За золотом Нестора Махна

— Та, нібито, нічого.

— Дивно все це, — кинув репліку Мулука. — Давайте зайдемо всередину.

У хаті було вже все прибрано. У великій кімнаті в труні лежав покійник. Тьмяно горіла свічка, відбиваючись на образах. Дві бабусі в хустинках схлипували, сидячи на широкій лаві. В іншій кімнаті Мулука звернув увагу на закривавлену купу одягу в кутку.

— Ще не встигли прибрати, як перевдягли, — перехопив його погляд старий Бурима. — Ось поховаємо, потім замиємо кров і ще зноситься. Шкода викидати. Це Юхим із-за кордону привіз.

Мулука нагнувся, підняв вельветову куртку, розправив, щоб подивитися на дірку від ножа. Раптом з куртки щось випало і закотилося під лаву. Іван присів і побачив маленьку монету. Ніби розпечену жарину, він її обережно взяв і поклав собі на долоню. Це була золота царська п’ятірка — 5 рублів або третина імперіалу, як її прозвали. Всі зачудовано мовчки дивилися.

— Звідкіль це? — першим не витримав батько вбитого.

— Ось і я хочу запитати: звідки? — пронизливо дивився на нього Мулука.

Він знову взяв куртку і тепер уже ретельно оглядав її. Перевірив кишені, обмацав все до рубчика, але більше нічого не було.

— Він вам щось про золото говорив? — отямившись, почав задавати питання і Куриленко.

— Яке золото? Я вперше цю монету бачу.

— Можливо, десь у хаті є схованка?

Приголомшений Іларіон Бурима мовчки знизав плечима. Провівши все своє життя в нужді і злиднях, він вперше так близько бачив золоту монету.

— Здається, я починаю дещо розуміти, — загадково промовив Мулука. — Але краще про все поговоримо вже після похорону. А обшук тут, я вважаю, зайве робити.

Він відразу попрямував до дверей. Слідом за ним вийшов Куриленко.

— Поки вони будуть на цвинтарі, а потім ще поминальний обід, — звернувся чекіст до свого міліцейського колеги, — постарайся дізнатися, хто був з Буримою того дня. І взагалі, поцікався, кого з чужих бачили в селі. Це дуже важливо. А я сходжу на цвинтар разом з усіма. Може там щось надибаю.

Після поминок Куриленко відкликав уповноваженого ГПУ до тину і повідомив:

— Є цікаві новини. Позавчора, у день вбивства, в селі бачили Івана Лепетченка. — А ще дуже важливу інформацію я отримав від корчмаря. Того дня ввечері в корчмі допізна засиділись Григорій Олексієнко і Петро Прохватило. Коли вони вже допилися до чортиків, а платити було нічим, Олексієнко хотів дати корчмарю золоту монету. Але товариш його зупинив і сховав її в кишеню, сказавши, що борг повернуть пізніше.

— Послухай, Миколо, — Мулука від хвилювання потирав руки, — я все більше схиляюся до однієї версії. А що як Бурима десь відкопав махновські цінності? Я думаю, для тебе не таємниця, що у нас на Гуляйпіллі є чимало таких схованок. Дізнавшись про знахідку, сюди приїхав Лепетченко, щоб усе вилучити. Але Бурима не захотів так легко розставатися із здобиччю, за що й поплатився життям. А золота монета випадково зосталася у нього в кишені.

Цього разу Куриленко не став іронізувати, бо й сам почав схилятися до думки, що тут не все так просто, як йому спочатку уявлялося. «Схоже, в разі успіху, знову всі лаври дістануться ГПУ, — безрадісно думав він. — Але треба й самому покрутитися. Можливо, й мені перепаде якась відзнака».

— Тоді звідки взялися монети у Олексієнка і Прохватила? — запитав він.

— Оце нам і треба зараз з’ясувати, — розпорядився Мулука. — Ходімо, пошукаємо їх.

У цей час обидва колишніх махновці сиділи на виструганій з колоди лаві під крислатим горіхом на подвір’ї у Олексієнка і жваво обговорювали останні події.

— Невже ти нічого не пам’ятаєш? — уже вкотре запитував Григорій Олексієнко. — Ти ж між нами завжди бував найтверезішим.

— Хоч убий, не пам’ятаю, — щосили напружував пам’ять Петро Прохватило, аж зморшки вкривали вузький лоб. — Як у тітки Марії Кравченчихи утрьох могорич пили, пам’ятаю. Потім Юхим Бурима пішов додому, а ми з тобою почвалали до корчми добавляти. Після закриття я запропонував ще навідатися до Юхима, щоб упевнитись, що у Кравченчихи самогон таки добріший, ніж у нього. Ми ще з ним тоді за обідом об заклад побилися про це, а він все не погоджувався. Пригадую, що Юхим виставив пляшку первака, ми випили по склянці, а далі — як у тумані.

— І я нічого не пам’ятаю, — безнадійно похитав головою Григорій. — Прокинувся уже вранці удома. Голова тріщала, всього нудило. До обіду ледве оклигав. А потім почув, що Юхима знайшли мертвим з ножем у грудях.

— Григорію, це ж, правда, не ми? — переляканими виряченими очима дивився на нього Прохватило.

— Нехай Бог милує, таке скажеш! — Олексієнко тричі перехрестився. — Хіба ж рука підніметься на свого товариша!

— А ти чув, що люди на похороні казали? — запитав Прохватило. — Ніби гепеушник у нього в кишені золоту монету знайшов.

— Ну то й що?

— А те, — спересердя підвищив голос Петро, — що позавчора у корчмі тебе дідько смикнув теж золотою монетою за випивку розплачуватися. Теж забув? Якщо отой з ГПУ і міліціонер про це дізнаються, то вони швидко зв’яжуть два кінці в один вузол. Спробуй тоді виправдатися.

— А я скажу, що монета в мене ще з війни лишилася. Зберігав, як пам’ять.

— А якщо тітка Марія про все розкаже? — не заспокоювався Прохватило.

— Не розкаже. Вона ж сама просила, щоб ми нікому не говорили, що розплатилася з нами золотом. До того ж, щедро заплатила. Де такого ще заробиш — за вимурувану піч, перекритий дах і полагоджений паркан виклала три золоті п’ятірки! Мені, тобі і Юхиму — по одній монеті. А де вона сама їх взяла? У тому й справа, що про це вона ані чичирк. Значить, тут щось не все гаразд.

— А що, коли сам Махно залишив їй золото на зберігання? — несподівано висунув припущення Петро. — Вона ж у нього у контррозвідці служила, і батько їй довіряв, бувало, особливо важливі завдання.

— Все може бути, — погодився Григорій, — та хіба про це від неї дізнаєшся. Вона ж якась відлюдькувата. Ні з ким не водиться, живе сама по собі.

У цей час хвіртка рвучко відчинилася і на подвір’я увійшли Мулука, Куриленко і голова сільради. Впевненою ходою вони рішуче попрямували до спантеличених співрозмовників.

— Якраз ви обоє, голубки, нам і потрібні, — з іронією в голосі промовив Куриленко. — Якщо чесно в усьому признаєтесь, собі ж краще зробите.

— А в чому нам треба признаватися? — першим озвався Прохватило. — Ми нічого поганого не зробили.

— Де ви були позавчора ввечері? — суворо запитав Мулука.

— У корчмі, — продовжував за обох відбиватися Петро, — там ми цілий вечір просиділи, аж до закриття. Корчмар може підтвердити.

— А потім?

— Потім розійшлися по домівках. Бо ж випили надміру, тому мріяли лише про одне — якнайшвидше добратися до ліжка й завалитися спати.

— А коли ви востаннє бачилися з Буримою? — поставив чергове запитання Мулука.

— В обід того ж дня, — першим відповів Григорій Олексієнко. — Ми разом у тітки Кравченчихи дах перекривали. Після цього ми з Петром пішли у корчму, а Юхим — додому.

— І на скільки ви там погуляли? — вставив своє питання Куриленко.

— Та вже й не пам’ятаємо.

— А ось дехто з присутніх у корчмі запам’ятав, — продовжував міліціонер. — Ви пропили все, що мали, а потім намагалися розплатитися золотом.

Після цих слів у Григорія Олексієнка всередині ніби щось обірвалося, у грудях шалено закалатало серце, а в роті все пересохло, і язик став дерев’яним. Та він швидко отямився і, відчуваючи, що пауза занадто затяглася, став пояснювати:

— Я справді хотів віддати корчмарю золоту монету. Беріг її ще з війни, а тут мало не пропив. Але Петро мене стримав, і ми домовилися, що розплатимося за випивку іншим разом.

— На монету можна подивитися? — поцікавився Мулука.

— Чому б і ні, — Григорій дістав з кишені невелику торбину, розв’язав шнурок, вийняв звідти монету і подав чекістові. Мулука поклав її на долоню, а поряд — знайдену у Бурими. Вони були однаковісінькими.

— Це — твоя, а інша була у Бурими, — сказав Мулука. — Як це можна пояснити?