За золотом Нестора Махна

Андрій в цю мить зрозумів, що він сам як те перекотиполе. Революційна буря підхопила його, вісімнадцятирічного юнака, з батьківського гнізда і понесла спочатку степовими шляхами України, а потім викинула на чужину. Але ось він повертається додому, щоб уже більше нікуди не від’їздити. Щоправда, у нього й досі не виходили з голови слова, сказані на прощання в ГПУ Кареліним: «У будь-який момент будь готовий знову поїхати до Румунії з нашим завданням». Та запах чебрецю й полину поступово відганяв сумні спогади і наближав його думки до Гуляй-Поля, над яким вже виднілися високі труби заводів Лорнера і Крігера.

Першою Андрія угледіла сестра Марійка і зі сльозами на очах припала до його схудлих грудей. Потім на ридання дочки з хати вискочила мати і ледве не зомліла від несподіванки. Увечері зібралася майже вся сім’я: сестра Антоніна, брати Іван, Олександр і Феофан. Лише Григорія з Павлом не було. Пом’янули батька, який помер ще в 1914 році, а потім з величезною цікавістю в очах слухали розповідь Андрія про життя за кордоном.

— А хто зараз із наших є в Гуляй-Полі? — запитав він у Феофана, який теж свого часу воював у махновській армії, командував загоном.

— Та тут наших багато, — відповів Феофан. — Брати Шаровські, Василь та Влас, Зуйченко Назар, Карпенко Євлампій — всіх і не перелічити. Ось сам походиш, то з усіма й побачишся.

Згодом до Гуляй-Поля повернувся й Іван Лепетченко, поселившись у будинку своєї матері Тетяни Дементіївни, що стояв неподалік братської могили на вулиці Жертв революції.

— Іване, невже це ти?! — зустрівши його, зрадів, мов дитина, Скомський.

— А що, хіба так сильно змінився? — обхопив його руками-лещатами Лепетченко.

— Та мовби ні, — ледве вирвався з його обіймів сухоребрий Андрій. — А ми про тебе нещодавно з Льовою Зіньковським згадували.

І Скомський з подробицями, але скачучи з одного на інше, розповів йому про своє життя в Румунії, про перехід кордону і перебування під арештом в ГПУ. Іванові теж було про що розказати. Так вони гомоніли допізна, згадуючи спільних друзів і знайомих.

— Послухай, Андрію, ти обмовився, нібито ви з Льовою щось про мене говорили, — пригадав Лепетченко.

— Та було діло, — трішки ніяковіючи, мовив Скомський, який уже пошкодував, що на початку зустрічі у нього вирвалася та фраза. — Це тоді як ми сиділи у в’язниці ГПУ. Якось несподівано нас почали розпитувати тільки про махновське золото. Я ж сам нічого не знаю — так їм відразу й сказав. А Льовка дещо розповів, щоправда, не про золото, а про місця переховування деяких документів і речей Махна. Що ж стосується цінностей, то він в основному посилався на тебе, нібито ти ховав. А перед нами потім виправдовувався — мовляв, Лепетченко зараз далеко за кордоном з батьком Махном, його не дістанеш, тому можна все звалювати на нього.

— От хитрий лис, — без відрази і злості в голосі вилаявся Іван і, зі свого боку, розповів Скомському про пошуки золота спільно з чекістами, про те, що Теппер служить в ГПУ, та про невдачу під час переходу кордону із Спектором, який теж був чекістом, але заради золота втікав з викопаними цінностями до Польщі. Звичайно ж, всіх своїх таємниць він не розкривав.

Через деякий час вони якось знову зустрілися на вулиці. Скомський по-змовницькому підморгнув і тихо промовив:

— Є розмова. Зайдемо до мене на сто грамів, а заодно й поговоримо.

— Що трапилося? — із занепокоєнням запитав Іван вже за столом.

— Поки що нічого не трапилося. Але після нашої з тобою першої розмови у мене все не виходить з голови золото. А оце став помічати, що Пантюха Каретников постійно возить із собою на бричці лопату. Вирішив я за ним якось простежити. Бачу, вечоріє, а він кудись збирається. Я за ним віддалік. Дивлюсь, виїхав за околицю і зупинився біля трьох верб над річкою. Ну, знаєш, де вирва. Озирнувся навкруги і почав копати. А я здалеку крадькома спостерігаю. Потім думаю: дай-но підійду й поцікавлюся, що він робить. Для годиться придумав легенду, нібито шукаю гуску, яка відбилася від табунця. Бачу, помітив мене і давай хутко загортати яму. Підходжу ближче, питаю про гуску і заодно цікавлюся, що він тут робить. Відповідає, що собака здох, і він його закопує.

— Може й справді собаку ховав, — сказав Лепетченко.

— В тому то й справа, що ні. Я ж навмисне потім біля його садиби пройшовся. Як гавкав його рудий пес, що із задраним у бублик хвостом, так і гавкає. А ще моя сусідка, Мотря, яка всі плітки знає, казала, що він давно скарби шукає, а може вже й знаходив. Я до чого веду: а що як спробувати ще раз з ним відверто поговорити. Тоді у вас із Спектором і часу було обмаль, і сам Каретников міг злякатися й не розповісти всього.

— Боюся, що нічого з цього не вийде, — відповів Лепетченко. — Пантелеймон не з тих, хто ділитиметься добром. Нічого він не скаже, навіть якщо і знайшов щось. Я ж добре пам’ятаю ту нашу нічну розмову з ним і його очі, як вони безперервно бігали.

— А що як спробувати по-іншому: запропонувати йому разом шукати золото. Адже він знає, що ти, як ад’ютант Махна, відповідав за надійність зберігання цінностей. Він обов’язково вчепиться за таку пропозицію. Всі ж бо знають, які в нього руки загребущі, і все йому мало. А там, дивись, і сам обмовиться про свої знахідки.

— Я бачу, що тобі перебування у в’язниці ГПУ пішло на користь, — пожартував Лепетченко. — Навчився стратегічно мислити.

— А ти думав! — у тон йому відповів Скомський. — Мене ще там умовляли залишитися в ГПУ експертом по закордону, але я відмовився. Для мене це дуже мілко.

Обидва дружно на прощання розсміялися. Кожен став шукати зручну нагоду, щоб поговорити з Каретниковим наодинці і не викликати в нього підозри. Незабаром Лепетченку, який підробляв швацтвом, знадобилося з’їздити в Юзівку по деяке знаряддя для свого ремесла. А він знав, що Каретников туди частенько їздить у торгових справах.

— Пантелеймоне, — зустрів він на вулиці Каретникова, — ти в суботу не збираєшся в Юзівку?

— А що?

— Та я хотів з тобою податися, якщо місце буде на твоїй бричці.

— Ну, то приходь раніше — поїдемо.

У дорозі вели розважливу бесіду, в основному про господарські, сімейні справи. Лише на зворотному шляху Іван поволі почав наближатися до давно наміченої теми.

— Гарні в тебе рисаки, — мовив він, — чи не найкращі в усьому Гуляй-Полі.

— А то ні? — гордо озвався Пантелеймон.

— Шкода, в мене немає коней. Та можна було б і з тобою одне вигідне діло зробити.

— Яке? — заблищали очі у Каретникова.

— Треба з’їздити на один хутір, але це далекувато, верст двадцять буде. Там ми дещо з Нестором Івановичем заховали до кращих часів.

Лепетченко навмисно не розкривав усі карти відразу, впевнений, що бурхлива фантазія співрозмовника досить швидко зробить свою справу.

— Можеш на мене розраховувати хоч зараз, — із запалом мовив Каретников. — Ось лише коні відпочинуть з дороги, і я готовий їхати.

— Та ні, не сьогодні. Якщо не заперечуєш, — запропонував, прощаючись, Лепетченко, — то з’їздимо в п’ятницю. Тільки візьмемо з собою ще Скомського. Утрьох легше буде копати.

Ледве дочекався Каретников п’ятниці. Змастив колеса, щоби не рипіли, нагострив лопати, заправив гасом ліхтар. Був у доброму настрої, без устанку мугикаючи якусь веселу пісню. Його зовсім не збентежило те, що доведеться копати на цвинтарі.

— Коли ми хоронили старшого Тарана, — нарешті розкрив таємницю Лепетченко, — тоді Махно наказав мені сховати у труні під тілом золото — дві торбини з монетами і різними там виробами. Це щоб легше потім було відшукати.

Звичайно ж, Іван все це вигадав. Тарана, вбитого під час раптової сутички з кінним роз’їздом червоноармійців, дійсно поховали на цвинтарі, куди вони зараз прямували. І Каретников теж тоді був присутній. Але ніякого золота в труну Іван не клав. Він придумав цю легенду, щоб остаточно випробувати Каретникова і примусити його говорити правду.