Секретний фарватер

Він відкинувся на спинку стільця.

— Бачте, мені набридло діставати накази. В очах цих високопоставлених добродіїв, які навіть не здогадалися підвищити мене в званні, мій “Летючий Голландець” — всього лиш підводний лайнер. Помилка! І я відхиляю черговий наказ. Я вирішую самостійно. Ось мій намір: фюрера на борт не брати! — Мабуть, тішачись з вигляду мого обличчя, командир повторив, смакуючи кожне слово: — Еге ж, фюрера на борт не брати!

Потім дбайливо долив вина в мій келих.

— Це міркування для вас, звичайно, нове, — додав він заспокійливо. — Поступово ви призвичаїтеся до нього. Сигнал, гадаю, пролунає завтра чи позавтра. Та це вже ні до чого, фюрер живий — непотрібний. Мертвий, либонь, ще на щось придасться.

— Яка ж користь від трупа? — спитав я розгублено. — Хоча, кажуть, у Бухенвальді й Освенцімі…

— Не те, ні. Геній, навіть без вищої освіти, знадобиться на інше. Фюрерові потрібна не Єва, а свята Єлена. Ореол мученика личитиме йому.

— Маєте на увазі ув’язнення? Муссоліні вже побував у неволі.

— І дарма втік звідти. Скорцені, звісно, спритний, але дурний. Муссоліні набагато краще виглядав би в засланні, скарлючившись біля Наполеонових ніг, ніж на шибениці, та ще підвішений головою донизу. Я зичу фюрерові ув’язнення! Стати мучеником — це найліпше, що він ще може зробити на користь спільній справі.

Розділ четвертий

Донос із могили

(“Зберегти кофри фюрера!”)

— Але багаж він постарався приставити заздалегідь. — Командирів голос долинув до мене, як крізь щільно задраєний люк.

— Який багаж?

— Кофри. П’ять кофрів. Не вдавайте, що ви не бачили їх! Ви були на пірсі, коли їх вантажили. А що в цих кофрах?

— Звідки я знаю?

— Сорочечки Єви Браун?

— Можливо.

— Ні. Кофри, якщо пригадуєте, приставлено вночі перед Новим роком. У цьому був розрахунок. Усі в Піллау перепилися. Пірс оточила охорона. Багаж супроводили сім офіцерів СС. “Чи не занадто для звичайного багажу?” — подумав я.

— Хіба вам не сказали, що в кофрах?

— Есесівці лише попередили, що багаж — особливої державної ваги! Отже, сорочечки зразу відпали. Та забудьмо на кілька хвилин ці кофри! Я не договорив про себе. Випустив одну подробицю. Фон Цвішени — з Ганновера. Ми пишаємося тим, що теперішній англійський король — наш земляк. Аякже! До недавнього часу королі Англії за сумісництвом були курфюрстами Ганновера. Батько теперішнього короля, воюючи чотирнадцятого року з Німеччиною, зважив, що йому пристойніше називатися Віндзором — за найменням загородньої резиденції. Роздумуючи в Піллау над долею Третього рейху, я згадав одного нашого доброго курфюрста, предка Віндзорів. Він продавав своїх підданих у солдати будь-якій платоспроможній чужоземній державі. І брав зовсім недорого, уявіть! Три талери за голову! Потім у пам’яті спливли гессенські стрільці. У вісімнадцятому столітті англійський король найняв їх і вирядив за океан приборкувати американських бунтівників. Вдумайтеся в це! Наші предки допомагали англійцям проти Георга Вашінгтона! Чи не настане, міркував я, час, коли Вашінгтон (вже місто, а не президент) купуватиме наших солдатів, щоб з їхньою допомогою приборкувати якихось інших повстанців? Платили б за голову, напевно, вже не талерами, а доларами, що набагато приємніше. У чім ви більше кохаєтеся, лікарю, в талерах чи в доларах?..

— Я люблю і те й друге, — відповів я, щоб відчепитись.

— Але ж це не годиться, лікарю. Слід зупинитися на чомусь одному. Бачте, мій предок — про нього зберігся родинний переказ — вирушив з гессенськими стрільцями до Америки і не повернувся звідти. Якщо солдати Вашінгтона не порішили його, значить, він прихлібився на американській землі. Дуже ймовірно, що в мене родичі в США. Потрапивши туди, можу здибати мільйонера з таким самим, як у мене, прізвищем. І ось, сповнений гостинністю, він нагадає мені одне латинське прислів’я. Ви лікар і обізнані з латиною: “Убі бене, убі патріа”. [56]

Я машинально виправив:

— Не “убі”, а “ібі”.

— Хай “ібі”. Але ви схопили мою думку? Мені здалося, що я схопив її.

— Боже мій! — вигукнув я. — Ви хочете продати фюрера американцям?!

Я уявив собі, як фон Цвішен, звично кривляючись, приймає на борт фюрера та осіб, що його супроводжують, потім, вийшовши в море, нишком змінює курс і, замість того, щоб прямувати до Південної Америки, завертає до берегів Північної.

— Та це ж зрада, пане капітан другого рангу! Командир гоноровито скинув голову:

— Я вже сказав: фюрера на борт не брати! Так я вирішив. У каюті кофри, п’ять кофрів. Для фюрера нема місця. До того ж я не курфюрст Ганновера, не торгую німцями, беручи по три талери з голови.

Признаюсь, я образився за нашого фюрера.

— Ви висловлюєтеся так, — сказав я, — ніби це пересічний ландскнехт, а не вождь німецького народу і найвидатніший полководець усіх часів. Думаю, американці дали б за нього більше, ніж три талери.

— А навіщо він американцям?

Мені дух сперло від обурення.

— Кофри — інша річ, — спокійно провадив далі командир. — Американці, напевно, не відмовилися б од кофрів. Отож-бо, пане лікар, описавши циркуляцію, ми повернулися до наших кофрів! Слухайте далі. Найцікавіше попереду. Незадовго перед нашою вечерею я збив замки на кофрах фюрера!

— О! Пане капітан другого рангу!

— Так вам же самому до смерті кортить побачити, що в цих кофрах. Ви навіть посунулися вперед на стільці. Гадаєте, там виливки золота або намисто з перлів? Ні. Там самі лише теки. Чорні, жовті, сині, білі. І на всіх сургучеві ляпки, як згустки запеченої крові. А впоперек кожної теки напис: “Державна таємниця”.

Таж і на моєму щиті той самий девіз! І я не злякався…

Щойно я зірвав сургуч і розкрив першу теку, як збагнув, що натрапив на скарб.

Переді мною був особистий архів фюрера!

Не знаю, чи ви знаєте, що фюрер короткозорий. Він старанно приховує це і, кокетуючи, не погоджується носити окуляри. Адже ж ні Цезар, ні Наполеон не носили окулярів!

Тому для фюрера виготовлено особливу друкарську машинку. Я бачив її. Літери — спокійної округлої конфігурації, і вони вдвічі більші проти звичайних. Документи, призначені для фюрера, друкуються тільки на цій машинці: на маленьких аркушах і з великими полями — так він полюбляє.

Досить було мені глянути на перший же папірець, що трапився під руки, щоб пересвідчитися: це віддруковано для фюрера!

— Я зрозумів, що в теках! — крикнув я. — Там плани третьої світової війни!

— Зовсім ні! Нюх цього разу зрадив вас! Втім, відгадка близько, майже поруч.

Я розвів руками, визнаючи свою поразку.

— Воєнно-стратегічні концепції, — сказав командир, — дуже швидко старіють, особливо ж у наш час, напередодні атомних баталій. Але людська природа лишається незмінною, і це вельми кепська природа, пане лікар. Ми з вами знаємо про це краще, ніж будь-хто інший. Така вже наша професія: вишукувати погане в людині, щоб використати це погане для своїх замірів.

Я обережно висловив інше припущення:

— Компрометуючі документи?

— Так. І вони — поряд з іншими. Повторюю: там є все, чого забажаєте, пане лікар! Найбагатший у світі асортимент диверсій!

Командир зареготав. Він так зрідка сміється, що я від несподіванки здригнувся.

— У кофрах, — говорив він далі, — разом з переліками й вибірками, надрукованими для фюрера, містяться також: чудові двірцеві перевороти, сліпучі вибухи, моментальні фотографії, зроблені з-за рогу (вбивають, як кулі), оригінали необачно виданих розписок і майстерно виготовлені фальшивки, які було (чи буде) підкинуто ворожій розвідці через послужливу нейтральну розвідку. Адже буває, що погубити чиюсь репутацію — однаково, що висадити в повітря військовий об’єкт, хіба не так?

Є кофр, який я назвав клоакою. З його вмістом годилося б ознайомлюватися, пане лікар, надівши попередньо рукавички смітникаря.

У цьому кофрі є досьє на деяких політичних діячів Європи, Америки та Азії. До окремих досьє прикладено рахунки з ресторанів чи рецепти лікарів, які, без сумніву, не підлягають розголосу.