Одiссея капiтана Блада (вид. 1959)

— Ні, він нічого не наплутав і переказав мені все, як ви сказали. Мене дуже зворушили ваші слова. Вони примусили мене ясно зрозуміти і мою помилку, і мою несправедливість до вас. Я осуджувала вас надто жорстоко, хоч взагалі і осуджувати вас не було за що.

— А як же тепер лорд Джуліан? — запитав він, усе ще не випускаючи її руки і дивлячись на Арабеллу очима, що, немов сапфіри, горіли на його обличчі кольору міді.

— Лорд Джуліан, очевидно, поїде додому в Англію. Тут йому робити нічого.

— Хіба він не просив вас… поїхати з ним?

— Просив. Я дарую вам таке недоречне запитання. У ньому раптом прокинулась божевільна надія.

— А ви? О, хвала небу! Невже ви хочете сказати, що відмовили йому, щоб… щоб стати моєю дружиною, коли…

— О! Ви нестерпні!.. — Вона вирвала руку і одвернулась від нього. — Мені не слід було приходити… Прощайте! — Арабелла швидко пішла до дверей.

Блад догнав її і схопив за руку. Обличчя дівчини залилося рум'янцем, і вона пронизала його гострим, як лезо, поглядом.

— Ви поводитесь, як пірат! Відпустіть мене!

— Арабелло! — благально вигукнув він. — Що ви кажете? Невже я повинен відпустити вас? Хіба я можу дозволити вам піти звідси і ніколи більше не побачити вас? Може, ви залишитесь і допоможете мені перенести це нестерпне вигнання до того часу, коли ми зможемо разом поїхати в Англію? О, ви плачете! Що ж я сказав такого, чим довів тебе до сліз, моя голубко?

— Я… я думала, що ти мені ніколи цього не скажеш, — промовила Аррабелла, сміючись крізь сльози.

— Люба моя, але ж тут був лорд Джуліан, красивий, знатний…

— Для мене завжди був тільки ти один, Пітер…

Їм, звичайно, багато треба було сказати одне одному, дуже багато! Вони сіли поруч, щоб поговорити. А час летів, і губернатор Блад забув про всі свої обов'язки. Нарешті він дійшов до кінця свого шляху. Його одіссея скінчилась.

А тим часом ескадра Бішопа кинула якір на рейді, і незадоволений полковник зійшов на мол, де його чекали ще більші неприємності. Лорд Джуліан супроводжував його на берег.

Для зустрічі Бішопа вишикувався загін морської піхоти. Попереду стояв майор Меллерд і ще два чоловіки, незнайомі губернаторові: один маленький, сухорлявий, а другий — огрядний велетень.

Майор Меллерд підійшов до Бішопа.

— Полковнику Бішоп! Я маю наказ арештувати вас. Вашу шпагу, сер!

Бішоп витріщився на нього, багровіючи.

— Що за диявольщина?.. Арештувати? Мене?

— За наказом губернатора Ямайки, — сказав маленький сухорлявий чоловічок, що стояв позаду майора Меллерда.

Бішоп рвучко обернувся до нього.

— Губернатора? Ви божевільний! — Він поглянув спочатку на одного незнайомого, потім на другого. — Адже губернатор тут — я!

— Ви були ним, — сухо відказав маленький чоловік. — Але у вашу відсутність становище змінилося. Вас зняли за те, що ви залишили свій пост без поважної причини і цим піддали небезпеці колонію, охорона якої була вам довірена. Це серйозна провина, полковнику Бішоп, у чому вам доведеться пересвідчитись. Враховуючи те, що на цей пост вас призначив уряд короля Якова, вам, можливо, ще й буде пред'явлено звинувачення у державній зраді. Від вашого наступника залежатиме — чи повісять вас, чи ні.

Переляканий Бішоп спочатку вилаявся, а потім тремтячим голосом запитав:

— А хто ви такі, кат би вас побрав?

— Я — лорд Уіллогбі, генерал-губернатор колоній його величності у Вест-Індії. Ви повинні були знати про мій приїзд.

З Бішопа злетіли залишки гніву від страху його кинуло в холодний піт. Вродливе обличчя лорда Джуліана, який стояв позаду нього, раптом зблідло й осунулось.

— Але, мілорде… — почав був полковник.

— Сер, мене не цікавлять ваші пояснення! — різко обірвав його Уіллогбі. — Я зараз відпливаю і не маю часу займатися вами. Губернатор вислухає вас і, безсумнівно, віддасть вам належне. — Він махнув рукою майорові Меллерду, і приборканого, розбитого полковника Бішопа повели геть.

Лорд Джуліан, якого ніхто не затримував, теж пішов за ним. Опам'ятавшись, полковник Бішоп звернувся до нього.

— Ще один додаток до мого рахунку з тим мерзотником Бладом, — процідив він крізь зуби. — Ну я розквитаюся з ним, коли ми зустрінемось!

Майор Меллерд одвернувся, щоб приховати посмішку, і мовчки повів його до будинку губернатора, будинку, який так довго був резиденцією самого полковника Бішопа. Залишивши полковника під охороною у вестибюлі, майор пішов доповісти губернаторові, що привели арештованого.

Арабелла Бішоп усе ще була у Пітера Блада, коли увійшов Меллерд. Його повідомлення одразу ж повернуло їх до дійсності.

— Ти будеш милостивим до нього. Зроби все можливе, щоб його помилували. Заради мене, Пітер, — промовила вона благально.

— Постараюсь, люба, — сказав Блад у відповідь, поглядаючи на майора Меллерда. — Але боюсь, що обставини не дозволять мені цього.

Дівчина знітилась і, зрозумівши, що ця відповідь призначена для майора, вибігла в сад, а майор Меллерд пішов за полковником.

— Його високопревосходительство губернатор зараз прийме вас, — сказав він і широко розчинив двері.

Полковник Бішоп, хитаючись, увійшов до кабінету і став, очікуючи.

За столом сидів якийсь незнайомий йому чоловік, видно було тільки маківку його акуратно зачесаного чорного волосся. Потім губернатор Ямайки підвів голову, і його блакитні очі суворо поглянули на заарештованого.

З горла Бішопа вихопився якийсь невиразний звук, і полковник, скам'янівши від подиву, витріщився на його високопревосходительство губернатора Ямайки, впізнавши в ньому того, на кого безуспішно полював на Тортузі.

Цю сцену найкраще схарактеризував ван дер Кейлен у розмові з лордом Уіллогбі, коли вони піднялися на палубу флагманського корабля адмірала.

— Це душе поетишно! — сказав він, і в його блакитних очах промайнув веселий вогник. — Капітан Блад любить поесій… Ви пам'ятайт яблуні в саду, га? Ха-ха!