Операцiя-вiдповiдь

— Моріц, тубо! — весело крикнув Стіссен.

Собака замовкла.

В ту ж мить швидко відчинились одні з дверей, і Ричагов побачив Хауссона. Він був одягнений у стьобаний халат, у руці тримав відкриту книгу.

— А, Дірява Копилка! Тобі чого треба? — промовив Хауссон, пильно дивлячись на Ричагова. — Чи не переплутав ти адресу? Адже тут живу я, а не міс віскі.

— Я нічого не переплутав, Хауссон, — спокійно і тверезо відповів Стіссен. — Оскільки після обіду спати шкідливо, я привіз бельгійського колегу, який хоче задати тобі кілька питань. Познайомтеся: це журналіст Поль Рене.

Ричагов, бачачи, що Хауссон не збирається подавати руки, вклонився, дивуючись тим часом пам’яті Стіссена, який не забув його бельгійського імені. Хауссон звернувся до Ричагова:

— Я не знаю, скільки Стіссен узяв з вас за протекцію, але він мав попередити вас, що ви тут тільки даремно згаєте час.

Це було схоже на пропозицію забиратися геть ні з чим, і Ричагов боязко й благально сказав:

— Містер Хауссон, я прошу вас подарувати мені п’ятнадцять хвилин.

— Проходьте! — Хауссон посторонився, пропускаючи повз себе Стіссена і Ричагова.

Кабінет Хауссона, куди вони ввійшли, виявився дуже просторим, але в ньому, крім стола, перед яким безладно стояло п’ять твердих крісел, більше нічого не було. Полірована поверхня стола сяяла, освітлена настільною лампою денного світла. З попільнички під абажур підіймалася голуба стріла диму. Стіни були обклеєні однотонними світлими шпалерами. Від каміна йшло тепло — там жевріло кам’яне вугілля.

Хауссон сів за стіл, зчепив тонкі пальці рук і подивився на Ричагова.

— Питайте.

Ричагов посміхнувся.

— Мене попередив містер Стіссен, що про найцікавіше ви мовчите. Було б дивно, якби ви славились іншим.

— Тоді просто не було б мене, — недбало кинув Хауссон.

— І тому ви насамперед вибачте мені за мої недоречні питання. Але я намагатимуся питати вас про те, про що можна сказати.

— Питайте.

— Чому вас називають «Батьком російських перебіжчиків»?

На худому, жовтавому обличчі Хауссона промайнула посмішка. Вказавши на Стіссена, що саме лаштував свій фотоапарат, він промовив:

— З усіх прізвиськ, якими щедро наділяють журналісти, тільки Стіссену дісталося точне, а тому й усім зрозуміла — Дірява Копилка… Так же, Стіссен?

Той кивнув головою і почав націлюватися об’єктивом на Хауссона і Ричагова.

— Навіщо ти знімаєш?

— Я надрукую цей знімок з підписом: «Марний штурм Бельгією американської фортеці Хауссон». Непогано?

Хауссон прихильно посміхнувся, і Ричагов зрозумів, що майорові подобаються лестощі.

— Ви мені не відповіли, містер Хауссон, — сказав Ричагов.

— Хіба? — удавано здивувався Хауссон. — Ах, так! Прізвисько дурне. Якщо я «Батько російських перебіжчиків», то має бути й мати. Але хто вона?

Так, штурмувати фортецю Хауссон нелегко, Ричагов це вже бачив. Майор був слизький, як мокрий камінь.

— А чи бувають випадки втечі американців туди, на Схід?

— Трапляються, — миттю відповів Хауссон.

— Багато таких випадків?

— Не рахував.

— А чому тікають американці?

— Про це найкраще дізнатися в них самих.

Отто Стіссен, посміхаючись, клацав фотоапаратом.

— Хто втік з Сходу останнім? — спитав Ричагов, втупившись поглядом у Хауссона.

— Той, після якого поки що більше ніхто не втік.

Ричагову дуже кортіло назвати прізвище Кованькова і хоч би глянути, як прореагує на це Хауссон, але таке уточнення могло здатися майорові підозрілим.

— Росіяни запевняють, що їх людей ще й викрадають. У них для цього є хоч які-небудь підстави?

— У них? — перепитав Хауссон.

— Так.

— А чому ви питаєте про це з мене? Я особисто в таких голлівудівських сюжетах не беру участі.

— Ви особисто — ні, але, можливо, це роблять ваші люди?

Хауссон здивовано глянув на Ричагова і голосно гукнув:

— Фрау Ельза!

В кабінет зайшла та літня жінка, що відчиняла двері.

— Фрау Ельза, ви коли-небудь брали участь у викраденні росіян?

Очі в жінки стали круглими.

— Що ви кажете, містер? Ніколи.

— Дякую. Вибачте. Можете йти.

Жінка вийшла.

— А більше в мене ніяких людей немає, — сказав Хауссон.

— Хо-хо-хо! — Стіссен, ухопившись за живіт, ходив по колу. — Ні, Бельгіє, куди тобі з твоїм бейсбольним майданчиком? Хо-хо-хо.

Обличчя майора Хауссона було зовсім байдуже.

— Так, містер Хауссон, у мене тільки одна можливість потішити своїх читачів: точно викласти нашу бесіду, незважаючи на те, що я виглядатиму при цьому справжнім ідіотом.

— Це вже ваша справа, — уривчасто промовив Хауссон і поглянув на годинник. — Мій післяобідній відпочинок закінчився. Вибачте. — Він підвівся.

…Ричагов і Стіссен повернулися в бар.

— Ну, бейсбол, укусив себе за вухо? Хо-хо-хо!

Ричагова здивувало, що Стіссен був цілком тверезий.

— Ой хлопче, і вигляд же в тебе був! Кошеня розмовляє з бульдогом. Хо-хо-хо!

Ричагов махнув рукою.

— Вип’ємо з горя.

— Оце розмова чоловіча! Я вже думав, ти не здогадаєшся.

Стіссен п’янів дуже швидко, але тепер з ним відбувалася цілком протилежна метаморфоза: він ставав похмурим і злим.

— Знаєш, що таке Америка? — раптом спитав він. — Усі роблять бізнес?.. Дурниця! Всі тільки думають, що роблять бізнес.

— Все-таки ми знаємо, — заперечив Ричагов, — що у вас приватній ініціативі надається цілковита воля.

— Ідіот! Надивився наших кінокартин… Мій дід, піонер заселення, помер жебраком. Батько лобом бився об стіну — теж робив бізнес. Вмер, не виплативши купи кредитів. З будинку нас викинули, меблі відібрали, тьфу! Тепер от я віддаю кінці. Але я людина благородна — я не плоджу дітей, покоління жебраків на мені закінчується. Досить!.. Чого ти посміхаєшся? Повернешся на свій бейсбольний майданчик, — твій шеф дасть тобі коліном, знаєш куди?.

— Може бути, — сумно посміхнувся Ричагов.

— Але я на тобі все-таки зароблю.

— Скільки?

— Якщо в мого шефа печінка буде в порядку, доларів п’ятдесят.

— Даю сто.

— За що?

— За плівку з моїм портретом. Самі розумієте, якщо це фото буде надруковано, мій шеф напевне скористається своїм коліном.

— Серйозно, бейсбол, сто?

— Серйозно. Тільки марками.

— Це один чорт. Давай.

Стіссен почав швидко, професіональним рухом перемотувати плівку.

— Засвітити?

— Не треба. За сто доларів дайте незасвічену, сам вдома проявлю на згадку.

— Тоді ще п’ять доларів за касету.

— Добре.

Ричагов одержав плівку, передав гроші Стіссену і оплатив рахунок. Незабаром вони розпрощалися.

— Ти все ж діловий хлопець, — сказав Стіссен, прощаючись. — Якщо тобі буде ще потрібна моя допомога, я тут буваю кожного дня, в обідній час. Приходь, зробимо ще який-небудь бізнес. — Він махнув рукою і, важко ступаючи, пішов у нічну темряву, розтоплену різноколірним кипінням неонових реклам.

17

Полковник Сьомін любив говорити: «Для нас терпіння — мати вміння». Але всі співробітники давно знали: якщо він згадав цю приказку — значить, справи йдуть погано.

Поки Суботін, Ричагов і Посольська доповідали про те, що вони зробили, полковник Сьомін, якому лікарі заборонили палити, раз у раз брав з коробки цигарку, розминав її пальцями, доки з неї починав сипатися тютюн, і тоді акуратно пересипав його з долоні в попільничку, а порожню гільзу кидав у корзину для сміття.

Через хвилину він брав з коробки нову цигарку… Коли коробка спорожніла, Сьомін кинув її в корзину і дістав з шухляди нову. Так полковник «випалив» дві коробки «Казбека», і жодного разу його важкі повіки не підвелися, жодного разу він не глянув на співробітників, які сиділи перед ним.

Останньою розповідала Посельська. Вона дуже хвилювалася, бо, вислухавши повідомлення своїх товаришів з оперативної групи, вважала, що перебуває до суті справи найближче, особливо після сьогоднішньої ранкової зустрічі з Арнольдом Шокманом.