Операцiя-вiдповiдь
Операцiя-вiдповiдь читать книгу онлайн
В. І. Ардаматський (1911) відомий молодим читачам своїми творами «Вони живуть на землі», «В польоті!», «Небезпечний маршрут», «Я 11–17…» та ін.
В пригодницькій повісті «Операція-відповідь» письменник розповідає про героїчну роботу радянських розвідників.
Події повісті розгортаються в післявоєнному Берліні. Західноберлінське радіо сповістило про втечу молодого радянського офіцера в Західний сектор Берліна. Як згодом з’ясувалося, радянський офіцер насправді був підступно викрадений американською розвідкою. Встановивши цей факт, радянська контррозвідка підготувала операцію-відповідь. Починаються небезпечні пригоди основного виконавця операції та його помічників.
Твір викриває підлі дії американських імперіалістів.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Попереджаю вас, — сказала вона насмішкувато, — я не терплю вільностей у перший вечір знайомства.
— О! — Арнольд відхилився. — Якщо не в перший, то в який же?
— У той, коли мені цього самій захочеться!
— Пташко, я бачу, в тебе гострі кігтики!
— І «ти» теж буде тоді, коли я цього захочу.
Після танцю розмова якось не клеїлась. Наташа рада була цьому. Вона мала обміркувати, як їй діяти далі. Випили за Анну Лорх, за те, щоб її портрет надрукували в газетах.
— Альма сказала, що ви сильна, — звернувся до Наташі Зігмунд. — Для батерфляя це найперше діло. Найперше! — він стукнув по столу своїм величезним чавунним кулаком.
— Не бійся, Анно, Зігмунд добрий, — засміялась Альма Гуц, помітивши, що Наташа перелякано дивиться на його кулак.
— Ми з тобою зробимо так, — вів далі Лісовський, спідлоба дивлячись на Посельську: — Спочатку тебе поганяє Альма, відшліфує техніку плавання, а потім я займусь.
Альма Гуц заплескала в долоні.
— Анно, кричи «ура»! Протягом останнього року він уперше сам пропонує свої послуги.
За це не можна було не випити.
— Ну, а як же буде зі мною? — з удаваною образою спитав Арнольд. — Я вимагаю справедливості. Анну треба розділити між трьома.
— Помовч! — грубо кинув йому Зігмунд.
Арнольд підняв руки.
— Капітулюю, капітулюю і ніяких претензій! Але претензії можуть з’явитися в Альми.
— Помовч! — вже погрозливо повторив Зігмунд.
Деякий час усі були зайняті тільки їдою. Знову заграв оркестр. Альма запросила Арнольда, і вони пішли танцювати. Посельська сподівалась, що її запросить Зігмунд, але він цього не зробив. Як тільки Альма з Арнольдом відійшли од столу, Зігмунд витер серветкою рот і нахилився до Посельської.
— Твій батько — людина Деніца? Це правда?
— Я брехати не вмію. Так, мій батько морський офіцер рейху.
— Як його прізвище?
— Очевидно, Лорх, якщо він мій батько. Рахунок стає два — нуль!
Наташа засміялась, а в самої стиснулося серце від нетерпеливого і настороженого чекання. А втім, перевірки вона не боялася — батько вже давно був «приготовлений» і жив разом з Наташею за цілком певною адресою.
— Звичайно, Лорх… Звичайно… — посміхнувся Зігмунд. — Вчишся?
— Так. В інженерно-будівельному.
— Будуватимеш житла для російських колонізаторів?
— Чому? Для німців. Тільки для німців.
— Німецькою ти говориш не дуже чисто, як і я. Але я за національністю поляк.
— Це вам здалося… — З цієї миті Посельська з потроєною увагою почала стежити за своєю вимовою.
— Що робить батько зараз?
— Служить. На суші, звичайно.
— Де?
— Саме в російських колонізаторів. — Зробивши цей сміливий хід, Наташа чекала, що буде далі. Чекати довелося недовго.
— Он як! Ким же?
— Слово честі, не знаю.
— Чому ви опинилися в радянському Берліні?
— Важко перекотити на Захід наш будинок, збудований ще дідом. Батько каже: «Захід сам прийде до нас».
— Он як! Росіяни у вас бувають?
— Рідко. Батько таких візитів не полюбляє.
— Але все ж бувають? Хто?
— Інженери якісь… Один навіть закоханий у мене.
— Дуже добре! — Зігмунд, відкинувшись на спинку стільця, не зводив погляду з Наташі.
— Що — добре?
— Все, — непевно відповів Зігмунд.
До стола повернулись Альма з Арнольдом, і розмова обірвалася.
— О, здається, Арнольд має рацію. В мене справді є претензії! — з удаваним гнівом сказала Альма. — Про що це ви тут так інтимно розмовляли. Я все бачила.
— Зігмунд задавав мені мільйон питань.
— І всі недоречні? — вигукнув Арнольд. — Отже, який тепер рахунок? Мільйон — нуль?
— У нас була серйозна розмова, — задумливо відповіла Наташа. — Дуже серйозна.
— Зігмунд — і серйозна розмова? Не вірю, — вигукнула Альма.
«Кривляйтеся, добродії, кривляйтеся! — думала в цей час Наташа. — Ви прекрасно знаєте, про що говорив зі мною Зігмунд. Ви ж спеціально для цього пішли танцювати…»
Протягом усієї вечері Зігмунд не сказав Наташі більше ні слова. Вона теж не починала з ним розмови, розуміючи, що їй треба бути надзвичайно обережною і терплячою.
Рівно о першій годині ночі Посельська підвелася.
— Друзі, вибачте, але мені вже час.
Усі почали вмовляти її залишитись.
— Я цього не допущу, — кричав Арнольд.
— Невже ви думаєте, що ви єдиний мужчина, з яким я знайома? — Наташа, звівши брови, насмішкувато дивилася на Арнольда.
— Анно, ви псуєте нам весь вечір! — сердито сказала Альма.
Наташа, нахилившись до неї, тихо сказала:
— Не можу нічого зробити. В мене є друг, і до того ж ревнивий, як усі. Він сказав, що заїде по мене о першій годині ночі. Можете бути певні: протягом тижня я дам йому відставку — він уже досить-таки набрид мені і своїми зітханнями, і своїми ревнощами.
— Покличте його сюди, — запропонувала Альма.
— Тоді буде бійка… — Наташа засміялася і серйозно додала: — Цього робити не треба… Розумієте, не треба…
Посельська швидко попрощалася з усіма і пішла.
Через хвилину з-за стола підвівся Зігмунд. Він наздогнав Наташу біля гардероба. Подаючи пальто, тихо сказав:
— Про нашу розмову нікому ні слова!
— Розмови не було, — в тон йому озвалася Наташа.
Зігмунд разом з дівчиною вийшов на вулицю. Автомашина вигаданого друга Посельської стояла кроків за десять від під’їзду. Наташа зупинила Зігмунда:
— Я піду до машини сама, інакше мій поклонник влаштує мені скандал. До побачення.
Наташа підбігла до машини, швидко сіла в неї, і в ту ж мить машина зникла в темряві. За кермом сидів юнак у капюшоні, збитому по-американськи на потилицю.
— Як ти думаєш, він бачив номер машини? — спитав юнак.
— Напевно. Номер був яскраво освітлений.
— Чудово. Все-таки я трохи побоювався, що вони всі вийдуть разом з тобою.
— Нічого страшного не сталося б. Ти б зіграв роль поклонника, що ревнує і тому вперто мовчить. От і все.
— А з другого боку, зовсім непогано було б усіх їх розвезти по домівках і узнати адреси.
— В одного з них своя машина, — сказала Наташа.
— А! Це, певно, той старенький «Вандфер», який стояв біля під’їзду?
— Мабуть.
— Я його про всяк випадок сфотографував… Поглянь, вони за нами не їдуть?
Наташа оглянулась.
— Ні.
— Тоді додому!
Машина стрімко звернула в провулок.
Машину вів Володимир Суботін, якого після невдачі в комерційних справах полковник Сьомін залучив на допомогу Наташі Посельській. З сьогоднішнього дня Суботін вже був російським інженером, хазяїном холостяцької квартири, автомашини і поклонником Анни Лорх.
Наташа засміялась.
— Уявляю, яке враження справило б на них моє повідомлення, що біля ресторану мене чекає росіянин! А втім, той, що проводжав мене, вже був підготовлений. Я йому сказала раніше…
16
Ричагова непокоїло, що Дірява Копилка, сп’янівши, зірве інтерв’ю з майором Хауссоном, Адресу, названу американцем шоферові таксі, Ричагов не дочув і тепер намагався запам’ятати вулиці, якими вони проїжджали. Це було нелегко. Таксі мчало дуже швидко, а місто вже оповив ранній осінній присмерк. Шлях виявився не таким уже й коротким, як говорив Стіссен: їхали двадцять сім хвилин, Машина зупинилась біля звичайного жилого будинку, міцно затиснутого з обох боків такими ж будинками. Отто Стіссен, який в дорозі встиг задрімати, стрепенувся, здивовано озирнувся навколо, потім, мабуть згадавши, чому він тут, мовчки виліз з таксі і попрямував до під’їзду.
Ричагов, розплачуючись, спитав у шофера:
— Як називається ця вулиця?
— Ромбергштрасе.
— Метро далеко звідси?
— Поряд.
— Бельгія, де ти? — гукнув Стіссен. — Швидше!
Коли вони підіймалися ліфтом, Стіссен сказав:
— Дій сміливіше. Хауссон не любить квачів.
Двері їм відчинила літня німкеня в кружевній наколці на пишному волоссі. Стіссен безцеремонно відсторонив її, і вони ввійшли в прихожу. З-під столика донеслося глухе гарчання, потім висунулася потворна морда бульдога.