Зорянi крила

Коли останній гучномовець замовк, Волох повернувся до вітальні.

— Поки вони поставлять нові, — сказав він, обтираючи руку хусткою, — мине пара днів, а там я їх знову усі перетрощу, і концертів цих ми позбудемося.

Юрій подумав, що концерти — це, мабуть, перша маленька ланка великого ланцюга. Він подумав про наївну безпечність Волоха і усміхнувся.

— Чого смієшся? — розсердився пілот.

Юрій сказав. Волох став раптом дуже серйозним.

— Твоя правда, — голос пілота звучав роздратовано, — ця сива лисиця може видумати щось таке, по чому не вдариш кулаком. От цього і справді треба боятися.

Він спохмурнів, але довго горювати було не в його характері. Кілька хвилин у вітальні було тихо. Потім Волох вийшов. Звідкілясь чувся тихий, схожий на комарине дзижчання звук. Це якийсь поламаний гучномовець ще намагався жити.

— А на всяким випадок, — раптом тихо проговорила Яринка, — я набрала в лабораторії отрути.

І вона показала Крайнєву маленького пакетика.

— Дай сюди, — строго наказав Крайнєв.

— Ні, — похитала головою Яринка, — по-перше, там дуже багато цих банок і можна набрати скільки завгодно, а по-друге, ти не маєш права тут наказувати. Ми рівні в житті і в смерті, — тихо закінчила вона, опускаючи голову на руки.

Інколи обличчя Яринки, яке звичайно нагадувало личко дитини, набувало сильної, майже чоловічої суворості. Раніше Юрій цього не помічав. Зараз це стало прикрим. Немовби він, Крайнєв, винний в тому, що Яринці не вдалося пройти крізь все життя з сонцесяйною усмішкою.

Десь далеко у коридорі, стукаючи дверима, йшов Волох. Він співав пісню, і гучна луна повторювала невиразні слова.

Раптом слова пісні стали цілком виразними. Двері у вітальню розчинилися. Юрій не поспішаючи озирнувся і схопився з крісла.

Високий чоловік у сірому костюмі стояв на порозі. Він дивився на Юрія і усміхався радісно і привітно.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Владислав Казімірович Стенсльовський підійшов до Крайнєва, простягаючи обидві руки для привітання. Усмішка радості, щирої радості побачення з великим другом, грала на його вустах. Великі лагідні очі немовби намагалися охопити, приголубити усю постать Крайнєва.

У нього було дуже приємне, вродливе обличчя. Каштанове волосся, великі виразні блакитні очі, рівний ніс, повні рожеві губи і прекрасно вимальоване, безвільне підборіддя.

Найкращим в його обличчі була усмішка. Здавалося, ніби вона є справжнім дзеркалом його душі — великої, наївної, майже дитячої.

У нього була граційна манера поводити при розмові неширокими плечима. Долоні рук були білі, ніжні і вражали м'якістю.

— Ви навіть не уявляєте, який я радий бачити вас, Юрію Борисовичу, — сказав він російською мовою. — Я доклав дуже багатьох зусиль, щоб перевестися сюди.

Юрій здивовано підвів брови. Цей чоловік навіть знає його ім'я? Дивно, дуже дивно. У нього прекрасна пам'ять на обличчя, але він ніколи в житті не бачив цього приємного, привітного чоловіка.

— О, не дивуйтеся, — ніби вгадав його думки Стенсльовський. — Ми з вами ніколи в житті не бачилися. Але я вас прекрасно знаю. Я читав усі ваші роботи — їх тут одержують більш ніж акуратно. Я чекав вашої доповіді на конгресі з великим нетерпінням. Чому ви не доповідали?

— Ви були на конгресі? — вже зовсім здивувався Юрій.

— На жаль, ні, — скорботно похилив голову Стенсльовський. — Мене вже сьомий рік переводять з місця на місце, не випускаючи за межі стін і лабораторій.

— А як же конгрес? — не витерпіла Яринка.

— Конгрес я слухав по радіо. За сім років ви перші люди, з якими я можу говорити, як з друзями. Я й забув! Я ж зовсім забув вам відрекомендуватися. Даруйте мені, я просто сп'янів від радості.

Він підійшов до Яринки, назвав своє ім'я і прізвище.

Тоді Юрій згадав. Колись давно читав він в польському журналі статтю інженера Стенсльовського про моноплани з низько поставленим крилом. Після цієї статті вже жодної згадки про цього інженера і справді зустріти не довелося, хоч одержував Крайнєв силу журналів, а пам'ять у нього була і справді феноменальною.

— «Моноплани з низько поставленим крилом» — ваша стаття? — запитав він, дивлячись просто в очі інженеру.

— Ви не забули? — вигукнув Стенсльовський. — Ви не забули! Це ж було вісім років тому. Це була моя остання стаття на волі.

У нього навіть сльози навернулися на очі від зворушення.

Юрій дійсно читав цю статтю, коли був на другому курсі інституту, тобто справді вісім років тому. Очевидно, перед ним дійсно стояв польський інженер Стенсльовський.

Вони почали говорити, і Юрій відчув, як приємно мати нового співбесідника. Стенсльовський розказав, як сім років тому його вкрали, в буквальному розумінні цього слова, вкрали гітлерівці. Це трапилося при катастрофі з його автомашиною. Все було зроблено швидко і чисто. Ніхто не міг знайти жодних слідів. Його примушували працювати — він не погоджувався. Йому загрожували тортурами — він намагався отруїтися. Він протримався так майже п'ять років і не знайшов жодної можливості якось втекти чи повідомити про себе.

Він тримався п'ять років, але…

— Недовго протрималися, — прогримів Волох. Він непомітно зайшов у вітальню і стояв, слухаючи страдницьку розповідь Стенсльовського. — А от ми тут плануємо все життя прожити, до того нам тут сподобалося.

Стенсльовський усміхнувся.

— Це безнадійно, — сказав він сумно, наче згадуючи щось важке і неприємне. — Я теж планував так, як ви. Але п'ять років без роботи, коли не знаєш, куди подіти свій талант, свою енергію, коли ризикуєш отак і вмерти, не залишивши після себе сліду, — це справді жахливо.

Цю комфортабельну каторгу витримати неможливо, — він закрив обличчя руками і похилився набік.

У вітальні повисла гнітюча тиша.

Стенсльовський останніми словами ніби виразив думки Крайнєва. І в ту мить неясна підозра ворухнулася в серці Крайнєва. Він навіть не міг зрозуміти, звідки з'явилася ця підозра.

Грубо ламаючи тишу вітальні, у двері зайшов кремезний і підтягнутий Макс Буш. Він спинився біля дверей, привітався коротким поклоном і кілька секунд дивився в упор на красиве і виразне обличчя Стенсльовського. Потім обвів очима всіх присутніх і знову зупинив погляд на каштановому волоссі.

Стенсльовський дивився на німця широко розкритими Очима, і тьмяні вогники неспокою загорялися в глибині зіниць. Буш повернув голову до вікна. Він обійшов кімнату, немов оглядаючи її. Так само мовчки він вийшов у двері, залишивши після себе міцний запах тютюну.

Тиша у вітальні здавалася ще більш сконденсованою. Вона гнітила і не давала вільно дихати.

— Хто це? — дзвінко вигукнув Стенсльовський, і його запитання прозвучало, як зойк. Високі ноти смертельного жаху відчувалися в його голосі.

— Нічого особливого. Це начальник варти. Ми до нього вже звикли — нічого не скажеш — приємний хлопець, — глузливо озвався Волох.

— Я не можу витримати, коли на мене отак дивляться, — вже спокійно сказав Стенсльовський, наливаючи собі з графина води.

Руки його трусилися дрібно і нестримно. Юрій подумав, що і справді за сім років такого життя можна найміцніші нерви розтріпати на поганенькі волокна.

Волох дивився на руки Стенсльовського спокійно і презирливо. Той помітив погляд і сказав, наче вибачаючись:

— За цей час у мене зовсім розладналися нерви. Я нічого не можу з ними зробити. Ці падлюки вимучили мене…

Волох сидів, глузливо поглядав на інженера і насвистував.

Крайнєв сидів біля вікна, немов розглядаючи слід маленької чорної хмарки, яка пройшла в його думках. Він не мав жодних підстав не вірити Стенсльовському — і все-таки не вірив. Перед очима весь час стояла могутня постать Буша. Юрій згадував, як занервувався Стенсльовський під спокійним, важким поглядом начальника охорони. Тоді губи Буша були міцно стиснуті. В обличчі його угадувалася ненависть до інженера Стенсльовського. Все це могло знайти свої цілком логічні пояснення і було нормальним, а Юрій все-таки тривожився.