Чорний екватор

— Це містер Антоні Райт, — промовила Дженні.

— Син покійного лікаря Райта? — простягнула руку місіс Ніксон.

— Так, і сам теж лікар, — відповів Антоні.

— Ми з ним випадково зустрілися на пароплаві, — квапливо додала Дженні.

— Дуже рада, — сказала місіс Ніксон. — Прошу, містер Райт, не оминати нашого дому. Ви ж, напевно, будете нашим сусідом?

— Так, я маю намір оселитися в Брайтоні, в своєму бунгало, і зайнятися лікарською практикою, як і мій покійний батько.

— От і добре. Тоді прошу в неділю до нас на обід. Думаю, вам у нас не буде скучно.

— Дякую, — стримано відповів Антоні, хоч йому хотілося сказати, що з Дженні він ніколи й ніде не нудьгуватиме.

В цей час до них підійшов поліцейський офіцер. Він, очевидно, був добре знайомий з Ніксонами, бо вони подружньому привіталися з ним.

Глянувши на Дженні, офіцер люб'язно усміхнувся і вклонився їй, не чекаючи, поки його відрекомендують прекрасній незнайомці.

— Клянусь небом, це міс Дженні! — вигукнув він. — Радий вітати вас!

Дженні здивовано глянула на офіцера.

— Не дивуйся, доню, — промовила місіс Ніксон. — Віконт Кребс — близький друг Майкла, часто буває у нас і чув про тебе.

— Не тільки чув, — заперечив Кребс. — Я кілька разів бачив ваші фотографії, міс. А хто хоч раз побачить вас, навіть на фотографії, той довіку не забуде!

— Дякую, коли це щиро, — відповіла Дженні, зашарівшись.

— Що сталося, капітане? — спитав Антоні, потискаючи офіцерові руку. — В Екваторі війна?

Кребс обвів похмурим поглядом ешелон з ув'язненими неграми, горлатих білих полісменів і солдатів, флегматичних чорношкірих аскарі і відповів:

— Ні, в нашій провінції поки що спокійно, але по всій країні кікуйю точиться запекла боротьба, сер. Негри організували повстанські загони, так звані мау-мау, і нападають на наших колоністів, на дрібні військові загони. Ми потрапили в скрутне становище: війська з метрополії ще не прибули, а наших власних сил обмаль. Будьте обережні. За кожним кущем вас може підстерігати небезпека: не встигнете й оком змигнути, як асегай [3] чи панга [4] проткне вам горлянку… Ось гляньте — це все мау-мау або їх сім'ї. Розбійників везуть з Центральної Кенії в концтабори… Наші хлопці теж брали участь у полюванні на цих чорношкірих, і мушу признатися — це нелегка справа. В нас досить відчутні втрати… Правда, втрати мау-мау в кілька разів більші, але це нічого не значить, бо на місце одного забитого мау-мау стає двоє нових. Щоб придушити повстання, треба знешкодити всіх кікуйю! А їх же понад мільйон!..

Усі дивилися на ешелон з в'язнями. З вікон вагонів виглядали змучені жінки, діти, старики. Їхні голодні очі красномовно свідчили про нелюдські страждання.

Навпроти ешелону, за якихось двадцять-тридцять кроків, негри-залізничники набирали в паровоз воду. Очі в'язнів прикипіли до могутнього сріблястого струменя, що шугав з труби в бездонну пащу машини. Залементували діти: «Води! Води!» З вагона хтось викинув невелике іржаве відро. Воно брязнуло на рейках. Якийсь негр, що стояв на пероні, схопив відро, наповнив його водою і бігом відніс в'язням. Не встигли вартові підбігти до негра, як посудина зникла у вагоні. Негр кинувся назад, але полісмени вмить оточили його і, штурляючи прикладами, повели на перон.

Кребс вибачився перед Ніксонами й Антоні і пішов назустріч полісменам.

— Ведіть його сюди! — наказав капітан.

Молодий ставний негр-велетень у коротких брезентових штанях і вицвілій ситцевій сорочці, затуляючи руками голову від ударів, зупинився перед офіцером.

— Дьямбо, бвана! — привітався він, вклонившись. — Добрий день, пане!

— Ти мау-мау! — вигукнув капітан і, ніби ненароком, наступив негрові на босу ногу кованим підбором.

З пальців бризнула кров. На лобі негра видулися важкі вузлуваті жили. Він глухо скрикнув і ніби скам'янів. Тільки великі темні очі з тугою глянули навколо і зупинилися на Антоні.

Антоні здригнувся від того погляду і враз кинувся вперед.

— Джомо!

Офіцер здивовано глянув на лікаря. А негр, вклонившись, сказав:

— Так, бвана Антоні, це — я, Джомо Карумба. В Брайтоні одержали вашу телеграму і попросили мене виїхати на вокзал. Я зразу пізнав вас, але ви були не самі, і я не наважувався наблизитись.

Підійшла Дженні з матір'ю і братом.

— Сер, — звернувся Антоні до офіцера, — облиште цього хлопця! Він мій давній знайомий!

— Це мау-мау! — заперечив капітан. — Ми мусимо арештувати його. А там розберемось.

— Не варто цього робити, сер, — втрутилася в розмову Дженні й усміхнулась. — Я теж прошу вас відпустити негра.

Офіцер мить повагався, потім махнув рукою полісменам.

— Відпустіть, хай іде! — І звернувся до Дженні й Антоні. — Але хочу попередити вас: Кенія зараз не та, якою ви її знали кілька років тому. Остерігайтесь кікуйю! Всі вони мау-мау, що поклялися винищити в Кенії білих! Не виходьте після заходу сонця з дому, не забудьте, їдучи з міста, зарядити свій пістолет, а коли помітите з боку негра загрозливий рух, стріляйте без попередження! Ви уб'єте напевно мау-мау!

— Віконте, не лякайте Дженні, — промовила місіс Ніксон. — Адже в нашій окрузі поки що спокійно!

Ніксони попрощалися з Антоні та Кребсом і попрямували до виходу. Вже біля машини Дженні оглянулась і привітно помахала рукою лікареві.

Антоні кивнув Джомо Карумбі, який чекав віддалік, і рушив теж.

Негр поклав у легкий візок чемодан, допоміг Антоні сісти і гукнув на мулів. Візок спочатку заторохтів по бруку, але незабаром м'яко покотився по червонуватій ґрунтовій дорозі.

Антоні з цікавістю оглядав знайомі місця. Ніщо не змінилося тут за шість років. Те саме розпечене блідо-голубе небо над головою, та сама руда широка дорога, що в період дощів перетворюється в непролазне багно, поруділі від пилюки папороті обабіч неї. От тільки люди, здається, змінилися! І Антоні глянув на кучеряву голову Джомо. Це вже не той худорлявий веселий юнак, яким знав його колись Антоні. Джомо змужнів. Тонка сорочка не могла приховати могутні м'язи грудей і рук, а на обличчі, в добрих, ласкавих очах з'явився новий вираз — вираз прихованої скорботи і стриманості. Навіть коли Джомо сміявся, сміх той був невеселий. Здавалося, наче якась глибока туга ятрить серце батрака-негра.

Антоні знав Джомо з дитинства. Скільки було сходжено з ним стежок, пережито цікавих дитячих пригод. Батько Антоні не надавав ніякого значення кольору шкіри і не заперечував проти дружби сина з негритянським хлопчиком. І хоч тепер у молодих людей були різні стежки, Антоні радів, що саме Джомо зустрівся йому на порозі рідного дому.

— Як же ти живеш, Джомо? — спитав Антоні мовою кікуйю.

— Ви сьогодні бачили, бвана, як ми живемо, — ухильно відповів той.

— Що ж сталося?

— Нічого не сталося… Все у нас як раніше. І наш крааль Гавіра на місці, і ваша ферма Брайтон, і сонце світить, як світило… А от роки минають, і нічого втішного не приносять для нас, негрів, а все тільки зле…

— Ти працюєш дома?

— Забули вже, як і працювати на власному полі. Нашу землю відібрали мзунгу — білі плантатори. Ми всі ходимо на заробітки до бвани Ніксона. І я теж ось уже два роки працюю в нього на плантації. А перед тим був у Найробі, працював на залізниці. Але звідти вигнали…

— Вигнали? За що? — здивувався Антоні.

— Відомо за що, — невесело усміхнувся Джомо, — за страйк… Мені пощастило виплутатися, а багато хто потрапив у концтабір.

Антоні замислився. Африка раптово повернулася до нього зовсім іншим боком. Чи то він змінився, чи змінилася Африка?.. Адже, здається, тут все так, як було й раніше, і разом з тим на нього війнуло чимсь новим.

— Що ж у Брайтоні? — спитав він.

— Там зараз господарює Гатунга з дружиною, — відповів Джомо. — Вони після смерті вашого батька так і лишилися в бунгало. Гатунга зараз хворий і попросив мене виїхати по вас на станцію… Вам уже приготували кімнату старого бвани, а я кілька разів об'їжджав верхового коня.