Секретний фарватер

“Штурмбанфюрере! Сьогодні, двадцять шостого квітня тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року, надсилаю вам позачергове донесення, яке насмілююся вважати найвидатнішим своїм службовим успіхом. Мені пощастило спонукати до відвертості самого командира! Нарешті я добився його довіри.

Я, на жаль, не зумів пронести в його каюту портативний магнітофон, яким ви наділили мене тиждень тому. Вістовий, як на те, весь час крутився біля мене.

Але я поспішаю зразу ж відновити розмову в пам’яті — в усій її послідовності і якнайдокладніше.

Лежу на койці в своїй каюті-загородці — я в ній сам, натягнув ковдру на голову, тримаю магнітофон біля уст, як ви радили.

Наш човен — на грунті. Чекаємо ночі, щоб промкнутися в шхери і заховатися у Вінеті—три.

Маю ще близько години…

Штумбанфюрере! Йдеться про життя фюрера! Капітан другого рангу Гергардт фон Цвішен готує зраду.

Він не прийде на виклик, переданий з канцелярії фюрера, за умовним сигналом: “Ауфвідерзеен, майне кляйне, ауфвідерзеен!”

У попередньому донесенні, посланому через гінця з Піллау, я висловив свої підозри щодо цього. Тепер вони ствердилися.

Ось як це сталося.

Невдовзі після того, як човен ліг на грунт, командир викликав мене і запропонував повечеряти з ним.

— Заманулося, знаєте, побазікати, — недбало пояснив він. — Поговорити по щирості.

— Зі мною?

— Це вас дивує? Таж ви лікар. А лікарі, як сповідники, неодмінно повинні хоронити таємниці своїх пацієнтів. Правда ж? Ви добре зберігаєте довірені вам таємниці?

Він подивився на мене, за звичаєм схиливши голову набік.

— О, як могила, пане капітан другого рангу!

— Ви маєте рацію. Таємницю найліпше ховає могила. Але прошу до столу!

Ми посідали один навпроти одного.

— Уявіть, що ми в купе поїзда, випадкові подорожани. За дві—три години один з нас зійде на проміжній станції. Припустімо, першим зійдете ви. Нова зустріч виключена. Тому дозволю собі бути цілком відвертим. Отже, за відвертість!

Я не поспішав з навідними питаннями, хоча всередині в мене все кипіло й тіпалося від нетерплячки. Попереду було ще доволі часу — дві—три години до виплиття!

Командир сам стрімголов кинувся навстріч небезпеці. Він був незвичайно балакучий того вечора — немов прагнув надолужити довголітню мовчанку.

Він сказав:

— Іноді — майже непоборно — надить розповідати про себе.

— Еге ж?

— Бачте, я відомий занадто вузькому колові людей. Військові історики напишуть про Прієна й Гугенбергера. Про мене не напишуть ніколи. Про таких, як я, не пишуть. “Найсуворіша державна таємниця”,— такий девіз на моєму щиті!

— А славетний Лоуренс?

— О! Цей сам зчиняв галас навколо себе. Метке перо, згоден! У всьому іншому — позер і дилетант. Справжній розвідник має жити і померти невідомим. Та я не нарікаю.

Він розгорнув серветку.

— Газетярі протуркотіли вуха про Прієна й Гугенбер гера. А що вчинили Прієн та Гугенбергер? Потопили кілька кораблів? Ф-фа! Я зробив незмірно більше. Я без упину підганяв війну! Не давав вогню загасати ні на мить! Ті ж Прієн і Гугенбергер давно вже сиділи б на березі і одержували половину пенсії, якби не я. І все-таки це дрібниця порівняно з тим… Однак я забігаю вперед. Мені, пане лікар, нема чого заздрити якимось там Прієнам. Я навіть не заздрив Канарісу, хоч він — адмірал, а я — тільки капітан другого рангу. Краще бути живим капітаном другого рангу, ніж мертвим адміралом.

— Як — мертвим?

— Тиждень тому адмірала повісили в залізному ошийникові, — спокійно сказав командир, накладаючи собі на тарілку салату з крабів.

— Залізному?!

— Щоб довше мучився. Агонія, кажуть, тривала півгодини. Так віддячив йому фюрер за службу.

Я до болю зчепив пальці під столом, щоб не виказати свого хвилювання.

— Але тут, — провадив далі командир, — я згоден з фюрером. Канаріс був дволика каналія. Знаєте, як його прозвали в Кілі, у кадетському училищі? Кікер. [52] В одномі слові — життєпис небіжчика адмірала! Але він не лише підглядав, він ще й дивився зизом. Висловлююся фігурально. Тільки-но фюрер перехопив його погляди, скоса кинуті в бік англо-американців, як Кікерові довелося замінити просторий накрохмалений комірець вужчим, залізним.

— Він був вашим другом, — обережно сказав я.

— Навпаки. Чому, по-вашому, я був призначений командиром “Летючого Голландця”?

— Ми вважали, що Канаріс допомагав вам. Адже ви навчалися з ним в одному училищі.

— Канаріс не зносив мене! І фюрер чудово знав про це. Але він любив, щоб його підлеглі ворогували поміж собою. Авжеж, улюблене балансування, завжди і в усьому. Я був призначений на зло Канарісу.

— Ви мене дивуєте, пане капітан другого рангу!

— А мені подобається вас дивувати. Остобісіло ходити постійно застебнутим на всі ґудзики. Треба ж коли-небудь себе вволити, розстебнути хоч два-три.

Та, по-моєму, командир розстебнувся зовсім. Він зачекав, поки вістовий змінить тарілки.

— Більше не потрібен. Можеш іти.

Коли двері зачинилися, командир сказав:

— Гітлера називають геніальним стратегом. Тепер цей стратег зарився, як кріт, у землю під Берліном. Зате він своєрідний геній в іншій галузі: в компіляції та плагіатах, а також в облуді. Кому судити про це, як не нам з вами? Ви зі мною згодні?

Командир говорив далі — я вже не чув нічого. На хвилину чи дві я втратив здатність не тільки запам’ятовувати, але й розуміти. Фюрера в моїй присутності назвали Гітлером!

Однак зусиллям волі я опанував собою. Якщо командир, подумав я, каже так про фюрера, то, значить, попереду дуже важливі викриття. І прикликав на підмогу всю свою, професійну витримку. Бачить бог, вона стала мені в пригоді, бо трохи пізніше командир насмілився іменувати нашого фюрера просто Адольфом!

— …історична закономірність подій або те, що сам він називав приреченням, — почув я. — Ні, я не звинувачую його. Він зробив усе що міг.

— Зорі незмінно сприяли фюрерові, — пробурмотів я.

— Зорі? Я не вірю в зорі. Я вірю в дивіденди. В цьому розумінні я фаталіст.

— Дехто гудить фюрера за те, що він розпочав війну на два фронти, — сказав я. (З усього наведеного, сподіваюся, ясно, штурмбанфюрере, що тільки в службових намірах я зважуюся обговорювати геніальні накреслення нашого фюрера).

— А що йому ще лишалося? Ми — в центрі Європи, затиснені в лещата між Заходом і Сходом. Звідси ця постійна двоїста гра, те, що я зву балансуванням на дроті з важками у руці. Війна на два фронти для Німеччини неминуча.

— Але Бісмарк казав…

— О! Бісмарк був такий самий майстер темнити, як ї Гітлер. Німці завжди билися на два фронти, починаючи з Великого Фріца, [53] навіть раніше. Спитайте про це у вашого друга Венцеля, — він готувався стати професором у Кенігсберзі.

Традиційна, історично закономірна, зумовлена географією облуда, пане лікар! І найбільше зосереджена вона на нашому підводному човні. Кожен відсік його вщерть наповнений облудою.

— Особливо кормовий? — докинув я, занурюючи, так би мовити, зонд глибше.

— Маєте на увазі каюту-люкс та її шановних пасажирів? Без сумніву. Тож пом’янемо наших пасажирів!

Мигцем зиркнувши на годинника, командир налив у келихи:

— Однак ви зовсім не п’єте, пане лікар. Ви слухаєте, затамувавши подих. Слухаєте так напружено, що навіть, по-моєму, ворушите губами! Плюньте на все. Пийте, їжте, життя коротке!

Він сьорбнув вина.

— Ні, Гітлер не міг інакше. Потягу до колоній не вибавити, пане лікар, він у крові. Цим я хочу сказати, що економіка імперії, життєві інтереси концернів та великих банків забарвлені ще й особистими почуттями наших націстських верховодів. (Він так і сказав: верховодів!)

— Хто ж ці… верховоди? Я знаю тільки пана рейхсмаршала.

— Правильно. Герінг — син офіцера колоніальних військ у Південно-Західній Африці. Потім іде Гесс. Народився у Південній Америці, жив у Єгипті. Батько — німецький комерсант. Втратив увесь свій статок у час першої світової війни. Мало вам? То, коли хочете, я назву ще десяток прізвищ. Ріхард Дарре — родом з Аргентіни. Герберт Баке — народився на Кавказі…