса він із собою не привіз, а апетит мав добрий, чим викликав глухе невдоволення мисливців. Але при переході через гірський хребет біля Майо він застудив легені і помер, а опісля собаки розрили носами камінюччя і гризлися за його кістки.