Незвичайна пригода Каспара Шмека

— Ой, лишенько, вже давно я так не сміявся, — сказав він, відсапуючись. — Ви знаєте, панове, коли тут в Касселі чуєш справді сердечний сміх, то можна побитися об заклад на десять проти одного, що це сміються чужинці. Чи не правду я кажу? Адже ж ви не тутешні?

— Вгадав, — сказав модний пан. — Я подорожую в своїх справах. Мене цікавлять паперові шпалери і кассельська жовта фарба. І тоді дорога заводить мене до Касселя. Але шо я вартий, порівнюючи з цим перелітним птахом. — Він показав на білявого парубка, що саме знову узявся до пляшки.

— Отак крок за кроком мандруємо, — перевівши дух, промовив підмайстер. — Може, доберемось аж до Італії, де ростуть помаранчі.— Його обличчя, покрите ніжним волосяним пушком, раптом розчервонілося. — Моя батьківщина Амстердам, а я сам мандрівний під-підмайстер кушніра. Оце так.

— З Амстердама? — радісно вигукнув Адам. — О, я добре знаю це місто, Я ж служив матросом на кораблях Вест-індійської торговельної компанії.

— Пийте! Пийте! На здоров’я. — Привітний торговець витяг корка з нової пляшки.

Адам і підмайстер незабаром зовсім розвеселились. Обійнявши один одного, вони сміялись і пили за своє здоров’я. Підмайстер, широко розплющивши очі, затягнув гарним високим голосом пісню, до нього приєднався Адам, а потім також залунав густий, але фальшивий бас торговця:

Лише Каспар не співав. Він раптом згадав про хазяїна «Золотого якоря» і сіпнув Адама за рукав, натякаючи, що вже час рушати додому.

— Горілка тут є! Давайте ж пити! Пий і ти! — Рибалка, вже помітно сп’янілий, відмахнувся від Каспара.

Чоловіки сиділи з розпаленими обличчями біля багаття, вже якимись незграбними рухами повертали на вогні рибу і розмовляли, перебиваючи один одного. Горілка зробила підмайстра щирим і балакучим. І Адам не говорив своїм звичайним голосом, а просто ревів, наче всі поглухли.

Нарешті риба засмажилась, і всі взялися до їжі. Лише чужоземець відмовився. Дивлячись на полум’я, він сказав, що зіпсував собі шлунок.

— А я оце в понеділок прогуляв свої останні три крейцери [2], — відверто розповідав підмайстер. — Вчора я роздобув на одному з монастирських дворів миску юшки з тріски. Ну й досі нічого більше не їв. Робота тепер трапляється рідко. В крайньому разі я можу стати солдатом. Але цього я не хочу. Мене аж дрож проймає, коли я тільки бачу солдатів. Що, ваш ландграф знову думає затіяти війну? Мені здалось, що на кордоні щось негаразд, ополченці і сільська жандармерія оточили всю місцевість, а крім них, куди не глянеш, скрізь вештаються ще й гусарські патрулі. Я думав, що вже й не виберусь звідти, а попадусь, як лисиця у пастку.

— А ви часом не помиляєтесь? — здивовано спитав мандрівник. — Невже це так? Я теж переїжджав кордон і нічого такого не бачив.

— Адаме, ходімо вже, — знову подав голос Каспар. Він відчував, як при самій згадці про хазяїна «Золотого якоря» у нього щось болісно стискалося в грудях.

— Добре, зараз іду, — пробурмотів рибалка, навіть не слухаючи Каспара. Він підніс пляшку до пана, який так щедро частував горілкою, сказав «за ваше здоров’я» і почав пити, з жадобою припавши до пляшки. Потім передав горілку підмайстрові, витер вуса і швидко промовив — Для мене не буде дивом, якщо розпочнеться знову полювання на людей. Тут у нас солдати — це добрий товар. Скрізь, де хочеш, в усіх війнах, билися наймані гессенці. У нас полювання на людей ніколи не припиниться. Навіть у неділю оточують церкви і виволікають звідти молодих хлопців. Здавалося, що ото зразу після Семирічної війни у Гессені вже зовсім не залишилося молодих хлопців. Але це анітрохи не обходить ландграфа, коли він може продавати солдатів. Йому забагнулося все улаштувати так, як великий Людовік, там, у Франції: він хоче зробити з Касселя маленький Париж. А народ нехай живе, як пацюки в благородному замку, йому ж потрібні палаци, театри, сади. До того ж ще полюбовниці, чудовий кінський завод, охоронці, челядь, го-го, на все потрібні гроші! — Він злостиво засміявся. — Придворним і резидентам, певно, непогано живеться, а бідна людина нехай платить за це все.

Чужинець, який увесь час мовчав, щось тихо пробуркотів. Його очі саме тоді зустрілися з Каспаровими очима. Але він опанував себе і почав посміхатися.

Каспарові зробилося моторошно. Чи не занадто відверто говорив Адам. Порив вітру здійняв угору попіл. Каспара пройняв холод, і він, здригаючись, притис руки до грудей.

— Адаме, ходімо вже! Мені час бути в «Золотому якорі». — В його голосі відчувалися нетерпіння і страх.

— Та зачекай. Тобі нема чого боятися, малюк, — заспокоював його рибалка. — Я піду з тобою. — Адам спробував встати, але впав знову на землю. — Але що це таке, у мене перед очима все крутиться! Ні, краще ляжу, полежу тут і більше не підніматимусь. — Адам сидів з неприродно розширеними очима, нібито з жахом прислухаючись, що діється у нього всередині.— Що ж це таке воно…

— Я відвезу вас додому, — запропонував свої послуги купець. — В моїй колясці знайдеться місце для всіх. — Він махнув рукою позад себе в напрямку дороги.

— Що, у вас і екіпаж є? — Рибалка примусив себе підвестись. Ледве тримаючись на ногах, спробував іти. Тепер він, як і Каспар, відчув, що було б краще вже давно накивати звідси п'ятами. — Щиро дякую, я більше люблю ходити пішки.

Але скажіть-но, що ж це воно за горілка… — Адам нахилився над однією з пляшок і почав її недовірливо розглядати.

— Горі-горілка є! Пий щеі — горлав кушнір.

— Досить пиячити. Тепер ідіть зі мною. — Чужинець вихопив з кишені пістолет, махнувши рукавом по багато оздобленій сріблом рукоятці.

— Досить, встати! — скомандував він холоднокровно і рвучко підняв з землі ремісника. Але сп’янілий хлопець, як тільки той його випустив, наче сніп, змахнувши руками й ногами, повалився на землю.

— Чого тобі треба ві-і-д н-на-с?

— Про це ще ви дізнаєтесь.

— Вам нема до нас ніякого діла.

Каспар стояв з відкритим од страху ротом, запитливо дивлячись великими переляканими очима на рибалку.

— Встати! Марш за мною!

— Це пусті балачки. Крім того, нас таки тут двоє! — заревів рибалка, хоч і відчував, що він уже пропав. — Я не піду з вами. Ви шахрай, ви щось підмішали в горілку. — Він кинувся на чужинця.

Чути було сопіння, здавлені крики, брязкіт черепків Удар рукояткою пістолета повалив Адама на землю.

— Рятуйте! Рятуйте! — закричав Каспар якимсь зовсім чужим голосом. — Адаме, вставай, Адаме, тікаймо! — Рибалка не ворушився і дихав важко. 3-під лівого кінчика його вусів сочилася кров, падаючи тугими краплями на сорочку. — На допомогу! Убивають!

Франт накинувся на Каспара.

— Ах ти, проклятущий, чи перестанеш ти горланити? Ану, зараз же мені забирайся звідси!

То гнів, то страх відбивалися на обличчі Каспара. Від жаху йому перехопило подих, і він, не видавши жодного звуку, зробив кілька кроків.

Раптом непомітно виринув звідкілясь ще один чоловік. Він допоміг чужинцеві відволікти обох приголомшених людей. За хвилину їх втягнули у велику чорну коляску. Штори опустилися, кучер натягнув віжки, і коні побігли риссю.

Що трапилося з Адамом? Що це все значить? Каспар уже зовсім не думав про себе самого і про те, що йому буде від хазяїна «Золотого якоря». Він кинувся щодуху бігти, наздогнав коляску, міцно вчепився за неї ззаду і стрибнув на приступці. Кольки в боку зменшились, але серце, як і раніше, шалено калатало.

Скоро коляска під’їхала до міських стін і зупинилася біля одного з шинків передмістя. Каспар ще встиг непоміченим сплигнути і сховатися у протилежних воротах.

Тільки-но Адам і кушнір вийшли з коляски, як їх одразу ж загнали в трактир. Адам обернувся до чоловіків, що йшли позад нього, і сказав — Не сподівайтесь від мене добра!