Iндiянин

— Ти не був п’яний, а зв’язався зі мною, бо хотів загребти купу грошей. Ти це добре знаєш! І коли з нами буде все гаразд, знову роззявиш пащу. Знаю я таких!

Товстун хотів заперечити, але тонкий перебив його.

— Слухай-но! Якщо тобі не до вподоби моя компанія, то хай тобі чорт! Давай мені частку і їдь собі, куди заманеться.

Товстун одвів погляд.

— Та годі вже.

— Тоді не верзи дурниць!

Тонкий забрався на козли, взяв віжки і нахилився, щоб звільнити гальма. Витягнена рука заклякла в повітрі.

— Прокляття!

На пагорб, за кілометр од них, виїхали п’ять вершників. Вони розсипались півколом і помчали до фургона. Товстун зблід. Одним стрибком, якого важко було од нього чекати, опинився в сідлі. Хотів дати коневі шпори, але зупинився і пополотнів. Позаду теж виринули вершники, теж п’ятеро і теж рушили на них.

— Індіяни!

— Замовкни! — Тонкий уже опанував себе. — Індіяни не їздять у формі. Це солдати.

Товстун тремтів, як миша в пастці. Очі його бігали на всі боки, однак виходу не було. їх захопили зненацька.

— Не нароби дурниць. Ми чесні купці, і, ясна річ, нам нічого тікати.

Він прицмокнув язиком. Фургон повільно рушив назустріч вершникам. Товстун більше не виривався вперед. Він тримався біля самих козел.

Вершники зникли в западині, знову виринули, і тепер добре було видно їхню темно-синю уніформу. Глянувши через плече, товстун побачив, що й другий загін був уже недалеко. Зітхнувши, він поклався на долю.

П’ятеро вершників, що наближалися спереду, були вже метрів за тридцять. Вони попустили поводи, чекаючи; солдати витягли рушниці з чохлів і приготувалися стріляти. Командир невеличкого загону підняв руку, фургон під’їхав до нього.

— Добридень. Як приємно знову бачити білі обличчя і воднораз аж п’ять. Ви з форту Лейквен, так? Нам треба саме туди. Чи не збилися ми з дороги?

У тонкого ніби водоспад лився з рота, обличчя збиралося в привітні зморшки. Але очі сторожко і швидко оглядали форму, брудні чоботи, зім’яті штани і два золоті сержантські галуни на рукаві мундира з зіркою над ними. І сам унтер-офіцер, і солдати були в дозорі принаймні три-чотири дні. Отже, вони ні про що не можуть знати, ні.

— Звідки їдете?

Голос пролунав так металево різко, що чоловік на козлах одразу втратив почуття полегкості, яке було з’явилося в нього. Офіцер він чи сержант, а пальця в рота йому не клади.

— З півдня. Ми трохи торгували ковдрами, ножами, мали кілька сокир та ще дещо. Три місяці в дорозі. Я вже казав, ми страшенно раді…

— І всі три місяці ви так гнали коней? — не дав договорити сержант. Голос його анітрохи не став привітніший.

Тонкий підвівся і на цей раз відповів коротко:

— У нас при собі гроші. Тож кожен хоче додому.

Позаду все дужче лунав тупіт копит. Ще п’ятеро солдатів під’їхали до фургона і стали через кожні три метри один від одного. Вони стежили за тим, що діялось, тримаючи рушниці напоготові. Лоб товстуна вкрився рясним потом. Обличчя кучера сіпалося.

— Обшукати!

Двоє солдатів зіскочили з коней і зникли у фургоні. Якийсь час було чути тільки їхнє шарудіння і тупцювання коней. Та ось тонкий опанував себе.

— Що ж це таке? Ми чесні купці. Де це видано. Я поскаржуся комендантові!

Він з викликом глянув на сержанта і вперше пильно подивився на нього; раніше він бачив тільки форму.

З-під синього кепі на нього дивилися темпі очі. Вони глибоко запали на червоно-коричневому, поораному зморшками обличчі і були нерухомі, як чорні камінці.

Тонкий здивовано розкрив рота. Проте все підтверджувало ного здогад: вилиці видавалися вперед, рідкі сиві вуса звисали над повними губами і, — якщо це теж вважати за доказ, — на лобі під кепі яскраво-червона пов’язка підтримувала волосся.

— Тримайте мене! — заволав він. — Індіянин, червоношкірий!

На темному обличчі не здригнувся жоден м’яз. Тільки чорні очі на мріть ворухнулися, глянули вбік і знову втупилися в кучера.

— Ви дозволяєте якомусь червоношкірому командувати собою? — Тонкий презирливо подивився на солдатів, зокрема на кремезного капрала, що привів другий загін і тепер стояв поряд з сержантом. — Ви дозволяєте йому глумитися над християнами? Білі проти білих, а він сміється собі нишком!

Обличчя капрала спохмурніло. Він так зиркнув на тонкого, наче збирався вчепитися йому в горлянку. Та Це була єдина ознака, що він чув його слова. Вони одскакували від нього і від інших, як од стіни. Тонкий закусив губи.

— Це несправедливо, — пробурмотів він, — не по-християнському.

Солдати вилізли з фургона.

— Нічого нема, сержанте. Кілька кіп ковдр, дві шкури пуми і різний крам. Ні зброї, ні горілки.

— В яких племенах ви були? — Цього разу сержант звернувся до товстуна.

— Тільки у молучів, — відповів замість нього тонкий. — Ми не торгували з індіянами, що не живуть з нами в мирі.

— Відповідати повинен він. Ви були у стійбищі біля Кам’яної Голови?

Товстун зацьковано озирнувся.

— Так, — видавив нарешті він.

— Кажуть, що там була різанина. Кажуть, що є вбиті. — І після короткої паузи додав: — Кажуть, що двоє білих продавали там горілку й зброю.

Товстун кинув на свого товариша погляд, повний відчаю, і, як риба на березі, то відкривав, то закривав рота.

— Я заарештовую вас як підозрілих у контрабанді зброєю і алкогольними напоями. — Металевий голос вимовив це так спокійно і байдуже, ніби говорив про погоду.

Капрал, видно, чекав такого кінця. Він зіскочив з коня, підійшов до обох і відібрав зброю. Тонкий силкувався заперечувати.

— Яка різанина? Ви ж бачите, що у нас нема ні горілки, ні рушниць!

— Однак ви їдете від Кам’яної Голови і надто квапитесь зникнути.

— Куди це годиться: індіянин нацьковує білих на білих! Та й взагалі — відколи це у нас в армії язичники?

Капрал робив своє діло. Він зв’язував тонкому руки за спиною і, коли сержант саме одвернувся, дав арештованому доброго стусана лід ребра.

— Він, до твого відома, не язичник. Він наш сержант і брат по крові вождю молучів. А жінку вождя вбито. Тож заткни пельку! — Капрал сердитим ривком боляче затягнув мотузок. Тонкий скорчився і замовк.

Капрал підійшов до товстуна. Той мовчки простягнув руки.

Сержант зіскочив з коня і перевірив, як у полонених зв’язані руки.

— Надто туго, — докорив він, — передавить вени.

Довелося капралові трохи послабити мотузки.

Невеликий загін рушив у дорогу. На козлах тепер сидів солдат, а обидва полонені згорбились у фургоні. Попереду, рівно тримаючись у сідлі, їхав індіянин.

II

У класі було задушно. Товстий джміль бився об шибку. Джж, джж, дзз — джж, джж, дзз. Педрільо дивився на білу кучеряву хмарку, яка спокійно пливла по небу, ніби жирна гуска по ставку.

За дахом Куррової “Бодеги”, що водночас правила за крамницю і шинок, з’явилася ще одна хмара: наче пума, або, скоріше, велика риба, а втім, чимсь трохи схожа на обох. Вона прослизнула слідом за гускою, розкрила рота і все дужче витягувалася. Вона збиралася проковтнути гуску. А та нічого не помічала. Дурна, як тільки може бути дурною гуска, вона все далі пливла по синьому ставку неба. Педрільо пильно стежив за нею. Хоча б одчинив вікно отой пан Гонсалес. Надворі весна. Повітря свіже, запашне, і земля така сама; вчора Педрільо вже купався, а сьогодні піде знову. Йому хотілося порибалити. Надворі була весна, але пан Гонсалес навіть улітку не дозволяв відчиняти вікно. Пан Гонсалес — учитель.

Педрільо стежив за полюванням на небі. І гуска, і пума пливли одна за одною високо вгорі над прямою вулицею села, наближаючись до школи. Тільки пума стала зовсім уже не пумою, а рибою, акулою чи щукою, величезною щукою, такою великою, що не вмістилася б на жодній сковороді. Педрільо загадав: якщо щука-хмара схопить гуску раніше, ніж та зникне за краєм вікна, то він сьогодні спіймає щонайменше дванадцять форелей.