Iндiянин

Алехо краєм ока розглядав Педрільо, його міцне тіло, широкі груди, темну шкіру, яка увесь рік була оливкового кольору, але не від сонця. Навіть серед літа, коли й він був засмаглий настільки, що, здавалося, далі вже нікуди, шкіра у Педрільо все одно була темніша. По очах Алехо було видно, що він друг Педрільо.

— Що коли б учитель побачив нас тут! — засміявся Алехо.

— Він сюди не поткнеться, — ліниво відповів Блас. — Забруднить тут свої черевики.

— От би глянути на нього! Умер би, якби він побачив нас голяка.

— А мені, — сказав Педрільо, — хотілося б хоч раз побачити, як учитель плаває.

Хлопці покотилися зо сміху при думці, що вчитель наважився б зайти у воду. Блас перевернувся на спішу: так легше було сміятися.

Раптом Лало сів і з викликом глянув на Педрільо.

— Слухай, ти знімеш з учителя скальп?

— Навіщо?

— У мене є дома книга. В ній написано, що індіяни завжди знімають скальпи з своїх ворогів.

Лало дивився на нього майже так, як недавно дивився на уроці вчитель, і Педрільо знав, що він сердиться на нього, бо програв парі.

Лало не любив програвати. До того ж він — син пана Манрікеса, який завжди плів усякі нісенітниці про індіян. Він сам не наважувався чіпати Педрільо, тільки ходив круг нього, як собака круг кота, показував зуби, а іноді намагався і вкусити. Та коли справа оберталася серйозно, удавав, ніби то був жарт.

Лало сам по собі нічого не важив. Але всі теж глянули на Педрільо, ніби він був не такий самий хлопець, як вони, а якийсь дивовижний звір. Але тривало це якусь хвилину.

— Дурниця, — мовив згодом Панчо.

Все, над чим треба було помислити, з чим треба було щось зробити, Панчо вважав дурницею.

— Педрільо не індіянин, — сказав Алехо. — Він білий. А вчителя оскальпую я, якщо зловлю його десь тут.

Вони втретє влізли у воду, почали бризкатись і час од часу поглядали на вудочки. Тільки коли сонце майже торкнулося крони дерев, діти одяглися. Лало спіймав дві форелі, а Педрільо — жодної. Лало запропонував йому поділити улов. Та Педрільо відмовився. Він був невисокої думки про Лало: через одну жалюгідну форель той міг зжити його з світу. Хлопець згадав, як Лало сказав біля Куррової крамниці, що він іде плавати з Бласом, а не з ним.

— Залиш собі свої форелі. Завтра я спіймаю вдесятеро більше. — Обличчя у Педрільо стало ніби маска, темне і нерухоме, обличчя індіянина.

Лало ображено знизав плечима:

— Ну, тоді з’їм сам. — У нього й справді був такий вигляд, ніби він міг з’їсти й більше, ніж дві форелі.

Назад Лало ішов поряд з Педрільо і іноді скоса поглядав на нього, але той розмовляв з іншими хлопцями про завтрашній день, про неділю, про те, що наступного тижня вчитель, мабуть, питатиме історію і що незабаром вони знову підуть купатись. Лало, похмурий, плентався поряд. Педрільо — ватажок їхнього гурту, ватажок усього класу, бо він найсильніший, найшвидше бігає, найглибше пірнає і краще за всіх їздить верхи.

На околиці села хлопці розійшлися в різні боки. Вже смеркалося. Вершини гір ще освітлювало сонце, а з міжгір’їв уже виповзала ніч і довгими темними пальцями захоплювала рівнину. У вікнах подекуди вже спалахнуло світло. Десь загавкав собака, а в повітрі почулися ніжні перебори гітари.

“Dulce Chile, mi bella patria” [1], — доніс вітер. Але нікого не було видно.

Педрільо уповільнив ходу і, насупившись, дивився під ноги. Він ще й досі відчував на собі погляд учителя, а також погляд Лало. Вчитель іноді дивився на нього так виразно, що можна було зрозуміти: “Я білий, а ти індіянин”. Інколи він казав безглузді дотепи, які нікому в Лейквені не спали б на думку навіть у сні, хіба що панові Манрікесу, якби той взагалі був здатний на дотепи. Однак у класі ніхто не сміявся над тими дотепами. Вчитель не турбував Педрільо.

Спершу, коли пан Гонсалес тільки прибув до Лейквена, він ставився до Педрільо набагато гірше. Щодня можна було почути: “А як справи у наших червоношкірих братів?” “Дозволь глянути, чи нема в тебе під лавкою томагавка?” або: “Твоє індіянське обличчя викликає жах”.

Якось батько довідався про це. Педрільо ніколи нічого не казав йому і нізащо в світі не сказав би, але він все-таки дізнався. І одного разу, після уроків, дочекався вчителя біля школи і спитав його у присутності всіх учнів та людей, що саме нагодилися туди.

— Чував, ніби ви маєте щось проти індіян, пане Гонсалес?

— Я? — здивувався вчитель.

— Так.

Батько стояв у формі, при шаблі й револьвері, поклавши праву руку на огорожу шкільного саду; його сержантські погони виблискували на сонці.

— Я й думаю, що то неправда. Розумна людина не змішуватиме докупи гарних і поганих індіян, вона буде проти червоних і білих бандитів, наприклад, проти контрабандистів, що торгують зброєю, проти злодіїв.

— Атож… атож, звичайно. — Вчитель, здавалося, став зовсім маленький поряд з батьком, хоча, власне, був на голову вищий за нього.

— То я, напевне, більше нічого подібного не почую, правда ж? — Батько всміхнувся, як міг всміхатися тільки він, привітно і водночас так, що могло заклякнути серце.

— Ні, пане Моралес, ні, ні, напевне ні, — затинаючись промовив учитель і відтоді рідко дозволяв собі такі випади, як сьогодні.

Ні, вчитель не турбував Педрільо. Він глузував з усіх: з Алехо, що той довгий, тонкий і ніколи не знає, куди подіти свої руки та ноги, з веснянкуватого Бласа, з Педрільо, бо він індіянин. Та коли інші дивилися на Педрільо так, як сьогодні під час купання, в душі у хлопця щось ніби перетворювалося на лід, тоді він ладен був схопитися, вдарити кулаком в обличчя, своїм червоним кулаком в їхні білі обличчя. І разом з тим йому не хотілося бути червоним, не хотілося відрізнятися від них. “…моя прекрасна батьківщина”, — знову долинули до нього останні слова пісні.

А потім Педрільо почув інші звуки: “Та-тю, та-та-даа!” — і забув про все інше. У форті заступала варта, яка стояла біля огорожі з вечора до ранку. Там, у форті, був його батько, якого вважали першою людиною після капітана. Коли він проїжджав вулицею, люди вклонялися йому, а вчитель затинався, мовби останній школяр-первачок, якщо батько звертався до нього. Лід в душі розтанув, Педрільо жив у Лейквені, і проти цього нічого не могли вдіяти ні вчитель, ні пан Манрікес. “Та-тю, та-та-даа!” Це був войовничий клич, чудовий клич. Педрільо побіг.

У форті сурма лунала так гучно, що капітан Васкес підвівся і зачинив вікно. Потім знову сів до столу читати. На крок позад нього, виструнчившись і все ж сповнений власної гідності, стояв Хуан Моралес, червоношкірий сержант білого гарнізону Лейквена.

Це його донесення, що склав унтер-офіцер, писар канцелярії, читав капітан Васкес: “…зустріли двох індіян із стійбища, що біля Кам’яної Голови… від одного з них дізналися про різню… білі торговці горілкою і зброєю… ми перетнули їм шлях”. Капітан був неуважний. До того ж все це йому набридло. Скільки таких донесень вія уже прочитав? Сто? П’ятсот? Він бігцем переглянув кінець. Заарештовані мали при собі дуже багато грошей, кожен більше тисячі песо золотом. Це одне. А друге: монети були французькі. Треба з’ясувати. А втім, це не так важливо.

“Хуан Моралес, штабс-сержант третього кавалерійського полку, першої бригади, гарнізону Лейквена”, — стояло під донесенням. Невправний, майже дитячий почерк помітно відрізнявся від закарлючок і в’язі писаря унтер-офіцера.

У кімнаті було душно, і Васкес всупереч статуту розстебнув гудзика на мундирі.

— Ще щось?

— У стійбищі біля Кам’яної Голови є вбиті. — В голосі сержанта чувся несміливий докір.

— Я читав.

— Серед них дружина Дикого Коня.

— Дружина вождя? — Капітан знову узяв донесення. От, не добачив, виходить, найважливішого. — Та не стовбичте ви! — кинув він через плече нерухомій синій тіні за його стільцем.

Моралес розпрямив плечі, ступив на крок ближче і вказав на відповідне місце в донесенні.

— Це може ускладнити наші стосунки з молучами. У пеуенчів уже кілька тижнів неспокійно. Розповідають про нараду вождів, про те, що уже принесли в жертву баранів, про одного великого шамана. Погані ознаки. А коли ще й молучі… — Моралес не закінчив.