Чорний екватор

ВТЕЧА

Приготувавши постіль для бвани Кребса, Коване вийшла в сусідню кімнату і стомлено сіла на стілець. Ну й день сьогодні видався! З раннього ранку на ногах — і жодної хвилини спочинку… Спину ламало, ноги аж заніміли від утоми. Солодка дрімота поволі сповивала тіло дівчини, і голова важко опускалася все нижче й нижче. Так добре було б зараз кинутись у ліжко і заснути! Але треба ще йти до місіс Ніксон і прослухати перед сном дві чи три притчі євангелія, бо набожна господарка дому гаряче піклувалася про спасіння душі своєї чорношкірої служниці.

Коване вже хотіла встати і вийти, як раптом з кабінету бвани Майкла долинули слова, що примусили її завмерти на місці…

— Ти кажеш, що це міг бути Джомо Карумба?.. — промовив капітан Кребс. — Я не сумніваюсь, що то був саме він… Його треба негайно арештувати!.. Я зараз викличу загін поліції, поїдемо в Гавіру і там схопимо його!..

Коване здригнулась. Сон мов рукою зняло… В першу мить вона ледве не кинулась бігти з кімнати, щоб попередити Джомо. Але відразу ж оволоділа собою і причаїлася в темній кімнаті.

— Я згоден з тобою, Нельсон. — Тепер уже говорив бвана Майкл. — Карумба — небезпечний негр. Він може не тільки сам приєднатися до бунтівників, а ще й інших підбити… Краще його ізолювати. Я теж думаю, що зробити це треба тільки вночі, бо до ранку він, чого доброго, втече з Гавіри… Жаль, що ти погано себе почуваєш…

— Проклятий!.. — простогнав Кребс. — Так ударив… Мало передпліччя не переламав… Подай мені, будь ласка, трубку — я викличу Сміта з хлопцями!

Чути було, як Майкл присунув телефон і зняв трубку.

— Алло! Управління поліції? Говорить капітан Кребс… Це ви, Сміт? Термінова справа. Візьміть з собою півдесятка хлопців і негайно виїжджайте в Бруконвіл!.. Що? Так, я тут… Вказівки дістанеш на місці. Отже, чекаю в Бруконвілі!

Коване не знала, що робити. Вона боялася поворухнутися, щоб не виявити себе. Кожної миті сюди міг зайти бвана Майкл, і тоді… Дівчина аж очі зажмурила від страху. Адже бвана Майкл знає, що Джомо — її наречений.

Дальша розмова вже не цікавила її. Коване навшпиньках попрямувала до виходу. Двері протяжно заскрипіли. Від страху дівчина шмигнула в куток, за шафу, і причаїлася, просячи всевишнього Нгаї захистити її.

— Там ніби хтось ходить, — почувся голос Кребса.

Двері з кабінету відчинилися, клацнув вимикач, і на порозі став Майкл.

— Нікого нема! — промовив він, оглядаючи кімнату. — Може, вітер.

Майкл вийшов. Коване перечекала хвилину, потім обережно прочинила двері і тінню прослизнула в коридор. Вона вже була на подвір'ї, коли почула голос місіс Ніксон. Господиня кликала її. Коване зупинилася. Що робити? Не обзиватися? В темряві хазяйка все одно не помітить. Але вона почне шукати служницю. Ні, краще обізватися…

— Я тут, мем!

— Де ти там бродиш, ледащо? Я вже півгодини тебе шукаю! Йди мерщій сюди! — закричала з вікна місіс Ніксон.

Дівчина ввійшла в кімнату. Місіс Ніксон осудливо глянула на неї і сказала:

— Сідай і слухай! Сьогодні читатимемо євангеліє від Луки.

Коване несміло заперечила:

— А може, прочитаємо завтра, мем?

— Що-о? Слухай, невдячна, що я кажу!

Коване знала, що сперечатися марно, і сіла. Хазяйка почала читати. Серце дівчини розривалося від думки, що вона не встигне попередити Джомо, погляд блукав за вікном, а пальці машинально тарабанили по столу. Місіс Ніксон суворо глянула на покоївку. З її уст уже готові були зірватися злі слова докору, коли в кімнату ввійшов Майкл, і місіс Ніксон відпустила Коване.

— Дочитаємо завтра, — сказала вона.

Дівчина ледве стрималась, щоб пташкою не вилетіти з будинку. Спокійно дійшла до воріт. Потім кинулася щосили бігти по курній дорозі. Добігши до лісу, звернула на стежку, якою завжди ходила в Гавіру. Дерева стояли на фоні темно-синього неба, мов примари, — великі і кострубаті. Гілки боляче стьобали по обличчю, чіплялися за одяг.

Раптом над головою пролунав крик дитини. То вівера, невелике, незле звірятко, налякане людиною, кинулося тікати в гущавину гілок.

Коли нарешті Коване добігла до Гавіри, там уже скрізь було темно. Тільки перед шамбою старого Ламу ще тліло кілька головешок. Коване обережно обминула старого, який, мов привид, сидів перед пригаслим багаттям і щось шамкотів беззубим ротом, і шаснула в хатину Джомо. Хвилину постояла, вагаючись: заходити на чоловічу половину жінкам заборонено. Потім рішуче відхилила мату, яка закривала вхід.

— Джомо! Джомо! — прошепотіла вона.

— Хто там? — здивувався хлопець. — Що трапилось?

— Тікай швидше! Вони незабаром приїдуть, щоб убити тебе!

— Хто, Коване? Хто приїде, щоб убити мене?

— Поліція, капітан Кребс і бвана Ніксон…

І дівчина коротко розповіла про підслухану розмову…

— Джомо, не гайся! — сказав старий Карумба, коли довідався, чого прийшла Коване. — Краще в лісі пожити серед злих духів і тіней наших предків, ніж потрапити в лабети до жорстоких мзунгу!.. Ось візьми… Це допоможе уникнути нещастя і обдурити ворогів.

Батько зняв з шиї амулет — шкіряну торбинку з висушеними кістками болотяної ящірки, — випробуваний засіб проти лихих очей та різних ворогів, і подав Джомо. Син не дуже вірив у всякі амулети — він чув від розумних людей у Найробі, що то дурниця, — але промовчав і повісив торбинку на шию: йшлося про життя і волю, тому краще про всяк випадок заручитися підтримкою предків, а не накликати на себе їх гнів.

Вийшовши з шамби, Джомо шепнув Коване:

— Поклич сюди Туку, але обережно, щоб вас ніхто не помітив!

Незабаром Коване повернулася з своїм шістнадцятирічним братом, по-дівочому тендітним юнаком.

— Що сталося, Джомо? — спитав Туку.

— Ходімо. Потім розповім.

Вони вийшли за огорожу крааля і попростували до лісу.

— Коване попередила, що поліція вночі приїде в Гавіру, щоб арештувати мене! — відповів Джомо.

Туку аж зупинився і тихо свиснув.

— Жаль, — сказав він. — Видно, я промахнувся!

— Ти про кого?

— Про інспектора поліції… Коли ми сьогодні поверталися з Бруконвіла, я в лісі відстав од вас, знайшов чималий камінь і почав чекати. Пам'ятаєш, ти розповідав, він тобі відтоптував пальці? Я ще тоді вирішив провчити його… Чекав недовго. Незабаром показалася машина. Коли вона порівнялася зі мною, я щосили кинув камінь у вікно, цілячи в обличчя того мзунгу.

— От, мабуть, саме через це я повинен сьогодні тікати з Гавіри. Інспектор, безперечно, вважає, що то моя робота!

Туку замовк, присоромлений, ішов, похнюпившись. Недарма кажуть: перш ніж збивати кокоси, подумай про свою голову…

Відійшовши з півмилі, вони зупинились, і Джомо сказав:

— Дякую тобі, Коване! Тепер ми в безпеці… А ти повертайся в Бруконвіл. Якщо узнаєш щось важливе, сповісти Туку, а він передасть мені… Ну, йди!

— Гляньте, машина! — схвильовано промовив Туку.

Справді, з бруконвілського лісу до Гавіри швидко мчав автомобіль. Біле сліпуче світло розтинало темряву, мов довгі сяючі панги. Це могла бути тільки поліція.

Втікачі присіли за кущами, а Коване зникла в темряві. Автомобіль зупинився біля Гавіри. Незабаром звідти долинули людські голоси.

— Це вони! — сказав Джомо. — Коване не помилилася… Ходімо, Туку!

Іти дедалі ставало важче. Ліс густішав. Цупкі ліани перегороджували шлях, і Джомо рубав їх гострою пангою. Ліс жив своїм таємничим життям: у траві, в густих заростях кущів, на верховіттях дерев чулося сюрчання, скрекотання, шелест… Іноді на деревах тріщали сучки — то втікали мавпи, сполохані несподіваними відвідувачами. Десь упало старе підгниле дерево, і в лісі глухо прокотилася луна.

Нарешті біля струмка втікачі зупинилися. Знайшли товсте дуплисте дерево. Джомо взяв палицю і кинув у дупло — чи не причаївся там якийсь хижак. Але в дуплі нікого не було.

— Отут я і заночую, — сказав Джомо, збираючи мох і листя, щоб зробити собі постіль. — Ти зможеш до мене прийти завтра вночі, принести одяг і трохи їжі?