Незвичайна пригода Каспара Шмека

Увага більшості гостей була прикута до круглого столу, за яким сиділо двоє чоловіків. Один з них був відомий кожній дитині — гладкий розгойдувач гойдалок на карельському вигоні, на ім’я Мартін Рюбенкеніг. Другий був якийсь незнайомий чоловік з носом кольору суниці; одягнений він був у блакитносірий широкополий зимовий сурдут з білим галстуком; над його головою погойдувався на залізному гаку обтягнутий клейонкою низький капелюх і палиця чорного дерева з чудовою голівкою із слонової кості і ремінною вішалочкою.

Обидва незмінні завсідники фельдфебель Купш і помічник лотерейного писаря Себіш тихенько сиділи за сусіднім столом, уважно прислухаючись до кожного слова, з яким звертався незнайомий до рудого Рюбенкеніга. Рюбенкеніг, завжди хороший настрій якого і великий апетит були відомі всьому місту, їв і пив за рахунок червононосого; його гладкі, наче надуті, щоки і веселі очиці блищали.

Фельдфебель Купш штовхнув ліктем помічника писаря лотерейного склепу. Незнайомець витяг з кишені золотий годинник на важкому ланцюжку, довгенько потримав його в руках, наче виставляючи всім напоказ, і потім знову сховав.

І за круглим столом почесних відвідувачів, що стояв трохи оддалік, захоплено підвелися голови в париках, а потім знову близько нахилились одна до одної. Чутка, що ландграф Фрідріх Карельський має намір віддати в найми англійському двору гессенський корпус для війни проти повсталих американських колоній, облетіла все місто. Щоправда, цілком певно ніхто нічого не знав. Пан Гашке, однорукий ветеран війни і податний інспектор у відставці, був такої думки, що отой червононосий іноземець, мабуть, і є вербувальником солдатів. Здогади Гашке підтвердив головний лісничий Кляйнпауль, дружина якого чула, що в готелі «Рай» нібито зупинився закордонний дипломат, і тому знову хапатимуть людей на війну. Ця важлива звістка одразу збільшила апетит і спрагу панів, що сиділи за круглим столом для привілейованих гостей. Тільки Фріц Кляйнпауль, небіж головного лісничого, дебелий хлопець з прищуватим обличчям, не мовлячи жодного слова, сидів переляканий біля свого дядька, нічого не пив і не їв, бо для нього, щоправда, нічого й не було замовлено. Боязко він косився пожадливими очима на Рюбенкеніга, який, ані на хвилину не відриваючись, уминав на всі заставки ліверну і кров’яну ковбасу, тимчасом як іноземець старанно його про щось умовляв.

Головний лісничий Кляйнпауль звелів вкрай стомленому Каспарові, який саме поставив перед ним порцію карельського антрекоту і квашеної капусти, принести ще кухоль пива і повернувся до застольної компанії:

— Висловлюючись із стратегічної точки зору, любі панове…

Але податний інспектор Гашке не дав йому висловитися.

— Тут, — пояснив він гучним голосом, — тут, на столі, можна пояснити до деякої міри всю ситуацію. — Він вмочив свій товстий вказівний палець в пивну калюжу і провів криву лінію. — Нехай це буде Фульда, — пояснив він, — а тут, — він поклав поряд крайчик ковбаси, — нехай буде Кассель. Якщо тут прусський король…

Фріц Кляйнпауль невдоволено засовався на своєму стільці. Потім він непомітно встав з-за столу почесних гостей, підійшов до Рюбенкеніга і червононосого іноземця і боязко зупинився перед ними з дурнуватою посмішкою. Головний лісничий нічого не мав проти. Він не міг спокійно їсти й пити, бо цей бовдур — його небіж — жадібно слідкував за кожним шматком. Іноземець з червонястим носом якраз описував, ввертаючись то до Рюбенкеніга, то до фельдфебеля Купша та лотерейного писаря Себіша, що сиділи за сусіднім столом, цілком безнадійне становище американських заколотників. При цьому він славив могутність і багатства великого короля Англії і не міг нахвалитися чудовою країною Америкою:

— Там є так звана Золота річка. В цій річці трапляються крупинки золота, часто завбільшки з сочевицю або квасолину. Навіть цілі сокири і колуни виробляють там з благородного металу. Я пробув там всього лиш три роки і придбав собі два будинки в Детмольді. За здоров’я ваше, друзі, переходьте сюди до нас за стіл! Пане господарю, наливай, на моєму столі все порожнє!

Купш і Себіш не заставили себе довго припрошувати. Вони пересіли за стіл іноземця і підняли кухлі за його здоров’я.

— Я б з охотою ще теж випив, — сказав лукаво гладкий Рюбенкеніг, — але у мене немає до цього справжнього приводу.

— Все ще немає? — спитав червононосий, стримуючи гнів.

Саме в цю хвилину Каспар знову звернувся до Гемпеля із своїм проханням, але той його і слухати не хотів; він послав хлопця на кухню за смаженою телятиною для Рюбенкеніга.

— Трохи забагато — краще, ніж мало, — зауважив Рюбенкеніг і одним духом вихилив склянку тмінної горілки. — О, це то справжнє скребло для шлунка. А я вам скажу, мої панове, що жир — найкраща шуба проти холоду. Адже ж мені, розгойдуючи гойдалки, завжди доводиться мати справу з вітром… — Він зареготав так, що аж стіл захитався. — Сюди, сюди! — закричав він, махаючи рукою до Каспара, який з’явився з підносом. — Оце то я розумію, що порція, а пахне як. Наступного разу я погойдаю тебе на вигоні безплатно.

Фельдфебель Купш пробурмотів:

— Рюбенкеніг, ти скоро заллєшся спиртом!

А його друг Себіш додав в тон йому:

— І, певно, луснеш від жиру.

— Ха-ха-ха, ха-ха-ха, товстунові вже не треба товщати, а худому ще тільки кортить таким стати, — відрізав Рюбенкеніг. — Адже ж ви лише тріскаєте саму картоплю і заздрите мені! — Він схопив свій кухоль і заспівав:

Потім він почав вихваляти того, хто частував його:

— Ви хороша людина. За ваше здоров’я! Ви мені одразу сподобались.

— Ви мені теж, — якось неохоче відказав червононосий.

Гладкий Рюбенкеніг з задоволенням підкусив шматок телятини, міцно затиснувши її в кулаці.

— Пан якраз гуляв з своїм собачкою на вигоні, — звернувся він, старанно жуючи, до Купша і Себіша. — Тут він одразу і помітив мене біля гойдалки. І запросив поїсти разом з ним. Це було дуже до речі. Адже я ніколи не можу поскаржитись на поганий апетит. А крім того, мені хотілося відсвяткувати свою удачу. — Він витер жилетом жир, що стікав по його пальцях і підборіддю, і нахилився над пакунком, який лежав під кріслом. — Ось погляньте, що за подарунок я одержав. Пару чобіт, яких ви ніколи не носили. Міністерські чоботи! Все, окрім застібок, з найкращої шкіри. Моя кузина, економка в маєтку пана міністра Шліф-фена, дала мені їх у спадщину. Чоботи були на міністра тіснуваті, ну а на таку людину, як я, все прийдеться. — Він розгорнув папір і з тріумфуючим виглядом витяг пару майже нових жовтих ботфортів. — Ну що, гарні чобітки, чи неправда? Просто шкода одягати! — Він поставив чоботи на підлогу і раптом злякано відсахнувся: чорний дог іноземця, що лежав під столом, схопив його за руку.

— Спокійно, Гектор, — крикнув пан і загнав назад під стіл собаку, який з гарчанням виліз був звідти.

— Хе, а ваш собачка ще підступніший за Айгретту, мавпу пана Шліффена. — Рюбенкеніг потер зап’ястя, яке щеміло від укусу. — Мавпа ніколи не мстила своєму панові, коли він її карав. За це вона кусала інших. Наприклад, сьогодні вранці оця міністерська тварючка укусила мене, бо я випадково не дуже далеко стояв від неї разом із своєю кузиною.

Саме в цю хвилину від столу почесних гостей залунав голос лісничого, який покликав свого небожа: «Фріц! Тут ще залишився соус!» Він підсунув небожеві, що несміло підступив до столу, свою тарілку. Фріц почав обгризати залишені кістки і вимочувати шматком хліба соус. При цьому він чув, як його дядько розповідав, що в Америці кожен селянин може стати дворянином, кожен городянин і торговець — бароном.

Пан Гашке, податний інспектор, заперечив.

— Не зовсім воно так, — сказав вьн, піднявши догори вказівний палець. —