Оповiдь Артура Ґордона Пiма

3 серпня. Ніякої надії на порятунок. Бриг нахиляється все більше, і стояти на палубі зовсім неможливо. Зайнялися тим, що помістили наш запас черепашатини та вина в безпечне місце, аби не втратити його, навіть якщо бриг перекинеться догори дном. Витягли два костилі від ванпутенсів і обухом сокири загнали їх у обшивку корпусу з навітряного боку, футів за два від води і зовсім близько від кіля, адже судно майже лежить на боку. До цих костилів ми і прив’язали свою провізію, сподіваючись, що тут вона буде в більшій безпеці, аніж під ванпутенсами. Цілий день тяжко мучилися від спраги – скупатися не було ніякої змоги, акули не залишали нас ні на мить. Заснути не вдалося.

4 серпня. Незадовго до світанку ми відчули, що судно перекидається догори кілем, і підхопилися, щоб нас не скинуло у воду. Спочатку бриг перекидався повільно та рівномірно, і ми встигли перелізти на навітряний борт, тримаючись за вірьовки, прив’язані до костилів, що їх ми загнали в корпус судна для зберігання провізії – кінці вірьовок ми передбачливо залишили біля себе. Але ми не врахували, що при перекиданні відбувається прискорення, і зненацька судно стало перекидатися швидше, потім ще швидше, і ми уже не встигали дертися по корпусу з такою самою швидкістю, і, перше, ніж збагнули, що діється, нас пожбурило в море, й ми опинилися на глибині кількох сажнів, розпачливо борсаючись під величезним корпусом брига.

Падаючи у воду, я мусив випустити з рук вірьовку, і, зрозумівши, що опинився під судном і сили мої вичерпуються, я, по суті, перестав боротися за життя і приготувався до близької смерті. Але тут я знову помилився в своїх розрахунках, бо не взяв до уваги, що, перекинувшись, корабель хитнеться потім у протилежний бік. Коли це сталося, завихрені потоки винесли мене нагору ще з більшою силою, ніж занурили вглиб. Випірнувши на поверхню, я побачив, що опинився ярдів за двадцять від брига, принаймні наскільки я міг судити. Судно лежало кілем догори, поривчасто розгойдуючись, а навкруги билися хвилі та шумували водоверті. Петерса ніде не було видно. За кілька футів від мене спливла порожня бочка з-під китового жиру, то там, то там гойдалися на хвилях і інші предмети з брига.

Я згадав про акул, які, я знав, шастали зовсім поряд, і мене заполонив смертельний жах. Щоб відстрашити їх і не дати наблизитися до мене, я поплив до судна, з усіх сил б’ючи руками та ногами по воді, створюючи навколо себе оболонку з шумовиння. Я не сумнівався, що саме завдяки цій простій витівці я залишився живий. Бо перед тим як бриг перекинувся, море кишіло цими страховищами, і немає сумніву, що вони зачіпали мене тілами, поки я плив. Мені пощастило, і я дістався до судна цілий та неушкоджений, хоча так вибився із сил, поки розпачливо борсався у воді, що ніколи не зміг би видертися на нього, якби мені вчасно не допоміг Петерс, котрий, на мою щиру радість, з’явився з-за кіля (він заліз на перекинуте судно з протилежного боку корпусу) і кинув мені кінець вірьовки – однієї з тих, які були прив’язані до костилів.

Не встигли ми уникнути цієї небезпеки, як наші думки звернулися до іншої: нам загрожувала не менш страшна смерть від голоду. Наші припаси змило водою, попри всі застережні заходи, до яких ми вдалися, і, не бачачи найменшої можливості роздобути щось із їжі чи питва, ми обидва піддалися розпачу, ми плакали, як діти, і навіть не намагалися втішити один одного. Важко виправдати таку слабкість, і тим, хто ніколи не опинявся в подібних тарапатах, вона, безперечно, видасться неприродною; але не слід забувати, що наші розумові здібності були настільки порушені внаслідок тривалих випробувань, які випали на нашу долю, та постійного страху, що в ті дні нас навряд чи можна було вважати людьми психічно нормальними. Згодом, опиняючись у не менш, а може, й більш небезпечних обставинах, я мужньо терпів усі знегоди, а Петерс, як буде видно, виявляв філософську врівноваженість, майже настільки неймовірну, як і його нинішня байдужість та недоумкуватість, – ось що означає взяти себе в руки.

Насправді ж наше становище не дуже погіршилося, коли бриг перекинувся і ми втратили вино й черепашаче м’ясо (найнепоправнішою втратою було те, що пропало простирадло, яке ми підставляли під дощову воду, і глек, у який ми її збирали); бо ми зробили відкриття, що на відстані двох-трьох футів обабіч від кіля днище було обліплене грубим шаром великих молюсків, які виявилися смачною й поживною їжею. Таким чином катастрофа, що її ми так боялися, принаймні хоч трохи все ж пішла нам на користь: по-перше, тепер ми маємо запас харчів, якого при помірному споживанні не використаємо й за місяць, а по-друге, розташувалися ми куди зручніше й безпечніше, ніж до того.

Проте всі вигоди нашого нового становища затьмарює неможливість добути питну воду. Ми скинули сорочки, щоб на випадок дощу негайно скористатися ними, як раніше користалися простирадлом, хоча й знали, що в такий спосіб навіть за найсприятливіших обставин не зберемо більше, аніж чверть кварти за один раз. І цілий день у небі не з’явилося жодної хмарки, і ми тяжко мучилися від спеки і спраги. Вночі Петерс на годину поринув у тривожний сон, але я так страждав, що не склепив очей і на мить.

5 серпня. Сьогодні легкий бриз пригнав до нас густу масу морських водоростей, у яких нам пощастило спіймати одинадцять маленьких крабів – вони видалися нам навдивовижу смачними. Ми їли їх разом з ніжними шкаралупками і виявили, що після них не так хочеться пити, як після молюсків. Не бачачи у водоростях жодної акули, ми ризикнули скупатися і пробули у воді чотири чи п’ять годин. Це освіжило нас, пити хотілося менше, і в цю ніч ми почували себе краще, ніж учорашньої ночі, й навіть трохи поспали обидва.

6 серпня. В цей благословенний день пішов сильний дощ, що лив без перерви від полудня й аж до сутінок. Ось коли ми пошкодували, що не зберегли глек та бутель! Бо навіть із нашими примітивними засобами збирання води ми сьогодні могли б наповнити одну, а то й обидві посудини. Одначе мусили задовольнитися тим, що змочували сорочки, а потім їх викручували, ловлячи ротом кожну краплю дорогоцінної вологи. В таких трудах провели весь день.

7 серпня. Тільки-но почало розвиднятися, як ми обидва водночас побачили на сході вітрило – і воно вочевидь наближалося до нас! Ми вітали чудове видовище тривалими, хоч і слабкими криками захвату і негайно стали подавати невідомому кораблю всілякі знаки: розмахували сорочками, підстрибували, наскільки дозволяла нам наша кволість і навіть кричали на всю силу легень, хоча корабель був ніяк не ближче, ніж за п’ятнадцять миль. Одначе судно помалу наближалося, і ми бачили, що, як воно не змінить курсу, то неминуче підійде на відстань, з якої нас помітять. Приблизно через годину після того, як ми вперше побачили невідоме судно, ми вже могли розпізнати людей на палубі. Це була довга, з низькою осадкою і, мабуть, швидкохідна топсельна [32] шхуна з чорною кулею на фор-брамселі і, як нам здалося, з повною командою. Важко було припустити, що нас досі не помітили, і ми неабияк стривожилися, боячись, що шхуна збирається пройти мимо, покинувши нас на певну смерть, – хоч як важко у це повірити, але істоти, що вважають себе за людей, не раз удавалися на морі за схожих обставин до такої диявольської жорстокості [33]. Але в даному разі ми, слава Богу, обманювалися у своїх побоюваннях. Незабаром ми помітили метушню на борту незнайомця, який негайно по тому підняв британський прапор і, розвернувшись, пішов прямо до нас. Через півгодини ми вже були в каюті шхуни “Джейн Гай”, яка під орудою капітана Гая йшла з Ліверпуля в Південні моря та в Тихий океан на тюленячий промисел і з торговельними цілями.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

“Джейн Гай” була гарненькою топсельною шхуною тоннажністю в сто вісімдесят тонн. Вона мала надзвичайно гострий ніс і з помірним вітром ходила дуже швидко – я не бачив суден, які могли б у цьому з нею рівнятися. Але для рейсів у штормову погоду вона годилася менше, і її осадка була завелика, якщо мати на увазі, для чого вона призначалася. Для того промислу, на який вона ходила, потрібні судна більшої тоннажності – від трьохсот до трьохсот п’ятдесяти тонн – і з відносно малою осадкою. Її слід було б оснастити як барк і збудувати трохи інакше, ніж збудовані більшість суден, що плавають у південних морях. Слід приділяти належну увагу й озброєнню. На такому кораблі, наприклад, слід мати десять-дванадцять дванадцятифунтових каронад [34] і дві або три довгоствольні гармати з водонепроникними пороховими ящиками. Якорі та линви мають бути набагато міцніші, ніж на кораблях, призначених для іншої служби, а головне, на такому судні потрібна численна і досвідчена команда – принаймні п’ятдесят-шістдесят матросів, справжніх знавців своєї справи. На “Джейн Гай”, крім капітана та його помічника, було лише тридцять п’ять людей команди – правда, вмілих і досвідчених, але все ж її озброєння та оснащення не задовольнили б мореплавця, добре знайомого з небезпеками й труднощами тюленячого промислу.