Секретний фарватер

Олександр усміхнувся. Щасливчик! Ось і шубінське прізвисько успадкував. Смішно, звичайно, та все ж лестить.

Дев’ятнадцята година! Час ще є.

Він провів неуважним поглядом чайку, що перетнула Неву, майже черкаючись крилами об воду. Так ніби жебрак прудко прошкутильгав на милицях.

Дуже поволі, без мети, лейтенант рушив уздовж набережної, поринувши в свої думки.

Він думав про те, що батьки, навіть мертві, і далі йдуть поруч синів, дбайливо остерігаючи їх від усього лихого і заохочуючи до всього доброго. На плечі своєму майже фізично відчув зараз вагу руки — сильної і доброї…

О! Був би живий гвардії капітан-лейтенант, скільки б повідав йому сьогодні Олександр! Зрадивши свою теперішню поважну стриманість, знову обернувся б на балакучого захопленого юнгу, який, розповідаючи, нетерпляче заглядає в обличчя командирові, чекаючи схвалення.

А гвардії капітан-лейтенант дивувався б, вставляв репліки або заохочувально кивав головою, широко усміхаючись.

“Отже, радист імперської канцелярії виходив в ефір?” — спитав би він.

“Ми гадаємо, що так, товаришу гвардії капітан-лейтенант. В належний час і на умовленій хвилі…”

Над світом, що здригався від останніх залпів, журливо розлягалася пісенька гамбурзьких моряків: “Ауфвідерзеен, майне кляйне, ауфвідерзеен”.

Відповіді з моря не було…

А Третій рейх уже тріщав скрізь. Крокви прогиналися. Поміст коливався під ногами.

У цьому місці розповіді капітан-лейтенант, певно, трохи посміявся б:

“Але лікар, лікар! Сам себе, виходить, перехитрив?”

Банькатий, з відстовбурченими вухами, донощик видавався у цій ситуації тим дурником в казки, що ревно плаче на весіллі і витанцьовує на похороні.

Його непокоїло здоров’я фюрера, коли тому лишалося жити лічені години.

Він викривав Цвішена, що прагнув сторгуватися з англійцями та американцями, але цим марили й там, нагорі: Герінг, Гіммлер, Деніц — усі, хто готувався замінити Гітлера.

Еге ж, лікар Гейнц одірвався від дійсності. Надто довго блукав у темряві.

А за політичну відсталість належала куля в потилицю.

“Мертвий писав мертвому!” — глибокодумно сказав би Шубін.

Певно, Гітлер уже не раз виймав з шухляди стола пістолет і задумливо роздивлявся його, приміряючись, як вкладатиме до рота, що так багато брехав довірливим німцям і всьому світові.

І Гіммлер, відриваючись од погаданок про змову з янкі, обережно мацав язиком зуба, у дуплі якого замість пломби була капсула з ціанистим калієм.

А якщо примружитись, то можна навіть розгледіти в далечині чергу, що квапливо вишиковується до шибениці в Нюрнберзі, — скоцюрблені, тремтячі привиди колишньої могутності і безмежної зарозумілості Третього рейху.

Але всіх випередив донощик Гейнц.

Із скрученими на спині руками, в розірваному кітелі, він ступив кілька останніх кроків вузькою, звуженою до носа палубою. Позаду Венцель і Курт таскали баластину.

Постріл у потилицю!

“Хто на черзі!” — вигукнули за тисячі миль од шхер.

І Гітлер підвівся на тремтячих ногах із стільця в своєму бункері під руїнами Берліна…

Дехто з пізніших його апологетів силкується нап’ясти йому на голову терновий вінець. Гітлер, мовляв, як герой, поклав загинути під руїнами.

“Ні, — сказав би Шубін, широко усміхаючись, — просто забракло квитків на зворотний переїзд!”

Під монотонне божевільне повторення початкових тактів “Ауфвідерзеен” — море, як і досі, не відгукувалося! — закінчувався розпад держави і розпад особистості.

25 квітня було справлено в бункері містичний, передсмертний шлюб Гітлера з Євою Браун.

Того ж дня на півночі Італії партизани зловили його друга та суперника Муссоліні. Гітлер устиг ще мерзлякувато пощулитися, довідавшись з радіоперехоплення, що “спадкоємця цезарів” після розстрілу повісили вниз головою на шибениці.

А Третій рейх і далі мчав стрімголов слідом за “Летючим Голландцем” — до своєї неминучої загибелі, на каміння, прямо на каміння!

Авжеж, картина, що висіла перехняблено в кают-компанії “Летючого Голландця”, мала багатозначний — провісний смисл!

Гітлер ждав і далі. Настав ранок 30 квітня.

До середини дня він не виходив з радіорубки. Цвішен не відгукувався. І тоді він знехотя вклав до рота цівку пістолета…

Олександр нерішуче постояв біля штахетів Літнього саду.

Не одна дівчина, мабуть, співчутливо оглянулася на нього, вбігаючи в браму. І хто ця гордячка безсоромна? Змушує чекати такого хлопця, задумливого і лагідного, до того ж з рукою в черезплічникові!

Він роздумував: посидіти на лавочці чи погуляти мереживними золотими алеями? Але якось не хотілося розлучатися з Невою. Вона текла до моря, густа, лита, вся осяяна сонцем. І Олександрові думки пливли легко й тихо — поруч неї. їм було по дорозі.

У Балтійському морі, на якій-небудь з його численних банок, мріяв Шубін спорудити острів, штучний, складений з уже непотрібних військових кораблів. (Вікторія Павлівна розповіла про “залізний острів” Олександрові).

Це не збулося. Поки що не збулося.

Зате поблизу острова Осмуссар, на захід від Талліна, притоплено й старанно обтичковано німецький лінкор. Це корабель-ціль.

Удень і вночі ширяють над ним наші літаки. Часом за завданням на дистанцію вогню підходять військові кораблі, щоб попрактикуватися з артилерійської стрільби. А іноді прожогом мчать до нього торпеди з білими чубчиками шумовиння.

Корабель не потоне. Його висаджено міцно на грунт.

Перебуваючи на практиці, Олександр не раз проходив повз цей лінкор. Спочатку на обрії поставала пляма — як чорне піратське вітрило. Потім вона оберталася на безформну купу металу. Обриси корабля вже неможливо уявити. Недарма ж по ньому тренуються з року в рік.

І завжди при цьому згадувався “Летючий Голландець”.

Саме він мав би тут бути. Не роки, а століття бовваніти б йому посеред моря нерухомим чорним страховищем. І оточити б його тичками, що застерігали б: “Па зюйд від мене небезпека!”, “На норд від мене небезпека!”, “На вест від мене…”

Але, як завжди, він підставив замість себе інший корабель і втік. Відлежався в своїй Вінеті і втік.

А “донос із могили” так і не дійшов за призначенням. Видно, підручний Гейнца (“зв’язковий”) який-небудь унтер-офіцер з команди човна, прибувши до Вінети, непомітно виніс футляр, і сховав у домовленому місці. Але по футляр не прийшли.

Хто мав прийти? Може, монтер чи механік із “служби Вінети”?

Прикордонники виявили на дні грота чотири трупи в комбінезонах. Ось, імовірно, пояснення того, чому ланцюжок обірвався.

І ще в одному своєму здогаді не помилився професор Грибов.

Угоди між воєнними монополістами можливі тільки на короткий час. Довгий, міцний союз неможливий. Він просто поза природою капіталізму. Захланність рано чи пізно здолає здоровий глузд.

Без сумніву, на таємний архів полювали дві розвідки. Нечутний крос через кордон! Фініш — Вінета!

Мальтієць та альбінос ішли за завданням американської розвідки. Отже, плавець-аквалангіст був посланець конкуруючої сторони — західнонімецьких воєнних монополістів. (Діяли й приватні розвідки — при великих концернах).

Найбільше боялися того, що таємний архів Гітлера попаде до рук росіян. Адже НАТО існувало лише три роки, і Західну Німеччину ще не було прийнято в його члени. Розголошення деяких документів могло завадити складній політичній грі.

Мало того. Західнонімецькі капіталісти хотіли перебігти дорогу своїм американським патронам. Чи поталанило їм у цьому?

Американці прагнули оволодіти таємними планами, щоб їх паралізувати. Німці, навпаки, — щоб реалізувати.

Треба гадати, пройдисвіт Цвішен обійшов і перших, і других.

У Вінеті—три не було і не могло бути ні “Летючого Голландця”, ні “кофрів фюрера”.

Остання радіограма Цвішена, в якій він повідомляв, що покладе човен на дно Вінети, а сам пробиратиметься па захід суходолом, була лише облудою, черговою його дезінформацією. Цвішен залишився вірним собі.