Оповiдь Артура Ґордона Пiма

Коли розвиднілося, ми хотіли були знову спробувати щастя в коморі, але почалася гроза з блискавками, полив дощ, і ми вирішили набрати води за допомогою того самого простирадла, яке вже використовували для цієї мети. Ми не додумалися ні до чого ліпшого, як, поклавши на середину простирадла юферс [31], розтягти його на руках. Вода збиралася на простирадлі, збігала досередини і просочувалася в підставлений знизу глек. У такий спосіб ми майже наповнили нашу посудину, але тут із півночі налетів лютий шквал, і корпус колишнього “Дельфіна” почало так гойдати, що ми не могли встояти на ногах і мусили облишити це діло. Ми пробралися на бак і, міцно прив’язавшися до уламків брашпиля, як робили й раніше, стали чекати, коли вщухне погода, з набагато більшим спокоєм, ніж можна було сподіватися від нас за подібних обставин. Над полудень вітер ще посилився, а надвечір налетів справжній ураган, піднявши на морі височенну хвилю. Проте досвід уже навчив нас прив’язуватися вельми надійно, і ми перебули цю виснажливу ніч у відносній безпеці, хоча щохвилини через нас перекочувалися хвилі, що загрожували змити нас за борт. На щастя, погода була тепла, і вода навіть приємно освіжала.

25 липня. На ранок буря втихла до бризу швидкістю миль десять на годину, хвиля помітно зменшилася, і вода до нас уже не діставала. На превелике наше горе, виявилося, що хвилі змили в море дві банки з оливками та окіст, хоча вони й були прив’язані дуже ретельно. Черепаху ми вирішили поки що не забивати і задовольнилися сніданком з кількох оливок, запивши його міркою води, яку наполовину змішали з вином, – такий напій не викликав важкого сп’яніння, як то було після портвейну, а навпаки, збадьорив нас і підкріпив. Море залишалося ще бурхливим, і ми не могли поновити пошуки провізії в коморі. Протягом дня крізь отвір у палубі спливали всілякі непотрібні нам речі й умить зникали за бортом. Ми також помітили, що корпус колишнього “Дельфіна” чомусь нахилився дужче, аніж раніше, й ми не могли стояти на палубі, не прив’язуючись до чого-небудь. Ось так минав цей похмурий і невдалий день. Ополудні сонце виглянуло з-за хмар майже в зеніті, й ми зрозуміли, що північні та північно-західні вітри, які віяли майже безперервно, винесли нас до екватора. Надвечір з’явилося кілька акул, і ми неабияк стривожилися, коли одна величезна хижачка нахабно підпливла зовсім близько до нас. Був момент, коли судно сильно нахилилося, палуба занурилася під воду, й страховище опинилося під люком до кают-компанії майже впритул до нас і сильно вдарило Петерса хвостом. Потім хвилею акулу віднесло геть, і ми зітхнули з полегкістю. Мабуть, у спокійну погоду вбити її було б не важко.

26 липня. Вранці вітер майже вщух, хвиля на морі була невисока, й ми вирішили знову взятися за пошуки харчів у коморі. Протягом дня пірнали туди кілька разів, аж поки переконалися, що більше тут не знайдемо нічого, бо вночі хвилі проламали перегородку, і все, що було в коморі, змило в трюм. Можна собі уявити, який нас опанував розпач, коли ми зробили це відкриття.

27 липня. Море майже заспокоїлося, віє легкий вітерець з півночі й заходу. Ополудні сильно пряжило сонце, й ми сушили одяг. Потім купалися – це тамувало спрагу й узагалі давало полегкість; мусили, проте, стерегтися – цілий день навколо брига шастали акули.

28 липня. Ясна, безвітряна погода. Бриг нахилився так, що ми боїмося, аби він не перекинувся догори дном. Наскільки змогли, приготувалися до такої біди, прив’язавши нашу черепаху, глек з водою та дві останні банки оливок із навітряного боку, винісши їх за корпус, нижче ванпутенсів. Море спокійне протягом цілого дня, вітру майже немає.

29 липня. Погода не змінюється. На пораненій руці Оґастеса з’явилися ознаки гангрени. Він нарікає на сонливість і сильну спрагу, але болю майже не відчуває. Ми нічого не могли вдіяти і лише змастили рану рештками оцту з-під оливок, але, здається, це не допомогло. Намагалися якось його втішити й потроїли його пайку води.

30 липня. Сонце пряжить немилосердно, ні найменшого вітерцю. Весь ранок поруч із судном пливла величезна акула. Кілька разів ми пробували накинути на неї зашморг, але в нас нічого не вийшло. Оґастесові стає дедалі гірше, він швидко слабне – мабуть, як від нестачі харчів, так і від рани. Весь час благає звільнити його від страждань, запевняючи, що хоче вмерти. Сьогодні ввечері з’їли останні оливки, а вода в глеку так засмерділася, що ми змогли зробити кілька ковтків, лише доливши в неї вина. Вирішили вранці забити черепаху.

31 липня. Ніч була стомлива й тривожна, бо судно вже майже лежить боком. Вранці забили черепаху й заходилися її розтинати. Вона виявилася набагато менша, ніж нам спочатку здалося, хоча і в доброму стані – всього м’яса набралося фунтів десять, не більше. Щоб зберегти частину м’яса якомога довше, ми нарізали його тонкими скибочками і наповнили ними три банки з-під оливок і пляшку з-під вина (ми їх не викидали), а потім залили рештками оцту. В такий спосіб ми заготовили собі три фунти черепашатини, вирішивши не чіпати цього припасу, поки не з’їмо решту. Погодилися обмежити себе чотирма унціями м’яса на день – в такий спосіб ми розтягли б його на тринадцять днів. На смерканні зненацька полив дощ з громом і блискавкою, але закінчився так само раптово, як і почався, і ми встигли зібрати лише з півпінти води. Всю її з обопільної згоди віддали Оґастесові, який майже при смерті. Він пив воду з простирадла (ми тримали його над ним, і цівка стікала йому в рот), бо ніякого посуду напохваті в нас не було. Якби злива тривала довше, то ми, звичайно, вилили б із бутля вино або спорожнили глек із рештками засмерділої води.

Проте й вода мало допомогла бідоласі. Його рука від пальців до плеча почорніла, а ноги стали як лід. Кожної миті ми чекаємо, що він ось-ось випустить дух. Схуд Оґастес страшенно; якщо при відплитті з Нантакета він важив сто двадцять сім фунтів, то зараз потягне не більше як сорок або, в кращому випадку, п’ятдесят. Очі в нього глибоко запали, і їх майже не видно, а щоки так провалилися, що він, по суті, не може жувати і навіть пити.

1 серпня. І далі стоїть ясна погода, сонце пряжить немилосердно. Вода в глеку геть протухла і кишить червою, ми знемагаємо від спраги. Довелося нам зробити по ковточку гнилої води, змішавши її з вином, але полегкості це не принесло. Більшу полегкість дає купання в морі, але купаємося зрідка, навколо постійно шастають акули. Тепер уже очевидно, що Оґастеса врятувати не вдасться, – він помирає. Ми нічим не можемо полегшити його муки, а вони, мабуть, нестерпні. Близько полудня він сконав у страшних корчах, не зронивши ні звуку; останні кілька годин він узагалі мовчав. Смерть Оґастеса сповнила нас найпохмурішими передчуттями і так гнітюче вплинула на наш настрій, що ми нерухомо просиділи біля трупа цілий день, озиваючись один до одного тільки пошепки. Лише після того, як геть споночіло, ми набралися духу підвестись і викинути мерця за борт. На той час труп зробився невимовно бридкий і майже розклався; коли Петерс спробував підняти його, нога відламалась і залишилась у нього в руках. А коли ця гнила маса ковзнула у воду, у фосфоричному світінні, яке вона випромінювала, ми побачили сім або вісім величезних акул – вони терзали жертву, і стукіт їхніх зубів було чутно, либонь, за милю. Ми похололи від жаху, коли почули це клацання.

2 серпня. Стоїть та сама погода – жарка й безвітряна. Світанок ми зустріли в пригніченому настрої і вкрай змучені. Вода в глеку стала цілком непридатною для пиття, перетворившись на густу, слизисту масу, в якій кишить бридка черва. Ми виплеснули її з глека, потім капнули туди трохи оцту з бутля, в якому зберігалося законсервоване черепашаче м’ясо, і добре промили морською водою. Спрага стала зовсім нестерпна, і ми спробували вгамувати її вином, але воно лише підлило пального у вогонь, і ми дуже сп’яніли. Згодом спробували полегшити муки, змішавши вино з морською водою; але від цього питва в нас почалася блювота, і від дальших спроб ми відмовилися. Протягом дня ми шукали можливості скупатися, але дарма; судно зусібіч обложили акули – то були, безперечно, такі самі хижаки, які минулої ночі зжерли нашого нещасного товариша і які сподівалися незабаром учинити ще один бенкет. Ця обставина страшенно нас засмутила і навіяла гнітючі передчуття. Купання приносило нам невимовну полегкість, і ось тепер нас позбавлено такої можливості – це було вже надміру. Крім того, нам щохвилини загрожувала смертельна небезпека: досить було одному з нас послизнутися або зробити непевний рух, і він потрапив би в пащу до зажерливого хижака, бо акули, підпливаючи від затопленого борту, лізли просто на нас. Ні крики, ні інші спроби відігнати їх не давали наслідків. Навіть коли Петерс сокирою поранив одну з найбільших акул, вона й далі вперто насувалася на нас. На смерканні наповзла хмара, але, на превелику прикрість нам, пройшла, так і не пролившись дощем. Годі уявити, як ми мучимося від спраги. Через спрагу, а також через акул усю ніч ми не склепили очей.