Чорний екватор

Чаклун простягнув спис і глибоко всадив його в землю. Потім, однією рукою тримаючи біля рота флейту, другою почав погладжувати плоску голову полоза. Ось мелодія змінилася, плазун ніби стрепенувся і поповз вгору по древку списа. Чаклун швидко ухопився лівою рукою за спис, і змій по руці забрався йому на плечі і обкрутився навколо шиї. Музика замовкла. Чулося тільки тихе сюрчання змія, що дивився чаклунові в очі. Чаклун теж не зводив з нього погляду. Немовби підкоряючись силі цього погляду, змій поволі сповз униз і простягнувся на землі.

Тоді чаклун швидко підбіг до жінок, схопив за руку Коване і потягнув її на лужок. Дівчина скрикнула від жаху і завмерла навпроти змія.

В цю мить з чоловічого ряду метнулась чорна постать і заступила Коване. Це був Джомо. Він люто глянув на чаклуна, але той спокійно взяв його за руку і сказав:

— Божевільний, любов потьмарила твій розум! Кому ти перечиш? Поглянь — перед тобою Ніабонго, що викликає духів предків і насилає на непокірних страхіття Ізікукумадеву!

— Коли з Коване щось трапиться, я вб'ю тебе, Ніабонго! — сказав тихо Джомо, але відійшов.

— Ти завжди був непокірний, Карумба! Бережись! — погрозив чаклун.

Тим часом змій поволі підповзав до Коване. Дівчина затремтіла і відступила на крок, але міцна рука чаклуна так здавила їй зап'ястя, що вона скрикнула від болю і зупинилася.

— Дивись йому просто в очі, — прошепотів чаклун і заграв на флейті.

Полоз підвів голову, ніби готувався до стрибка на свою жертву, але раптом зів'яв і заховав голову, скрутившись біля ніг Коване.

— О Коване, — прошепотів чаклун, — ти найкраща серед жінок Гавіри! Я знаю — ти з простого роду, але священний змій-полоз визнав тебе інкосазаною, дочкою вождя! Знай, ти можеш стати великою дружиною Ніабонго, і твій син після моєї смерті володітиме всіма моїми землями і отарами, він буде великим вождем і чаклуном! Ти згодна, Коване?

— О всемогутній Ніабонго, я не хочу бути четвертою дружиною навіть у вождя!

— Дурненька, ти відмовляєшся од щастя! Я знаю, це той поганець Джомо Карумба баламутить тебе!.. Але він убогий і голодний! Чим же він годуватиме тебе, в що одягатиме? Ти подумала про це, дівчино? Подумай. А тепер іди!

Коване пташкою пурхнула до жінок, а Ніабонго дав знак своїм індунам [6], і ті знову принесли клітку і поставили перед полозом. Під звуки флейти змій заповз у клітку і скрутився там у клубок.

— Винесіть цю гадину з Бруконвіла! — промовила з почуттям гидливості місіс Ніксон і вказала рукою за огорожу.

Ніабонго гримнув на індунів, і ті зникли з кліткою за будинком. Бачачи, що на стару хазяйку маєтку полоз справив неприємне враження, він не гаючись подав знак розпочинати танець вогню. Лунко загриміли тамтами. Чоловіки, розмахуючи смолоскипами, вишикувалися в два ряди один проти одного. Почався танець вогню. В ньому танцювали не люди, а палаючі смолоскипи. Вони підстрибували, описували кола, припадали до самої землі і знову злітали вгору.

Химерний малюнок, створений несподіваними сплетіннями вогняних ліній, чарував своєю красою.

Після танцю знову виступили співаки. Під удари тамтамів вони заспівали пісню про молодого вождя, який переміг лютих ворогів. Заспівував Джомо Карумба. У нього був сильний і красивий голос. Усі, і білі, і негри, мов зачаровані, слухали його чудовий спів.

Ніабонго відійшов убік. Він не зводив з Карумби погляду. Очі його палали лиховісним вогнем. Давно і люто ненавидів чаклун цього розумного, сильного юнака, який не виявляв перед ним належної пошани.

Нарешті спів закінчився. З далеких гір повіяло прохолодою. Білі господарі і їхні гості пішли в дім. Ніабонго подав знак, негри швидко підхопили тамтами і зникли за рогом будинку. Ніабонго затримався на подвір'ї, потім підійшов до аскарі, що стояв біля входу в дім.

— Я хочу щось сказати бвані Ніксону і бвані Кребсу, — сказав він.

За хвилину чаклун уже стояв перед білими господарями і, оглядаючись на зачинені двері, прошепотів:

— Я хочу сказати білим бванам, що отой Джомо Карумба — таємний мау-мау…

— Що ти про нього знаєш? — швидко спитав капітан.

— Мої індуни чули, як Карумба підбурював кікуйю проти білих. Він казав, що мзунгу захопили найкращі землі кікуйю, а самих їх загнали в резервати, що негри ледве животіють, і, щоб не вмерти з голоду, змушені за безцінь працювати на плантаціях мзунгу.

— Та-ак, — протягом сказав капітан. — Спасибі, Ніабонго, ми віддячимо тобі за цю звістку!

Ніабонго вклонився і вийшов. Капітан і Майкл багатозначно перезирнулися.

— Ну, що, здається, починається і в нас! — промовив Кребс. — То ми допомагали сусідам, а тепер щоб самим не довелося просити допомоги. Я зараз їду в місто, вранці треба схопити цього розбійника.

Капітан Кребс розпрощався з господарями та лікарем Райтом і зійшов униз. Чути було, як заревів під вікнами мотор. Десь біля воріт гавкнув собака, і все стихло.

Антоні теж почав збиратися додому. Майкл гукнув, щоб осідлали коня містера Райта. Подякувавши місіс Ніксон за обід, Антоні підійшов до Дженні.

— Антоні, може ти лишишся в Бруконвілі? Небезпечно їхати вночі одному. Я попрошу в мами дозволу.

Антоні заперечливо хитнув головою.

— Ні, Дженні, я поїду. Адже капітан теж поїхав.

— Він у машині.

— А я на коні… До того ж у мене є зброя. Не турбуйся за мене, — і тихо додав: — На добраніч, люба!

— На добраніч!

Після від'їзду гостей місіс Ніксон звеліла Коване приготувати постелі.

— Наш дім, — усміхнулася вона, дивлячись на дочку, — після твого приїзду, Дженні, зразу сповнився женихами. І лікар, і віконт цілий вечір не зводили з тебе очей… Але, я думаю, мила, ти не зробиш помилки у виборі.

— Про це ще рано говорити, мамуню, — зніяковіла Дженні.

— Хоча віконт, як молодший син, не має права на спадщину, — вела далі мати, не звертаючи уваги на слова дочки, — але дворянський титул і широкі зв'язки забезпечать йому прекрасне становище в світі. Та й сам він — не дурень! Через рік-два він матиме в Кенії чималу ферму і добрий бізнес…

— Але я ще не збираюся заміж, — запротестувала Дженні.

— Сьогодні не збираєшся, а завтра випурхнеш.

— Ти забуваєш, мамо, про лікаря, — втрутився в розмову Майкл.

— Я зовсім не забула. Але ж захоплення — то одна річ, а одруження — зовсім інша… Тут потрібна розсудливість, — повчала місіс Ніксон.

Розмова була неприємна для Дженні, і дівчині хотілося припинити її. Раптом почувся рев мотора, потім скрип гальм. Усі замовкли і насторожились.

— Хто б це міг бути? — занепокоєно спитала місіс Ніксон.

— Я зараз узнаю, — сказав Майкл і поспішно вийшов з кімнати.

Незабаром він повернувся разом з Кребсом. Капітан був блідий і підтримував свою ліву руку правою. Майкл підставив йому стілець.

— Що з вами, віконте? — з тривогою спитала місіс Ніксон. — На вас напали мау-мау?

— Здається, так. В мою машину хтось кинув камінь, який влучив мені в руку. На щастя, скалки вітрового скла не потрапили в обличчя. Але руку… я ледве піднімаю… Десь по дорозі може бути засада, я вирішив даремно не рискувати і повернувся в Бруконвіл.

Дженні з тривогою дивилася на капітана. Кров поволі відпливала їй од серця. Думка про те, що в цю мить на Антоні, можливо, вчинено напад, що він поранений і потребує допомоги, не давала їй спокою. Дівчина не стрималась і, розуміючи, що викриває себе, запитала:

— А лікаря Райта ви не зустрічали, їдучи назад? Він виїхав услід за вами.

— На жаль, не зустрічав, — відповів Кребс. — Для кінного тут десять доріг, а для того, хто в машині, — тільки одна. Ми, напевно, розминулись.

«Он що тебе непокоїть! — подумав Кребс. — Ну що ж, ти подала мені непогану ідею!..»

Дженні перев'язала Кребсу руку. Місіс Ніксон гукнула Коване і звеліла їй приготувати постіль для капітана в кабінеті Майкла.

Побажавши жінкам на добраніч, Майкл і Кребс пішли спати.