В океанi

Задзвонив телефон над столом. Андросов узяв трубку.

— Слухає Андросов… — Жуков не зводив з його обличчя нетерплячого, гарячого погляду. Здавалось, якісь невимовлені слова величезним тягарем давлять на серце, не можуть зірватися з губів.

— Єсть. Буде виконано, товаришу капітан першого рангу, — сказав Андросов. Підвівся трохи, вклав телефонну трубку в щільний затискач. — Хочете щось сказати, товаришу Жуков?

— Дозвольте доповісти… — Жуков знову осікся, але пересилив себе, швидко підвів запалі ще глибше очі. — Те, чого слідчому я не сказав… Ніж цей… Яким той громадянин зарізаний… Він мій.

— Ваш ніж? — дивився на нього Андросов.

Агєєв сидів поруч з Жуковим нерухомо.

— Так точно… Забув я його сьогодні в Шубіної, коли консерви відкривав… А потім бачу — весь у крові поряд з убитим лежить… Мій ножик.

— І ви це від слідчого приховали!

Жуков кивнув з нещасним, страдницьким виразом обличчя. Поривчасто підвівся з дивана. Повна тиша була в каюті. Нарешті Андросов заговорив:

— Зараз же йдіть, повідомте слідству те, чого не наважились повідомити одразу. Більш нічого не маєте сказати мені?

— Більше нічого не маю… — Жуков стояв блідий, виструнчившись.

— Почекайте на верхній палубі. Вам приготують записку про звільнення.

Повернувшись по-стройовому, Жуков вийшов з каюти.

— Гіршого не придумаєш, — сказав, помовчавши, Андросов. — Перед походом — така мерзота… Он як вона його забрала. А спершу ж казав так, що, мовляв, вона йому ледве чи не байдужа.

— Матросові дівчина ніколи не байдужа, — усміхнувся боцман, і ця відкрита, майже соромлива усмішка відразу освітила його жорстке обличчя. — А що зовсім він з нею голову втратив — це факт. Бачили, товаришу капітан третього рангу, дивився він на корабельний годинник, а про власний, ручний, забув.

— Ні, я не помітив… — неуважно сказав Андросов. — Так от, мічмане, доведеться вам теж сходити туди, допомогти розібратися.

Кругле, сяюче мідним глянцем обличчя боцмана знову спохмурніло.

— Дозвольте доповісти — у мене на доку ще справ мішок. Якщо завтра зранку швартуватимемось до криголама — мені зараз відлучитися ніяк не можна.

— Ну, ну, хазяйство ваше в порядку, не вам говорити, не мені слухати, — перебив Андросов. — Іншому розповідайте, а не мені, я ж сьогодні на доку був… Треба сходити туди, мічмане. Начальник експедиції наказав послати вас, щойно дзвонив мені.

— Чому це неодмінно мене?

— Значить, є підстава, — Андросов невесело посміхнувся. — Не скромничайте, Сергію Микитовичу, я вам власне ваше прислів'я нагадаю: «Хвилею море гойдає, поголосом — народ». Пам'ятає флот про ваші розвідницькі подвиги, про вашу проникливість. Поговоріть із слідчим, з'ясуйте — в чому там Жуков замішаний… Ще ця історія з ножем… Треба допомогти слідству розібратися.

— Я думав, кінчено у мене все по лінії розвідки.

Обличчя Андросова набрало суворого виразу.

— Багатьом, Сергію Микитовичу, так здавалося. В День Перемоги і я думав — розчавлено фашизм назавжди… А ця справа, боюсь, пряме відношення до нашого походу має.

Щось здригнулося в обличчі боцмана, очі заблищали яскравіше.

— Яке ж відношення? Зарізалася людина в кімнаті вертихвістки через любовні справи.

— Але тут замішаний матрос із нашого корабля! — з болем сказав капітан третього рангу. — Підозрілою здається мені вся ця історія з тим, як вона Жуковим грала. Самі знаєте, місто це не так давно ми у фашистів відбили, всякий тут народ є. Вам не здається дивним, що трапилася ця гидота якраз напередодні нашого виходу в море?.. Одним словом, підіть подивіться обстановку.

— Єсть піти подивитися обстановку, — покірно відповів боцман, підводячись.

Він узяв з колін принесену з собою книжку.

— Хотів ось у бібліотеці «Прончищева» обміняти. Дозвольте поки що у вас залишити, бібліотека закрита.

— Залиште…

З жалем, бережно Агєєв поставив книжку на полицю, взяв з вішалки кашкет, обсмикнув кітель.

— Ех, товаришу капітан третього рангу, не люблю я всього цього безладдя! — раптом сказав він з великим почуттям. — Дозвольте йти?

— Ідіть, Сергію Микитовичу.

Чітко повернувшись, Агєєв вийшов з каюти. На мить зупинившись у коридорі, він вийняв з кишені свою улюблену набірну люлечку, старанно вибив з чашечки тютюн, знову із зітханням сунув люльку в кишеню…

Андросов пройшовся по каюті. Тяжке, болюче відчуття не покидало його. Кримінальщина, а може, й гірше… У щось паскудне намагалися втягти цього матроса… Нібито він щирий, нібито сказав усе, що знав… Але чому це сталося саме з ним, з учасником експедиції, напередодні виходу кораблів у море? Випадковість?

Мирний час… Культурна змичка з людьми портів, які треба відвідати… Може, тут буде не тільки це… Можливі вилазки темних сил старого світу, фашизму, не знищеного до кінця…

Андросов сів за стіл, почав продивлятися свої записи, матеріали для політзанять.

Важко було зосередитись. Він дивився на фотокартки під товстим настільним склом. Підклав їх сюди, коли влаштовувався в каюті… Обличчя дружини — вже не молоде, але, як і раніш; таке любиме, обличчя з трохи запалими щоками, з надто великими, неспокійними, скорботними очима. Вона старалася бути веселою на цьому знімку, призначеному для нього, старалась усміхатися перед апаратом, але він знав цей рух напружених, щільно зведених брів — вираз людини, що силкується не заплакати…

Коли вона фотографувалася, ще дуже свіжа була пам'ять про дочку. А от і дочка на знімку поряд — їхня улюблениця, єдина дитина. Тут дівчинка знята повненькою, усміхненою, а перед смертю вона була зовсім іншою — з пальчиками тоненькими, як сірники, з личком, на якому жили тільки очі… Аня робила все, щоб урятувати її, віддавала їй свій донорський пайок. Проте дівчинка хиріла з кожним днем, умерла в Ленінграді на другий рік війни.

Війна, війна… Він підійшов до ілюмінатора, вдихав вологе, без прохолоди повітря. Дивився на різноколірні вогні порту, на освітлені вікна містечка, що лежало віддалік… Великі скупчення світла обведені смужками темряви. Там, де темрява, лежать руїни ще не відновлених будівель, ще не заліковані рани війни… Ще не працює багато підприємств у місті, чекаючи струму від станції Електрогорська, яку закінчували будувати…

Він вийшов з каюти, внутрішнім трапом піднявся в штурманську рубку.

В рубці був тільки Курнаков. Начальник штабу експедиції, сутулячись над прокладочним столом, читав товстий том лоції. Андросов сів на диван. Курнаков мигцем глянув на нього, продовжував читати.

— Працюєш, Семене Іллічу? — Андросов говорив дуже тепло: ще з воєнних днів, коли служив із штурманом на одному кораблі, встановились між ними сердечні стосунки.

— У місто пора… — сказав Курнаков, не відриваючись од книги. — Зараз закінчу — і на бережок…

До штурмана уже встигла приїхати в базу родина — якраз сьогодні хотів піти в місто раніше, провести з дружиною й сином, може, останній перед початком плавання вечір.

— Затримався ось, як завжди… — Курнаков відсунув книгу, випрямився. — Тому виписки, цьому довідки…. А перехід далекий, і на морі колій немає.

— А я тобі партійне доручення намітив, — трохи запнувшись, сказав Андросов.

— Яке доручення? — Курнаков звів від обурення брови. — Ну, знаєш, при моєму навантаженні… — Він нервово закрив лоцію, але акуратно, із звичною точністю всунув її на полицю між інших книжок. — Міг би мене звільнити, Юхиме!

— Ні, друже, не звільню… — Андросов устав, швидко підвів на штурмана добрі очі, що ніби вибачались. — Про пильність треба доповідь зробити. Ти офіцер мислячий, розвинений, довго готуватися не будеш…

Він знову запнувся. Рішуче продовжував:

— А в порядку самокритики можеш навести один приклад..

— Що за приклад? — глянув прямо в очі йому Курнаков.

Андросов поворухнув на столі кілька сколотих між собою написаних на машинці сторінок цигаркового паперу.