Проклятий камiнь

Досі не знав я, що зі мною, так це все нечайно сталося, а в очах мені ще скакали то іскри, то чорні точки, так той козак був здавив мене. Щойно тепер прийшов я трохи до себе і бачу, що один із тих козаків, то не хто інший, лише козак Тимченко. — Семене! — кликнув я.

Семен лише глянув на мене з великим гнівом, але нічого не відповів, лише зараз відвернув голову в інший бік.

Козаки пустилися полями, а я мусів бігти щосили і кроку коням додержувати. І вже я малощо не зімлів, але Семен став щось говорити до того, що мене мав на посторонку й зараз потім стали їхати помаліше. Дуже задиханий не міг я зразу навіть слова промовити. Щойно, як відсапався трохи, кажу: — Семене! Завіщо мене волочите в пиках, наче татари?

— Ти знаєш, завіщо — відповідає коротко Семен.

— Ані я не знаю, ані ти не знаєш, бо ти мене ще не питав.

— Не бійся, — каже Семен. — Знаю я добре. Я був у Кульчицях, там мені говорили…

— Що тобі говорили?

— Що ти викопав і втік.

— То зле говорили тобі.

— Або може ти не викопав? — питає Семен.

— Викопав — відповів я, але вже сміливо і з гнівом, що Семен не вислухав мене, а казав мене спіймати і зв'язати.

Їхали ми далі, а я все мовчав, аж Семен знову зачав:

— Чому ж далі не говориш?

— А чому ж ти сам мене подорозі не спитав? Чому наслав чоловіка, щоб напав на мене наче на опришка? Та ж ти перший мене мусів бачити, коли ти мене другим показав, які мене не знали!

— Бо так треба було! — каже Семен. — Так треба було, щоб повірили мені, бо самий я перед тими людьми також наче виновник. А так переконалися, що я говорив правду. Нас є чотирьох до того, що я закопав, а ти забрав: мій нещасний батько, про котрого не знаю навіть, чи він іще жиє в турецьких руках, я і ті два старші молодці, Куліш і Пугач. Чому ж ти викопав?

— Бо інші були б викопали! Коли ти був у Кульчицях, як кажеш, то ти бачив, що роблять на поляні в лісі.

— Я бачив, але ти ще передтим викопав… так мені говорили… А зрештою бачиш, то не лише моя річ, чотирьох нас належить до того…

Коли я так розмовляв із Семеном, той, що мав мене попри коня, а був це Пугач, дуже уважно слухав, і поглядав недовірчиво то на мене то на Семена, чи не змовляємось ми зі собою,

— А де ж ти подів те, що викопав? — питається Семен.

— Там, де мені здавалося безпечно — відповідаю.

— Маєш у себе?

— У себе ні. У Львові маю.

— Де?

— В безпечних руках.

— Дай тобі, Боже, — каже на це Семен — щоб це було в безпечних руках, бо інакше живий не вийдеш від нас і краще було б, щоб тебе мати на світ була не народила.

— Дай і тобі, Боже, — відповідаю — щоб кожен так тобі додержав слова, як я, Семене.

Семен нічого не відповів, але видно було, що стало йому ніяково. Їхали ми так мовчки доволі довго до Панівців, а тамошній замок усе видно було над Смотричем. Недалеко Панівців бачу табор, але невеликий, яких двадцять наметів і стільки ж возів, а біля возів кількадесять осідланих козацьких коней.

Коли ми наблизилися до табору, чуємо якісь ніби радісні крики і стріляння з самопалів і пістолів. Семен і обидва козаки глянули на себе здивовано: видно було це для них загадкою. Але що то не була бійка, а якісь великі радощі, того вже з окликів можна було догадуватися. Бачимо двох козаків, що вискочили на конях із табору і женуть проти нас, а шапками в повітрі вимахують і кричать, що несуть добру новину.

— Опанас є! Старий Тимченко є! — кричать з усієї сили.

— Батько є — скрикнув Семен так радісно, що аж і в мене також відізвалося серце на його радість. І зараз Семен почвалав туди конем, щосили.

Пугач також пустив свого коня трюхцем і я мусів гнати, що сили. Але вже було дуже близько і я не дуже змучився й навіть рад був, що скорше побачу, що там діється в козацькому таборі. Пугач в'їхав у табор, а ввесь час добре держав мене на аркані, бо боявся, щоб я в цьому замішанні не вирвався й не втік. Але я навіть, якщо б і міг був утікати, певно не втік би, бо це, що побачив, так мені припало до серця, що почув себе вже зовсім безпечним. Ось громада козаків із голосними окликами підносила вгору на руках Опанаса, а Опанас стояв на їх раменах, хитався в повітрі, перехилявся то вліво то вправо, щоб не втратити рівноваги, але й усміхався весело до козаків і шапкою потрясав їм. Ледве я глянув на Опанаса, Семенового батька, так зараз і я радісно скрикнув: — Панько!

Бо то не хто інший був, лише той Панько, турецький бранець, якому я в Рущуку так щасливо поміг до втечі та з яким цілу дорогу перейшов балканськими горами.

Тимчасом Семен, що не міг протиснутися до свого батька, кликнув на козаків, щоб пустили його. Старий Тимченко нараз наче потонув між козаками, а потім, як видістався з тієї сутолоки, став вітатись із сином. Всі разом говорили до нього, всі разом розпитували, так що ніхто нікого не міг зрозуміти. Але він і не відповідав нікому, лише руки стискав їм, не минав нікого. Коли наблизився і до Пугача, який мене держав на аркані мов собаку, я знову крикнув: — Паньку!

Опанас щойно тепер запримітив мене і хвилину стояв здивований, наче очам власним не вірив, аж нараз скрикнув: — Івась! Їй Богу! Івась! Ти тут? На аркані? Зв'язаний? Пугачу! А це що?

І заки ще Пугач мав час відповісти, прискочив до мене, розв'язав мені руки, схопив мене в руки, показав мене козакам і кликнув: — Козаки! Цьому хлопцеві по Богові я маю дякувати, що до вас здоровий вернувся! Він мене видобув із турецьких кайдан, він мене врятував від смерти на палі! Коли б не він, уже б давно супи й гайвороння обгризли були Тимченкові кості!

Схопили мене на те козаки з великим криком, піднесли вгору, як передше Опанаса, стріляли на ясу, обносили мене навколо табору. Коли вкінці опустили мене на землю, Семен підбіг до мене, обняв мене та цілував наче рідного брата і вибачався.

— Не думай зле про мене, прости, і забудь те, що сталося! Я тобі все братом і приятелем був і буду. Бачиш, я певний був, що ти зрадив мене. У Кульчицях розказували мені, що ти викопав те, що я поручив був тобі, бачили тебе, як ти викопав і втік. Мені це грозило великим нещастям, бо Пугач і Куліш мали мене за зрадника і злодія. Не вірив мені ніхто, як то було між нами. Коли я тебе нараз побачив на дорозі крізь вікно коршми, хотів з тобою сам говорити, але коли б мене цей Пугач побачив із тобою, а то завзятий чоловік, був би мене підозрівав у зраді. Тому я вислав його за тобою з тим словом і знаком. Мені йшлося про мого батька, не про мене, бо Пугач і Куліш мали дати мені гроші на викуп, а без того я і шага не видістав би від них. Але тепер усе добре і будь ти мені братом і приятелем, як давніше, та нехай Бог заплатить тобі за все!

Взяв мене потім Опанас до окремого намету, прикликав Пугача, Куліша і Семена і тут я щойно розказав усе, як було та що я цей мішочок із залізною коробочкою мусів передати в руки Довганя, бо так безпечно хотів переховати, як вибирався в Туреччину. Іншої ради для мене не було, бо ж я сам утечею мусів рятуватися зі Львова.

Всі мене хвалили, що я зробив, як було треба, та що вірно додержав слова та признали, що я більше дбав про те, щоб додержати присяги, ніж про власний хліб і про власне здоров'я. Один лише Пугач глядів нахмарений перед себе, наче б не вірив. Ще й відгрожувався, аж Опанас і Семен насіли добре на нього і зібрали, а навіть шаблями стали побрязкувати. Семен схопився з місця, вдарив по шаблі, почервонів увесь, а з очей сипались йому наче живі іскри.

— Пугачу, собача душе, гадюко — скрикнув уже дуже сердитий. — А ти чого гаркотиш! А хто тобі сказав про все, чи не я? А хто Рудому Хаскелеві відібрав? Чи не я? А чиє то було щастя? Моє чи твоє? А коли б я був не стрінув Хаскеля, де була б твоя часть? А коли б я був затаїв, що відібрав жидові, і коли б був собі задержав, відкіля ти був би знав про це, ти дурна голово, ти! Що я був вірний, то ти за Юдів маєш нас, що я був дурний, то ти хочеш бути мудрий і ліпший ніж ми! Замкни ти хавку свою перерубану, бо щераз перерубаю її тобі, впоперек перерубаю, навхрест, щоб назначити тебе драба!