Секретний фарватер

Пірс, звичайно, збудовано: на його дальньому краю чорніє щось кубоподібне, немов склад чи ремонтна майстерня.

Прірву грошей, певне, вгатили в усе це!

Однак печать занедбання лежить на всіх спорудах. Залізні конструкції повгиналися. Від кам’яного помосту відвалилося дві чи три плити.

Але де ж підводний човен?

Олександр сподівався, що той погойдуватиметься, пришвартований до причалу, або лежатиме поряд на дні. Та підводного човна в печері немає.

Людина-жаба підхопилася, поривчасто пройшлася вздовж причалу. Їй довелося зігнутися, щоб забратися до приміщення складу чи майстерні. Вона пробула там недовго і, вийшовши, щосили хряпнула дверима. Отже, і там нема того, що шукає! Потім вона стала обмацувати стіни, присвічуючи собі ліхтарем. Теж нічого!

Нарешті людина-жаба присіла навкарачки і прудко застрибала вздовж причалу, часто схиляючись, мало не принюхуючись до тріщин у настилі.

Раптом із шпарини чи заглибини в помості вона вийняла футляр! Здалеку Олександрові здалося, що то дитя чий пенал.

Поставивши ліхтар на причал, порушник відкрутив накришку пенала. Рухи його рвучкі, але точні.

У руках щось забіліло. Хвилину чи дві німець у нерішучості тримав це “щось”. Потім квапливо заштовхнув назад до футляра, загвинтив накришку і поклав біля ніг. Повернувся до стіни, відсунув у ній плиту. Всередині блиснув якийсь механізм.

Порушник підніс руку, щоб його ввімкнути.

І лише тоді Олександр, стріпнувши з себе заціпеніння, кинувся на ворога.

Ляснули постріли, оглушливо роздягаючись під склепінням. Олександр вибив пістолета з рук ворога. Обидва аквалангісти впали.

Якийсь час вони змагалися, незграбно вовтузячись, мов черепахи. Важкі балони пригинали до цементних плит, сковували рухи.

З сопінням вовтузячись на причалі, супротивники підкотилися до самого його краю, мимохідь зіпхнули футляр і впали в воду слідом за ним.

Кілька хвилин — чи секунд? — вони борсалися під пірсом, раз у раз стукаючись об нього. Так тісно сплелися руками й ногами, що, здавалося, ніяка сила не зможе роз’єднати їх.

Немає пов’язі, міцнішої за ненависть!

Під водою бойові плавці відчули себе певніше, спритніше. Це була їхня стихія.

Тактика змінилася під водою. Тепер обидва прагнули позбавити супротивника переваг бойового плавця. Для цього треба було висмикнути загубник з рота.

Порушникові майже вдалося зробити це. Він затис Олександрові шию рукою, зігнутою в лікті, другою хапливо мамрав по його обличчю. Олександр почав захлинатися. А ворог усе дужче й дужче стискав горло.

В самбо це зветься — гриф горла. Рука, зігнута в лікті, надавлює на сонну артерію. Кілька секунд — і смерть!

У гімнастичному залі самбіст, отак схоплений, майже одразу починав тарабанити пальцями по партнеровій руці: визнавав себе переможеним і просив відпустити.

Ну, а він, Олександр, не попросить. Умре, а не попросить!

Але в тому ж гімнастичному залі дбайливий Ривчун навчив захищатися проти смертельного грифа.

М’язи пригадали! Вони подіяли рефлекторно.

П’ятою Олександр щосили вдарив ворога по коліну. Від пронизливого болю той послабив хватку. Прикордонник миттю звільнився і вирнув.

Він глибоко втягнув повітря, дрижачими руками поправив загубник, розглядівся.

Ворог зник. Невже поплив з грота?

Ні, не так натренована ця людина, щоб ухилитися від бою. Перед Олександром знову майнула довгаста тінь.

У цім шалі, в цій мовчазній люті було щось незвичайне, жахаюче. Здавалося, б’ється не людина, а величезна оскаженіла риба. М’язисте, намащене тіло виверталося, випорскувало. Ласти шалено пінили воду.

У риби тільки один зуб, зате дуже гострий — стилет. Олександр перехопив праву руку з стилетом і, як лещатами, затиснув у кисті.

Але ліва супротивникова рука вільна. Розчепірені пальці нетерпляче обмацують обличчя, плечі. Треба притискати підборіддя до грудей, щоб не дати цим шукаючим, слизьким пальцям дістатися до горла.

Ні, Олександр не хотів застосовувати зброю, хоч на боці в нього був пневматичний пістолет. Хоч би там що — захопити ворога живим!

Проте де ж Кузьома, Бугров? Чому не прийшли на допомогу за сигналом ракети?

Зчепившись, бойові плавці то спливали, то занурювалися. Від причалу вони перемістилися до центра грота, торкнулися дна, вирнули, знову опинилися біля причалу.

Була мить, коли Олександр уже долав. Він обхопив супротивника ногами і, шарпаючись усім тілом, гамселив того потилицею об палю. Так добивають метрових щук, зловлених на спінінг.

Та порушник був дуже ковзкий — напевне, змастився перед запливом. Він вив’юнився, блискавично сплив догори, знову кинувся на Олександра. Гострий біль, різонув плече.

Уже непритомніючи, Олександр відчув, що порушника відтягують від нього, і інстинктивно, з усієї своєї підупадаючої сили, опирався цьому…

Застогнавши, він підвівся.

Лежати було незручно, твердо. Отже, він був уже не в воді, а на землі. Справді, ось і небо! Під соснами стояли і ходили прикордонники.

— Живий? — стурбовано спитав Олександр, маючи на увазі порушника. — Живий він?

— Живий, живий! — заспокоїв начальник морського поста, сідаючи поряд навпочіпки. — Справно ти працюєш, лейтенанте. Майже і не ушкодив його.

— Зате дуже цупко вчепилися, — докинув Бугров. — Ми з Кузьомою ледве вирвали його від вас. З клаптями віддирали.

Олександр подивився на матроса. Той був у плавках, з ластами на ногах і мокрий весь з голови до п’ят. Отже, підмога все-таки наспіла за сигналам ракетою…

— Загаялися трохи, — додав матрос винувато. — Не зразу відшукали цей підводний вхід у скелі.

Олександр перевів погляд на своє наспіх перев’язане плече — рука непорушна, як цурпалок. Друга затиснула шмат якоїсь прогумованої тканини. “З клаптями віддирали…”

Він розтулив кулак, упустив клапоть на траву, стомлено відкинувся на спину.

Над вухом пролунав схвильований, дуже знайомий голос:

“Поранений! Обіпріться на мене, поранений! У нашій сандружині я…”

Коли він знову розплющив очі, був уже ранок. Люду на острові прибуло. Дзенькали кирки й лопати. Прикордонники, жваво перемовляючись, перевертали й пересували каміння, ніби розставляли меблі, готуючись до входин.

— Опритомнів, — сказали поруч з Олександром.

— Та й час би вже…

Олександр звів очі. Згори на нього дивився комдив.

— Здравія бажаю! — радісно вигукнув Олександр, силкуючись встати.

Але фельдшер, що сидів на землі, стримав його.

— Як поспішаєш! — докірливо сказав комдив. — Нема куди квапитися тобі. Справу свою зробив. І зробив на совість.

— А де… — Олександр пошукав навколо очима.

— Ось він! Ніяк не вгамується.

Осторонь кілька прикордонників, навалившись, стримували щось під сіттю — а воно викручувалося і билося в корчах на землі.

Олександр заспокоєно звів подих.

— А нащо вони каміння вивертають? — спитав він за хвилину.

— Шукають аварійний люк.

— Не знайдуть, — упевнено сказав Олександр. — А як знайдуть, то не відчинять. Мальтієць попередив: плита відчиняється зсередини. Я пірну, товаришу комдив? Мені підсоблять допливти.

— Ще чого! Поранений — пірнути! Проінструктуй своїх аквалангістів!

Олександр розтлумачив Вугрову й Кузьомі, як шукати пристрій, що піднімає люк.

— Мальтієць сказав, що це позаду ремонтної майстерні. Бачили її? Тільки не сплутайте! Посередині механізм для висадження Вінети.

— Де частину стіни зсунуто?

— Еге ж. Порушник збирався увімкнути пристрій, я перешкодив.

Кузьома й Бугров довго поралися всередині острова. Хвилин за п’ятнадцять вони зринули й вибралися на берег.

— Ну як? — спитав комдив.

— Чотири трупи знайшли на дні.

— Ого! І справді склеп. А пристрій до люка?

— Там облицювання щільне, товаришу комдив. Плита до плити.

— Значить, не знайшли ту, що треба. Мальтієць говорив: третя знизу, в другому ряді. Відсувається легко.