Операцiя-вiдповiдь

Василь Ардаматський

ОПЕРАЦІЯ-ВІДПОВІДЬ

Переклад з російської В. Б. Рибки та Н. В. Тихонової.

Художнє оформлення та ілюстрації Г. С. Зубковського

1

Війна — позаду.

Берлін пережив три важких післявоєнних зими і готувався до четвертої. Але виглядало місто майже так само, як у травні сорок п’ятого року. Воно все ще було зруйноване і обвуглене. Полум’я народного гніву, що обрушилося на нього, було шаленим і нещадним…

До того ж Берлін жив таким життям, якого не знало жодне місто нашої планети за всю історію людства. Він був поділений на чотири частини, і кожна мала свою військово-окупаційну владу, свої порядки. Хоч і вважалося, що Міжсоюзницька комендатура з військових представників СРСР, Америки, Англії і Франції об’єднує місто і керує його життям, насправді вона вже давно перетворилася в місце нескінченних і марних суперечок між представниками радянського командування і представниками Заходу. Вже давно стало зрозуміло, що Америка, Англія і Франція провадять політику зриву всіх спроб Радянського Союзу налагодити об’єднане життя Берліна. Тут, по суті, повторювалося те саме, що і в Контрольній раді, покликаній керувати життям усієї Німеччини, — де представники Заходу, дедалі менше це приховуючи, добивались остаточного розколу Німеччини на дві частини.

Роз’єднання країни позначилось і на житті німців. У радянській окупаційній зоні все робилося для того, щоб німецький народ міцно став на шлях мирного демократичного життя. В той час як три західні окупаційні держави намагалися будь-що перетворити Західну Німеччину в свою військово-політичну базу для авантюр проти миролюбної політики Радянського Союзу і демократичного життя Східної Німеччини.

Осінь сорок восьмого року, коли починаються події нашої розповіді, була особливо напруженою. Західні держави вже перестали маскувати свої цілі.

«Маску зірвано! — писала в цей час одна західнонімецька газета. — Захід відкрито вступив у політичну війну із Сходом…»

Проте німці, що живуть у Західній Німеччині, не могли не бачити радісних демократичних змін у житті їх співвітчизників на сході країни. Це дуже непокоїло тих, хто хазяював на заході Німеччини. Тому в їх так званій «політичній війні» особливе місце відводилося всілякій диверсійній діяльності проти Східної зони і радянських окупаційних військ.

2

Грім серед ясного неба викликав би менший подив, ніж ця подія. Лейтенант Кованьков, Альоша Кованьков утік із Східного Берліна в Західний і попросив там політичного притулку. Це було неймовірно. В це неможливо було повірити.

Але ось минула вже година, як у штабі радянської військової частини, розташованої в Східному Берліні, розпочалися заняття, а стіл Кованькова стояв пустий. Опівдні офіцери штабу, з’юрмившись біля приймача, прослухали повторне повідомлення західнонімецької радіостанції про втечу радянського офіцера Олексія Кованькова. Можливо, тому, що диктор погано володів російською мовою, ще важче було повірити в те, що він говорив.

Передача закінчилася, заграв джаз. Усі глянули на пустий стіл Кованькова.

— Не вірю, не вірю, і все, — тихо промовив капітан Радчук.

Він був не тільки безпосереднім начальником, але й другом Кованькова. Жили в одній квартирі.

— Він ночував дома? — спитав майор Звягінцев.

— Години до дев’ятої ми грали в шахи… — Капітан Радчук зморщив лоба, пригадуючи, як все було. — Потім він сказав, що хоче віднести прачці білизну… Порпався в передній у чемодані. Хтось подзвонив йому по телефону… Незабаром я почув, як грюкнули двері.

— Він пішов з чемоданом? — швидко спитав Звягінцев.

— Не знаю. Я в цей час уже був у ліжку. Боліла голова, я прийняв пірамідон і незабаром заснув.

— А вранці? Ви ж завжди на роботу ходили разом.

— Звичайно мені доводилося його будити. А тут він ще ввечері попередив, що встане завтра дуже рано. Сказав, що йому треба сходити в готель, де зупинився земляк з Москви, взяти посилку.

Майор Звягінцев знизав плечима.

— Дивно… дуже дивно.

— Не вірю, не вірю, і край, — уперто повторив Радчук. — Альоша Кованьков утік, попросив притулку! Нісенітниця! Маячня!

— І все ж факт залишається фактом: його немає. — Лейтенант Уханов кивнув головою на пустий стіл Кованькова. — Він же всього рік у нас в штабі. Хіба ми його так добре знали? Як каже майор Звягінцев, анкета — це ще не прикмета.

— Та киньте ви, їй-богу! — обурився Радчук. — «Анкета, анкета»… Ви ж знаєте, що він просто хороший хлопець, усією душею — радянський. У нього наречена в Москві…

— Вікувати цій нареченій у дівках, — недобре посміхнувся Уханов.

Не до роботи було в цей день. Усі в штабі тільки вдавали, що працюють. О другій годині дня майор Звягінцев викликав до себе всіх офіцерів відділу, в якому працював Кованьков. Крім майора, в кабінеті були дві стенографістки і незнайомий юнак, кремезний, білявий, добре пошитому цивільному костюмі.

— Поговоримо, товариші, про Кованькова. Скажемо все, що ми про нього знаємо і думаємо. — Майор вказав на стенографісток. — Під стенограму поговоримо, так треба… Хто перший? Може, ви, Радчук, як його. так би мовити, товариш?

— Чому «так би мовити»? — Радчук встав. — Я справді товариш Кованькова, і мені нічого додати до того, що ви чули.

— А от повторіть для стенограми.

Радчук замислився. Стенографістки, тримаючи напоготові ручки, байдуже дивилися в свої зошити. Незнайомий цивільний, що сидів збоку на дивані, сказав:

— Дайте, капітане, загальну характеристику Кованькову.

— Лейтенант Олексій Гаврилович Кованьков, — почав Радчук нудним тоном рапорту, — двадцять третього року народження, комсомолець, точніше — вже кандидат у члени партії, є, на мій погляд, політично розвинутим і добре підготовленим до служби офіцером. Лейтенант Кованьков…

— Не те, не те! — Юнак зморщився. — Ви, якщо можна, по-людськи.

Радчук відчув у його проханні дружню турботу про долю лейтенанта і заговорив зовсім по-іншому. З його слів вималювався знайомий усім образ Альоші Кованькова, якого в штабі встигли полюбити і за сумлінну роботу, і за веселу вдачу, і за товариськість. Народився він у Москві в сім’ї вчителя. Закінчивши десятирічку, пішов у військове училище. Потім дістав призначення в окупаційні війська. Добре володіє німецькою мовою, і тому його одразу взяли в штаб, у відділ, який здійснює зв’язок з тимчасовими демократичними органами управління одного з районів Східної Німеччини.

Радчук скінчив розповідь і попросив дозволу сісти.

— Хвилиночку, товаришу капітан, — знову звернувся до нього юнак. — Ви сказали, що Кованьков недавно подружив з німецькою дівчиною. Ви її знаєте?

— Знаю, — трохи зніяковівши, відповів Радчук. — Її звуть Ренатою.

— Які стосунки були в неї з Кованьковим?

— Дуже хороші,— швидко відповів Радчук.

Русявий юнак посміхнувся.

— Це не відповідь.

— Повторюю — дуже хороші, і це найточніша відповідь на ваше запитання, — Радчука образила посмішка юнака.

— Чи не був Кованьков закоханий у цю Ренату?

Радчук подумав і відповів:

— По-моєму, на те йшло.

— Але ви тільки-но говорили, що в Кованькова у Москві є наречена.

— Цілком правильно, але… — Капітан на мить затнувся і, розізлившись на себе, що так збентежився, енергійно сказав: — Це, товариші, дуже складна справа. Згодьтесь, що третя людина не може бути в ній досить добре поінформованою. Кованьков якось звірився мені… Я не знаю, чи маю право…

— Маєте, — рішуче промовив юнак. — Більше того, зобов’язані!

— Кажіть, кажіть, — попросив майор Звягінцев.

— Коли Кованькова призначили сюди, наречена зажадала, щоб він подав рапорт з проханням скасувати наказ через сімейні обставини, і запропонувала одразу ж оформити шлюб. А Кованьков вирішив інакше. Він подумав: негоже офіцерові починати родинне життя із скасування військового наказу. Кованьков поїхав у Берлін. Пізніше послужливі товариші написали йому з Москви, що його наречена там не сумує. Та й сама вона теж написала про це, я читав її листа. Кованьков показував. Дуже неприємний, дуже злий лист… Ось так… А півроку тому він познайомився з Ренатою. Вона працює, здається, в бібліотеці. Мене він з нею познайомив теж приблизно півроку тому. Вона справила враження симпатичної і серйозної дівчини.