I один у полi воiн

— Одну хвилинку, — голосно гукнув Пауль і, підійшовши до оббитих жерстю дверей, відімкнув автоматичний замок.

У коридорі стояв лейтенант Гольдрінг.

— Заходьте, заходьте, бароне, — щиро зрадів Кубіс. — Як дивно, саме зараз я подумав, що ви можете допомогти мені в одній справі.

— До ваших послуг. Тим більше, що і в мене до вас є одна справа, скоріше навіть невеличке прохання.

Запросивши гостя сісти, Кубіс і собі опустився в крісло біля письмового стола, недбало відсунувши від себе документи.

Ні, йому нема чого нарікати на долю, коли вона привела до нього барона Гольдрінга. По-перше, у нього можна буде перехопити три-чотири сотні марок, щоб розрахуватися з Шульцом. Як це він раніше не подумав про таку можливість? А по-друге, — саме зручна нагода, щоб виконати доручення Бертгольда. Треба знайти якийсь привід, щоб залишити барона в кімнаті самого, покинувши все так, як воно є зараз. Оці папери з позначкою: «Цілком таємно», напіввідкритий сейф… Такі принади не можуть не спокусити фон Гольдрінга, якщо він людина непевна!.. І тоді, варт тільки глянути в окуляр перископа, вмонтованого біля сейфа так майстерно, що жодна людина про це не здогадається, і барона можна спіймати на гарячому.

Ось тільки як все це зробити? Якби він підготувався зарані, можна було б розіграти все, як по нотах: доручити комусь з своїх підлеглих, щоб його викликали телефоном, пробачитися, попросити зачекати. А самому тим часом… Та що про це думати! Тепер, коли Гольдрінг зайшов несподівано, треба покластися виключно на свою винахідливість. Якось-то буде! З чого тільки почати розмову, щоб його затримати, і як повернути її так, щоб одним пострілом убити двох зайців: попросити грошей і одночасно виконати план з перевіркою?

— Так чим можу бути корисним?

— Бачте, — повільно почав Кубіс, ніби добираючи слова, — мені дуже хотілося б знати вашу думку по ряду питань, пов'язаних з моєю роботою. Я маю на увазі агентурну розвідку.

— З охотою відповім на всі ваші питання.

— Ви працювали в Росії і, звісно, знаєте практику росіян.

Скажіть, коли радянська контррозвідка викриває нашого агента і заарештовує його, є у нього якісь шанси на врятування?

— Не більше ніж у риби, що лежить на сковороді, потрапити знову в річку. В мирний час наш розвідник ще може розраховувати на якісь пом'якшуючі провину обставини, як от щиросердне зізнання тощо. Але під час війни… Ви самі знаєте, — закони воєнного часу завжди суворі.

— А коли наш агент, щоб врятувати собі життя чи за високу винагороду, погодиться працювати на радянську розвідку?

— О, такі випадки виключені, — переконано сказав Гольдрінг. — Справа, бачте, в тому, що кадри радянської розвідки добираються за цілком іншим принципом, ніж у нас, де вдаються до послуг платних агентів. Радянська розвідка, на жаль, тим і сильна, що її співробітники — люди ідейні, я б навіть сказав, фанатики, які працюють не заради грошей.

— Так, так… — гауптман Кубіс замовк, думаючи, як йому перейти до питання, що його найбільше зараз цікавило.

Допоміг сам Гольдрінг.

— Даруйте, гер гауптман, — сказав він недбало, — але мене просто гнітить думка, що я трохи завинив перед вами. Так, так, вислухайте мене, а потім вже заперечуйте! Бачте, я вчора напросився до вас учнем, коли ви сіли грати в брідж, і, цілком природно, відволікав вас, нервував тим, що раз у раз заглядав у ваші карти… О, я сам завжди страшенно нервую, коли я сідаю грати у шахи і хтось сидить за моєю спиною! Отже, я відчуваю, що у вашому програші значною мірою винен і я. Я дуже прошу не образитись на мене і правильно мене зрозуміти, але я вчора помітив, що у вас є деякі утруднення, ну, з цим Шульцом…

— На жаль, ви вгадали, бароне, я дійсно заборгував майору Шульцу триста п'ятнадцять марок і, якщо признатися щиро, просто не знаю, як вийду з цієї скрути!

— О, які дурниці! Я буду просто щасливий, коли ви згодитесь, щоб я позичив вам цю дрібницю!

Гольдрінг витяг з задньої кишені пачку новеньких банкнот і запитливо глянув на Кубіса.

— Я безмежно вдячний вам, дорогий бароне! І хоч мені дуже незручно… адже ми з вами знайомі ще дуже мало…

— Почуття щирої симпатії часто зароджується після першої зустрічі! — сміючись, вклонився Гольдрінг. — Адже так?

— Ви чудова людина, дорогий бароне! — з полегшенням вигукнув Кубіс. — Слово честі, чудова людина! І я охоче скористаюся з вашої люб'язності, звісно, на дуже короткий час.

— О, можете не поспішати! Тут триста п'ятдесят марок. Цього вистачить?

— Цілком!

Вирвавши з блокнота аркушик, Кубіс написав на ньому розписку і простягнув її Гольдрінгу. Той недбало сховав її в кишеню.

— Зайва річ! Але коли ви так хочете…

— Я на цьому наполягаю. А на відзнаку нашого ближчого знайомства ми з вами вип'ємо по чарці коньяку. Згода? Признатися, так у голові після вчорашнього шумить…

— Ну, коли з метою лікування, то я не покину колегу у біді, — сміючись, погодився Гольдрінг.

— У такому разі прошу дозволу залишити вас на п'ять хвилин самого. Я лише збігаю до себе в кімнату.

Не чекаючи на відповідь Гольдрінга, гауптман Кубіс попрямував до дверей.

— Одну хвилинку! — зупинив його Гольдрінг. — Ви виходите, а секретні папери лишаєте на столі. Не краще сховати їх у сейф?

— Дурниці! — махнув рукою Кубіс. — Ви, лейтенанте, обізнані з не меншими таємницями, ніж я. До того ж, я розраховую на вашу скромність.

Автоматичний замок клацнув. Чути було, як віддаляються кроки Кубіса. Генріх глянув на папери, витяг сигарету, повільно розім'яв її і відійшов до вікна.

Коли за дверима почулися кроки, Гольдрінг навіть не озирнувся, ніби не чув їх.

— Пробачте, обіцяв повернутися за п'ять хвилин, а повернувся за сім! — ще в дверях перепросився гауптман. Він підійшов до сейфа, щільно закрив його і лише тоді витяг з одної кишені недопиту пляшку коньяку, а з другої дві пластмасові чарки і почав розливати коньяк.

— За програш, який обернувся для мене на виграш! — проголосив гауптман.

— В такому разі і за мій виграш! — в тон Кубісу сказав Генріх, піднімаючи чарку.

«Пройшов ще одну перевірку», — майнула радісна думка в голові Генріха.

АЛЬБОМ МАЙОРА ШУЛЬЦА

Вперше за багато днів прорвалися хмари, і сонце залило промінням землю. Користуючись з перерви, офіцери висипали на подвір'я штабу. Одні, мружачись від сонячного світла, вигрівалися на ґанку, інші невеличкими групами походжали по подвір'ю, про щось розмовляючи.

Чимала група зібралася і біля бліндажів, розташованих край дороги, навпроти входу до штабу. В цих бліндажах офіцери ховалися звичайно під час нальотів авіації. Але зараз їх зібрала тут не повітряна тривога, а своєрідні змагання з стрільби між кращими стрільцями штабу, Шульцом і Кокенмюллером.

За умовами змагання стрілець мусив відбити кулею шийки у пляшок, поставлених на відстані у тридцять метрів на земляному настилі бліндажа. У разі влучного попадання, він мав одержати від партнера дві пляшки коньяку або їхню вартість. Якщо кулі влучать не в шийку, а лише в пляшку, стріляючий мав сплатити партнерові одну пляшку коньяку, а якщо кулі не влучать у мішень зовсім — подвійний штраф: дві пляшки коньяку.

Першим стріляв Кокенмюллер. Взявши з рук єфрейтора великий пістолет, гауптман уважно оглянув його, підійшов до накресленої на землі смуги, напівповернувся до мішеней і старанно прицілився. Постріл! Стовпчик куряви знявся праворуч, трохи вище пляшки. Кокенмюллер прикусив губу і прицілився знову. На цей раз куля влучила в середину пляшки і розбила її. Третя куля так само лише розбила пляшку.

— Штрафу — чотири пляшки, виграшу — жодної! — сміючись, вигукнув офіцер, який виконував роль арбітра.

— Я відіграюсь на другому турі, — спокійно кинув Кокенмюллер, — бо тепер знаю, як цілити.

— Корисні вправи для офіцерів штабу! — почулося збоку.

Всі озирнулися. Начальник штабу генерал-майор Данієль і оберст Бертгольд підійшли до гурту.