I один у полi воiн

— Доброго ранку, гер оберст, — привітався чистою німецькою мовою юнак і чітко клацнув закаблуками.

Якусь хвилину панувала мовчанка. З-під примружених вій Бертгольд пильно вдивлявся в обличчя прибулого, немов обмацував поглядом кожну його рису. Перебіжчик спокійно витримав цей погляд. Бертгольдові здалося, що в його великих світло-карих очах майнула посмішка.

— Доброго ранку, гер Комаров! — нарешті відповів оберст. — Сьогодні вночі ви перейшли від росіян до нас і домагалися побачення зі мною?

— Так точно! Сьогодні вдосвіта я перейшов лінію фронту і домагався аудієнції у оберста Бертгольда.

— Ви знаєте його особисто? — запитав оберст, кинувши застережливий погляд на ад'ютанта.

— Так, я знаю вас особисто.

— Звідки? — Бертгольд навіть не намагався приховати свого здивування. — І чому ви хотіли говорити саме зі мною?

Перебіжчик зробив крок уперед. Кокенмюллер весь напружився. Рука його дужче стиснула ручку пістолета.

— Я хочу попросити дозволу сісти. Гер гауптман може не турбуватись, адже він добре знає, що у мене зброї немає, — посміхнувся перебіжчик.

— Сідайте! — Бертгольд вказав на стілець посеред кімнати.

Сівши, юнак повагом почав відгвинчувати підбора у чоботі. Кокенмюллер про всяк випадок витяг з кобури пістолет і поклав його на коліна. Хтозна, що може містити в собі ота маленька металева коробочка, яку витяг з закаблука перебіжчик. Але юнак вже відкрив коробочку, і гауптман полегшено зітхнув, бачачи, як він витрушує на долоню якісь папірці.

— Передайте, будь ласка, оберстові, — попросив перебіжчик, звертаючись до Кокенмюллера.

Ад'ютант взяв папірці і на витягнутій долоні поніс їх до стола свого шефа, не зводячи настороженого погляду з загадкового росіянина. Але той байдуже оглядав кабінет, і Кокенмюллер остаточно заспокоївся. Тим більше, що його увагу привернули дивні зміни, що відбувалися у виразі обличчя шефа.

— Що таке? — скрикнув Бертгольд.

— Так точно! — ледь помітна радісна посмішка промайнула на устах перебіжчика. — Маю честь відрекомендуватися, гер оберст: Генріх фон Гольдрінг!

Юнак схопився з місця і виструнчився.

— Але як? Звідки? — Оберст рвучко відсунув крісло і теж підвівся.

— Я зараз поясню, але мені хотілося б поговорити з вами віч-на-віч…

— О, звичайно… — зустрівши застережливий погляд свого ад'ютанта, оберст спинився. — Гауптман Кокенмюллер — мій ад'ютант і при ньому ви можете говорити все, що хотіли б сказати мені… До речі, ви палите? Прошу!

Оберст підсунув коробку з сигарами на край стола. Юнак мовчки вклонився. Відкусивши кінчик сигари і припаливши її від запальнички, ввічливо піднесеної Кокенмюллером, він кілька разів затягнувся.

— Пробачте, довго не палив!

— О, не поспішайте, — гостинно запросив Бертгольд.

— Я надто довго чекав на зустріч з вами, гер оберст, щоб відкладати цю розмову бодай на мить… За документами, з якими, я бачу, ви вже ознайомилися, я Комаров, Антон Степанович, лейтенант Червоної Армії… Ні, ні, це не фальшивка! Мені власноручно вручили це посвідчення в штабі з'єднання, хоча насправді я Генріх фон Гольдрінг. Син відомого вам барона Зігфріда фон Гольдрінга, який раніше мав честь бути з вами, гер оберст, в дуже близьких, дружніх взаєминах.

Очі юнака вп'ялися в широке обличчя оберста.

Бертгольд не в силі був приховати своєї схвильованості. Навіть ад'ютант, забувши про обережність, машинально зняв руку з кобури і всім корпусом подався трохи наперед, немов боявся пропустити бодай одне слово з цієї не зовсім звичайної розмови.

— Але як син барона фон Гольдрінга опинився в Червоній Армії? Як ви перетворилися на Комарова? Та ви сидіть, адже стомилися і, цілком природно, хвилюєтесь.

— Так, я не соромлюся признатися, що хвилююсь. Надто багато пертурбацій в моєму, не такому вже довгому, житті і надто довго чекав я на зустріч з вами. Якщо гер оберст мае зараз трохи вільного часу, щоб вислухати більш докладну розповідь… О, повірте, я безмежно щасливий, що можу назвати, нарешті, своє справжнє ім'я…

— Так само, як і я його почути. Ви навіть не уявляєте, як воно мене схвилювало. Зустріти єдиного сина свого найближчого друга, друга далекої молодості! Сина такого відданого співробітника і ще за таких обставин. Генріх фон Гольдрінг!

— Це ім'я мені треба було забути на довгий час, і зараз, вимовлене вами, воно нагадує мені ласкавий голос мого батька. І я, і я…

На очі Генріха набігли сльози. Помітивши це, Кокенмюллер підніс йому склянку води. Юнак випив одним ковтком і трохи заспокоївся.

— Як вам відомо, гер Бертгольд, — продовжував він, — мій батько Зігфрід фон Гольдрінг відразу після світової війни почав працювати у відомстві, в якому і ви на той час працювали. У 1928 році з особистого наказу оберста Александра, шефа відомого вам відомства, мого батька було відряджено до Росії. Я був тоді семилітнім хлоп'ям і все ж добре пригадую літній вечір, велику віллу, вас поруч якоїсь красивої дами. Вже потім батько мені пояснив, що це була прощальна вечірка, яку ви влаштували на його честь у себе на віллі, Вільгельмштрасе, 22. Адже так, батько не помилився, назвавши цю адресу, коли згодом, вже в Росії, розповідав мені про свій прощальний вечір?

— У вас чудесна пам'ять! — перервав його Бертгольд. — Як зараз я бачу вашого батька, а разом і вас, непосидючого малюка. І хоч ви тепер вже доросла людина, але впізнаю риси того хлопчика, який так потішав усіх нас, дорослих. Ось, виявляється, чому мене так вразило ваше обличчя. Ну, звичайно ж, це рот Зігфріда, завжди уперто стиснутий, занадто малий на його великому обличчі. У вас риси тоншого малюнка, і розріз очей швидше материн, ніж батьків. Це й завадило мені відразу схопити сімейну схожість… Але, даруйте, я вас перервав, мене так схвилювали ці спогади.

— Не більше ніж мене, гер оберст. Ви, певно, пригадуєте час, коли ми залишили батьківщину — 1928 рік, — і те, що батько виїхав до Радянської Росії як іноземний спеціаліст?

Оберст ствердно хитнув головою.

— Але заходи перестороги потрібні були вже й тоді. От чому і в дипломі, і в рекомендаціях фірми Бауера стояло прізвище Залеського. Станіслава Залеського. Поляка з походження. Мене, звісно, теж перехрестили. Я й досі пам'ятаю, як задовго до від'їзду батько щодня мені тлумачив, що справжнє моє ім'я не Генріх, а Геннадій, що прізвище моє Залеський, що я не німець, а поляк.

— Це було безумство взяти вас із собою!

— Але ж ви знаєте, що після смерті матері батько ніколи зі мною не розлучався, а їхав він до Росії, щоб залишитися там якнайдовше.

— Я запропонував вашому батькові залишити вас у себе…

— Ви тоді дуже необережно почали цю розмову в моїй присутності! Пам'ятаєте, як я розплакався і вчепився у батькову руку?

— О, яка пам'ять! — захоплено вихопилося у Бертгольда.

— А ваша дружина на обох вас нагримала. Сподіваюсь, вона зараз у доброму здоров'ї?

— Фрау Ельза дуже радітиме, дізнавшись про нашу зустріч.

— Вітайте, щиро вітайте її від мене! І вашу доньку, якій я так набридав, смикаючи її за кісники… Маленька золотоволоса «Пора…

— О, Лора зараз дівчина на виданні. Як збігли, як швидко збігли роки!..

Оберст Бертгольд зовсім розчулився. Лише присутність Кокенмюллера стримала його зараз від докладної розповіді про свою Лорхен. Зусиллям волі оберст прогнав цю спокусу. Обличчя його знову стало непроникливо спокійним, як завжди в присутності підлеглих. Зберігати на обличчі цей вираз оберст вважав таким же службовим обов'язком, як і носіння щільно застебнутого мундира.

Відчувши зміну в настрої свого співрозмовника, Генріх далі розповідав стисло, не вдаючись до ліричних відступів.

— Я забрав у вас уже багато часу, гер оберст, і тому розповідатиму коротко. Спочатку батько працював як інженер-електрик на Донбасі, потім його перевели на Урал, а в 1930 році, за висловом росіян, «перекинули» на будівництво великої гідроелектростанції. Ви знаєте якої, гер оберст, бо саме з цього часу, як мені казав потім батько, він тримав через нашу агентурну сітку зв'язок по радіо безпосередньо з вами.