У краiнi ягуарiв

Підходжу до великого ягуара, якого Абелардо застрілив саме в ту мить, коли він збирався стрибнути на мене з дерева. Якби не Абелардо, ягуар схопив би мене, мов кіт мишу.

— Спасибі, Абелардо, велике-велике спасибі!

— Ну, що ви, сеньйоре, за віщо? — відповідає кабоклу, ніяково всміхаючись.

Удвох витягаємо з гущавини вбитого майже двометрового чорного ягуара.

— Ми в царстві ягуарів, сеньйоре, — зауважує Абелардо.

— Атож, у царстві ягуарів, — повторюю тихо.

З джунглів повертаємося з багатою здобиччю: дві банки комах, «сліпа» змія і шкура чорного ягуара, яку несе на плечах Абелардо. Він влучив ягуарові в ніздрю, і куля, розтрощивши шийний хрящ, вилетіла збоку.

Після цього випадку не хотілось більше залишатися в джунглях, ми повернулись на стоянку.

Розпинаючи шкуру ягуара, я сказав Абелардо:

— Коли попливеш на Тапажос, візьмеш цю шкуру. За неї дадуть добрі гроші.

— Що ви, сеньйоре! Продасте самі, разом з іншими шкурами, Або залиште собі, може, згадаєте Абелардо Карнейро добрим словом.

— Ну, це я тобі урочисто обіцяю!

Згодом Абелардо приніс із лісу сачок і «сліпу» змію, яку ми відразу ж зачинили в клітку.

— Сеньйоре! Трьох жап замало для п'яти перекладин на човні. З навітряного боку задуває дощ. Добре було б прикрити човен з усіх боків.

— Так, але для цього потрібно ще п'ять-шість жап.

— Давайте сплетемо, — радо пропонує Абелардо.

Кабоклу в усьому допомагає мені, але я ніяк не можу розвіяти підозру до нього, не можу відчути себе з ним так, як з колишніми супутниками. Адже ми живемо у різних світах, і на межі цих світів лежить могила вбитого Пінто… А жаль. Якби не ця пригода, Абелардо був би хорошим помічником.

Човен Абелардо прив'язуємо на буксир до мого, вкрай навантаженого. Абелардо сідає навпочіпки у передньому човні і веслує. Прив'язаний ззаду човен заважає, тому пливемо досить повільно.

Годин через чотири по обіді припливаємо до бурхливого струмка, бистра вода якого ліворуч від нас впадає у Купарі.

— Ліворуч! — гукаю Абелардо. — Тут повернемо!

Я вирішив попливти вверх по струмку. По-перше, я ще не бував у цих місцях. А по-друге, тут буде цілком безпечно для Абелардо. Починаю звикати до думки, що Абелардо лишиться зі мною. Не можу його прогнати. Та й мені поміч. Удвох ми зберемо колекцію удвічі швидше. Перед поліцією якось виправдаюсь, до того ж це буде ще не скоро.

Абелардо, мабуть, догадується, що я думаю, бо повертає до мене своє мефістофельське обличчя. Вираз у нього такий, наче ми річкою Стікс входимо в похмуре царство мерців.

Джунглі по обох берегах струмка, сутінки непрохідних хащів, сплетення ліан, загадкова мовчазність і справді справляють дуже гнітюче враження.

Незабаром починає смеркати.

— Сеньйоре! Треба зупинитись і пошукати місце для ночівлі, бо темрява може застати нас зненацька, — вперше обзивається Абелардо відтоді, як ми пливемо цим струмком.

— Гаразд, звертай до берега!

Я допомагаю веслувати, і ніс човна врізається в густі зарослі.

Абелардо з допомогою теркадо енергійно прокладає шлях у хащах. Він обрубує гілля, розсікає ліани, виткі рослини. Утворюється досить широкий коридор, яким наш човен поступово просувається вперед.

Незабаром ми причалюємо до розмитого водою берега.

Надвечірнє сонце ледве пробивається крізь густі хмари. Над джунглями ще тільки сутеніє, а під деревами вже темно. Ліс такий густий, що здається, ніби над головою нависає чорна стеля. Внизу земля вкрита опалим листям — ні трави, ні моху тут немає. Сумний і грізний цей ліс.

Абелардо неспокійно оглядається навколо. Він у гіршому становищі, ніж я. Адже в мене є гамак, сітка від комарів, а в нього немає. Доведеться йому ночувати в човні, під навісом. Я співчуваю йому, бо сам дві ночі «насолоджувався» таким відпочинком.

А комарі вже почали свою сатанинську симфонію, завдаючи нам мук і страждань. Вони не знають, що в людини є руки, і тому спокійно сідають на нас Цілими десятками вбиваємо їх одним ударом, але від цього армія ненажерливих кровопивців не зменшується.

Швиденько розкладаємо багаття. Це трохи полегшує нашу долю.

Абелардо дістає з човна все потрібне для вечері. Зваривши юшку, смачно повечеряли нею та фариньєю.

Навколо густа темрява. Єдине джерело світла — жарини в багатті. Абелардо кинув на вогонь два оберемки хмизу, і через хвилину заклубочив густий задушливий дим. Хто знає, що краще: годувати своєю кров'ю комарів чи задихатися від диму? Мабуть, Абелардо теж стоїть перед такою дилемою, бо його крута лайка по-португальськи лунає на весь ліс…

— Сеньйоре, ви й завтра збираєтеся тут ночувати? — почув я його хриплуватий голос із густого диму, хоч самого Абелардо не бачив.

— Еге, тут! — відповідаю коротко. — Хочу оглянути джунглі і пополювати.

— Ну, сеньйоре! Тоді ці комарі вип'ють нашу кров до останньої краплини. Краще потрапити до рук поліції і сісти на тридцять років у тюрму, ніж терпіти знущання цих ненажер, — заперечує Абелардо, з усієї сили ляскаючи по собі і струшуючи десятки вбитих комарів.

Мені жаль Абелардо, і я запропонував йому спати разом в одному гамаку. Це, правда, не дуже зручно! Доведеться лягти головами в різні боки. Так сплять у лісових хатках бразільські подружжя, якщо їм бракує коштів, щоб придбати два гамаки…

Швидко вкладаємося спати. Гамак рипить від подвійного тягаря. Кілька комарів бринять під сіткою. Але з ними вмить розправляємося. Абелардо задоволений. Він солодко простягається в гамаку, притискаючи до мого вуха мозолі лівої ноги, яка спочиває на моєму лівому плечі. На щастя, в цих краях людина не дуже вибаглива — можна стерпіти на вухах і чужі мозолі… Так і засинаємо.

Під гамаком лежать наші рушниці. Одна іржава, стара, їй років тридцять. На її совісті людське життя. Але вона мирно лежить поряд з другою, як і хазяїн її поруч зі мною.

За ніч прокидаюся разів п'ятдесят, спина затерпла, але повернутися на другий бік не можу. Тепер тільки розумію, які неймовірні злидні можуть змусити двох людей спати в одному гамаку. Мозолясті ноги Абелардо цілу ніч дряпали мою щоку… Ніч темна, як те підземелля, а під сіткою така задуха, що навіть дихати важко. Мотуззя, яким гамак прив'язано до дерев, від кожного поруху жалібно скрипить. За сіткою дзижчать хмари комарів, а під ним пищить один, що заліз, видно, звечора. Даремно намагаюся знищити незваного гостя. Абелардо обережно махає руками в темряві, і щоразу його жорстка мозоляста підошва човгає по моєму підборіддю і щоках, що давно не бачили бритви.

Перспективи на наступну ніч дуже невтішні, але про те, щоб Абелардо ночував не в гамаку, я навіть не думаю. Адже йому теж не солодко.

До мене наближається звук рівномірного дзижчання і раптово зривається. Комар сів мені на ліве вухо. Я терпляче жду. Відчуваю, як комар стромляє жало. Вухо раптом запекло, засвербіло, але я навіть не поворухнувся. Чекаю, поки комар відчує цілковиту безпеку і поважчає од випитої крові. Тоді настане моя черга. У вусі коле, свербить, пече, як вогнем. Нарешті з несамовитою люттю і силою ляскаю долонею по вуху. В голові аж задзвеніло.

— Є, сеньйоре? — чути з другого кінця голос Абелардо, який поспішно приймає з моєї шиї босі ноги, грубі, мов терпуг.

— Та ніби вбив… — відповів я невпевнено, прислухаючись до задушливої темряви під сіткою. Я помацав вухо, воно мокре і липке. Це все, що лишилось від комара, який зіпсував нам півночі.

А за сіткою комарі аж кишать, заколисуючи нас своєю «приємною» серенадою. В лісі ще темно, іноді чути хлюпіт води, шурхотіння якоїсь звірини, що лазить у гущавині. Десь далеко впало старе дерево. Отруйні змії, полози, дикі звірі пожвавлюються в нічному лісі. Одні чигають на здобич, інші стережуться нападу.

А ми — що ж подієш — з розплющеними очима погойдуємося в гамаку між двома пальмами урукурі, з нетерпінням чекаючи світанку, який врятує нас від страждань.

Раптом тишу пічної темряви розтинає дике нявчання. Ми напружено прислухаємося, потім потихеньку підводимося в гамаку. Я беру рушницю.