Проклятий камiнь

— То Боднарчук! — скрикнув я вельми врадуваний і скочив до заїзду, полишаючи здивованого Куколя серед дороги.

І таки було так, як я догадувався. У кімнаті заїзду сидів на килимі Боднарчук, по турецьки, з підібганими під себе ногами і грав на цій довгій трембіті, аж обличчя почервоніло йому як калина й надулося наче міхур.

Здумівся Боднарчук, як побачив мене, аж трембіта випала йому з рук. Одначе зрадів мною дуже. Щиро привітався й зараз побіг по Захновича. Стали мене розпитувати, відкіля я тут узявся. Коли ж я розповів їм усе, дивувалися, що так щасливо зложилося, хвалили мене. Коли я їм сказав, що як їх обох бачу, то мені здається, наче б я вже був дома, каже Захнович: — Добре кажеш, бо справді ти наче дома. Вертатиметесь обидва, ти і твій батько, зі мною разом до Львова.

Я йому на це вдячно поцілував руку та сказав, що не стає слів мені, щоб йому за ту ласку подякувати, як ялося. Відслугуватиму її як найвірніший слуга. А він каже: — Я може таксамо радий із тієї зустрічі, як і ви, бо хибує мені людей до коней. Тож візьмемо батька і тебе, бо так мені ліпше і вам буде добре.

Вибіг я з гостинниці, розпращався з Куколем і побіг назад на Січ, до батька. Оповів батькові все. Батько зрадів і заразісінько зі мною вийшов на Гасан башу. Хотів я ще бачитися з Семеном, та сказав мені один запорожець, що Семен на приказ кошового виїхав кудись поза Січ.

І так ми виїхали з Січі. Їхали татарським Чорним Шляхом.

Спершу їхали ми тільки степом та степом. Майже не стрічали людських осель. Боднарчук говорив мені, що тут людські оселі, хоч рідко, але є. Криються вони по балках і ярах і тому їх не видно. А будуються тому люди в балках та ярах, бо раз там затишливіше, а друге й перед татарами, що часто туди рушають на Україну, можна так легше окритися.

Ой, страшний то шлях для нашого християнського народу — не даром прозвали його Чорним.

— Цим Чорним Шляхом — оповідав Боднарчук — татари найбільше нападають на Україну. Чимало вигинуло вже тут християнських невольників, що гнані на татарських арканах, падали зі знесилля. Але й татарської крови ллється на цьому шляху чимало: завдають їм тут чосу запорожці, коли заскочать татар, як ті з ясиром та добиччю вертаються з України.

Вже кілька днів їхали ми так, а все степи та степи. І якось так одноманітно скрізь, нічого, нічого не видно, тільки обаполи шляху висока трава — море трави, ні на чому спочати очам.

— Весною, як зацвіте степ різнобарвним цвіттям, — гарно, та тепер осінню таки невесело — каже Захнович.

Їдемо і їдемо — нічого не видно. Тільки часом удалі замріє могила. Приходилося й ночувати в степу. Тоді з возів робили ми табор. Спали на возах. І все хтось оставався на варті. Коней брали в середину, бо Захнович дуже дбав про них. Мав їх шість. Всі шість коней були дуже гарні, що кращих і дорожчих хіба не найти. Із цими кіньми мали ми чимало клопоту, бо Захнович аж трясся над ними. І не диво, бо ж у кожному з них був цілий маєток. Так їхали ми майже до самого Уманя. Перед Уманем завернули на бічний шлях і поїхали на Ладижин, Брацлав, Бакоту до Кам'янця.

Була вже пізня осінь, коли ми під Бакотою переправлялися через Дністер. Тут долетів до мене голос церковних дзвонів. Ніколи не забуду, як зраділа в мені душа, коли їх почув. Це наче привіт був для нас нещасних. Від довгого часу уперше тут почув я дзвони, бо в турецьких краях християнам не вільно будувати ані веж на церквах, ані дзвонити. Не чув я їх і в степах. Тому то ті далекі звуки дзвонів, що з Дністром плили до нас, здавалися мені такою солодкою музикою, начеб співали їх небесні хори.

Але ті дзвони не саму славу Господню голосили. Несли вони під небеса людський жаль, і плач і нарікання, бо ціле Поділля ще наче кривавилося після жорстоких татарських розбоїв. I-ще там вугілля не вигасло, де поганці попалили села і міста, скрізь згарища і знищення, всюди стратовані копитами татарських коней поля, що і трава не хотіла там рости.

Милий Боже, який же ж то страшний допуст Твій на нашу батьківщину, а вже найстрашніший хіба на цю подільську країну, таку врожайну та молоком і медом пливучу, як то кажуть, коли б не ті жорстокі татари! Ми під угорськими горами мало зазнали татарів, а у Львові, тому що він сильна фортеця, не боялися їх міщани, але тут на подільській землиці, щойно пізнав ти, брате, що то значить татарин!..

Їхали ми попід великі насипи зі землі. Роблять їх тут густо, щоб із них далеко бачити, чи не йдуть татари. Шанці ті копані на борзі, а в них бідний народ, як міг, боронився, майже голими п'ястуками. Їхали ми попри бочки напів згорілі, в яких палили смолу, щоб людям давати знати, що йдуть татари. А скільки всюди знищення людського добробуту й праці, цього не буду розказувати, щоб жалю не завдавати. Як їхали ми до Жванця, впали наче в саму татарську пащу, хоч уже татарів давно не було. Всюди стрічали ми вози, а в них вояків і селян, по полях тинялися ще то тут то там громадки людей, що то їх татарам відбито по дорозі: чоловіки й жінки, діти, яких татари вели вже в ясир, на арканах наче худобину. Тепер, урятовані, верталися додому, але невеселі, бо змучені, голодні, недужі.

Під Кам'янцем стрічали ми все різних вояків, що верталися на зимівлю, але найбільше запорізьких козаків. Вони готовилися повертати на Запоріжжя за Дніпро, цим самим Чорним Шляхом, що його ми проїхали. У Кам'янці мали ми попасати кілька днів. На другий день нашого там побуту Захнович вечором, заки поклався спати, дав мені листа тай каже: — Завтра рано як лише розідніється, маєш це письмо занести до Княж-поля й віддати його панові Романові Торосевичеві. Він, як чую, вернувся там із Балти, а має до мене пильну справу.

Той Торосевич був вірменин, але займався не торгівлею, а воєнним ремеслом. Село Княжпіль лежить від Кам'янця дві милі. Вибрався я на другий день у дорогу дуже вчасно, ще не світало, бо день був короткий, а я йшов пішки. Торосевича не було дома і мав вернутися щойно на другий день. Захнович не казав мені ждати відповіли, то ж я віддав листа козачкові і не гаючись пустився назад до Кам'янця.

Дорога вела попри велику коршму. Вже здалека побачив я, що в ній мусить бути багато козаків, бо на подвір'ї стояло кільканадцять коней, а з коршми долітали до мене веселі крики, як то звичайно буває, коли собі де охоту справляють.

Правду сказати, і мене там трохи тягнуло, щоб бодай приглянутися веселому товариству. То й хвильку задержався на дорозі, вагався чи ступити, чи ні. Але що в гаманці в мене було дуже скупо, пішов я далі своєю дорогою. Хочу саме оглянутись, аж чую, як якась тверда рука вдарила мене по лівому рамени.

Обертаюсь і бачу перед собою страшного козарлюгу, при шаблі, з перерубаним лицем, бо довга, синя, видно недавно загоєна рана йшла йому через ніс аж до бороди, з рудими вусами, із строгим поглядом. Глядить мені в очі і каже грізно: — Пророк Магомет.

— Варна! — відповідаю зараз, а слово це вилетіло мені з уст наче своєю власною волею. Так мені вбив Семен у пам'ять ці слова, що я і через сон був би так відповів.

— Тимченко здоровить тебе! — каже на це козак, але не жде ні хвилі, що скажу йому на це, а скочив, схопив мене з усієї сили за горло, повалив на землю, придавив мені коліном груди і так мене здавив, що не можу навіть крикнути ні відітхнути.

В цій хвилині бачу, біжить іще двох козаків і ще заки я міг вимовити якенебудь слівце, вже мені руки мотузками зв'язали і потягли в поле. Тут чекали вже коні. Привів їх з-дід коршми якийсь хлопець. Козаки повсідали, а один із них, той страшний, перерубаний, що до мене був заговорив Семеновими словами і зараз потім повалив на землю, прив'язав тепер мене до свого коня.